Піонери - Сторінка 41

Елізабет перша порушила мовчанку, очевидно, усвідомивши, що її слова прозвучали трохи різкувато, а може, й через те, що увагу її привернуло щось нове.

— Погляньте, Луїзо, — вигукнула вона. — Ми тут не самі — по той бік озера якісь рибалки розклали багаття, саме навпроти. Це, мабуть, перед хатиною Шкіряної Панчохи.

Крізь темряву, що сповивала підніжжя гори на сході, пробивався кволий непевний вогник, часом пригасаючи в пітьмі, ніби йому несила було вибороти життя. Дівчата помітили, що той вогник рухається вниз, до води; там на коротку хвильку він спалахнув яскравіше і врешті перетворився на вогнисту кулю завбільшки з людську голову.

З'явившись, немов хто його вичарував, під кручею в такому віддаленому й відлюдному місці, вогонь цей здавався особливо цікавим і привабливим. Він був зовсім не схожий на їхнє велике рибальське багаття, — там, під горою, вогонь горів виразніше та ясніше, і ні розмір, ні форма його не мінялись.

Бувають такі хвилини, коли й найтверезіший ум піддається дитячим страхам. Елізабет усміхнулася, коли на думку їй спливли різні дурні байки, що мешканці селища розповідали про Шкіряну Панчоху. Мабуть, те саме подумала й Луїза, бо, пригорнувшись до подруги, вона боязко глянула на прибережні дерева та кущі й прошепотіла:

— Ви чули, які дивні історії розповідають про Шкіряну Панчоху? Ще нібито замолоду він був індіанським воїном, або — а це одне й те саме — союзником дикунів і брав участь у їхніх наскоках на поселення білих.

— Можливо, — відповіла Елізабет. — Не він один такий.

— Ні, звичайно. Але хіба не дивно, що він так пильно стереже свою хатину? Виходячи, завжди старанно замикає двері, а коли кілька разів діти чи чоловіки з селища хотіли перечекати негоду в його оселі, він брутально, з погрозами проганяв їх! Це зовсім незвичне для наших країв.

— Авжеж, не дуже гостинно, але не треба забувати про його відразу до цивілізації. Пам'ятаєте, кілька днів тому мій батько розповідав, як привітно зустрів його колись Шкіряна Панчоха?

Хвилинку помовчавши, Елізабет лукаво всміхнулася, чого Луїза в темряві не помітила, й додала:

— До того ж, у нього часто буває містер Едвардс, а його, як ми обидві переконалися, дикуном не назвеш.

Луїза нічого не відповіла на ті слова й мовчки дивилася на вогняну кулю потойбіч озера. Тепер до того вогню додався ще один, такий самий розміром і формою, але блідіший, розташований на кілька футів нижче і клинцюватий донизу. Між обома вогнями був ніби якийсь промінь, і це скидалось на перевернутий знак оклику. Скоро стало зрозуміло, що другий вогонь — то тільки відбиття у воді першого, який рухався понад поверхнею озера і був на одному рівні з дівчатами. Наближаючись, полум'я помалу втрачало правильну круглу форму, перетворюючись на тремтливе пасмо.

— Це справді щось надприродне! — прошепотіла Луїза, поквапливо відступаючи назад, до багаття.

— Але воно чудове! — вигукнула Елізабет.

Тепер було виразно видно яскраве, хоч і нестійке полум'я, що плавно ковзало над водою, кидаючи на неї червонясті відблиски. Темрява була така густа, що, здавалось, її можна було відчути на дотик, а полум'я було ніби вставлене в оправу з чорного дерева. Але ось промінь від вогню простерся вперед, освітивши все перед себе, а позаду лишився той самий непроглядний морок.

— Гей, це ти, Натті? — почувся голос шерифа. — Греби сюди, друже, я дам тобі риби, якою хіба лиш губернаторові ласувати!

Вогонь на озері змінив напрямок, з темряви виплив довгий вузький човен, і червоні відблиски впали на обвітрене обличчя Шкіряної Панчохи. Він, випроставшись на весь зріст, стояв у легкій пірозі й вправно орудував довгим остенем, тримаючи його посередині й занурюючи у воду то один, то другий кінець. Човен, здавалось, летів над водою. На кормі невиразно видніла постать іншої людини, яка стернувала із впевненістю досвідченого човняра. Шкіряна Панчоха поворушив остенем у багатті, розкладеному на решітці з старих обручів, і соснове суччя спалахнуло яскравіше, освітивши на мить смагляве обличчя й чорні блискучі очі могіканина.

— Сюди, могіканине, — гукнув Мармедюк. — Сюди, Шкіряна Панчохо! Завантажуйте ваш човен окунями. Соромно їх бити остенем, коли риби тут стільки, що все селище неспроможне буде її з'їсти.

— Ні, ні, судде! — відповів Натті. — Я б'ю остенем вугра або форель, коли мені захочеться поїсти рибки, але ніколи не братиму участі в такій недобрій справі, навіть за найкращу рушницю з далеких країн. Коли б то риба мала хутро, як-от бобри, або коли б можна було з неї здирати шкуру, як з оленя, то ще б знайшлося хоч сяке-таке виправдання цьому розбоєві, але ж риба створена тільки на харч людині і ні на що інше. Тож це гріх і неподобство — ловити риби більше, ніж можеш з'їсти.

— Я думаю так само, друже, — хоч тут ми з тобою згодні, — і я всім серцем бажаю, щоб нам пощастило умовити шерифа. Невід, удвічі менший за цей, одним заходом міг би на тиждень забезпечити селище рибою.

Старого мисливця, очевидно, не дуже втішила ця підтримка, бо він, із сумнівом похитавши головою, відповів:

— Ні, ми не однодумці, судде, бо інакше ви б ніколи не обернули чудові мисливські угіддя на поруби. Та й не додержуєтесь ви ніяких правил полювання й риболовлі. Мені ж м'ясо смакує куди більше, коли дичина має змогу врятуватися, тим-то я й стріляю завжди кулею, навіть у птаха чи білку. Якщо людина вміє стріляти, то однієї кулі вистачить на всякого звіра, окрім хіба дуже живучого.

Шериф, стримуючи обурення, давно прислухався до цієї розмови. Він довго вагався, в котру з чотирьох куп покласти останню велику форель, щоб поділ був справедливий, і, прилаштувавши її нарешті, дав волю своєму роздратуванню:

— Гарненька спілка, далебі! Суддя Темпл, власник земель і всього селища, і Натаніель Бампо, приблуда й браконьєр, розпатякують про збереження дичини! Ні, Дюку, коли я рибалю, то вже рибалю, тож, хлопці, закидаємо невід ще раз, а на ранок пришлемо сюди фургони й візки по здобич.

Мармедюк, мабуть, переконався, що сперечатися із шерифом — марна справа, й відійшов від багаття до піроги мисливців, де вже стояли дівчата з Едвардсом, Якщо дівчат спонукала до цього цікавість, то юнака вабило щось інше. Елізабет захоплено розглядала легке суденце, зроблене з тонких ясенових дощечок, обшитих корою, і дивувалася відвазі людини, яка довіряє своє життя такій шкаралупці. Але юнак розповів їй про плавучі властивості піроги та її цілковиту надійність, а потім з таким запалом почав розказувати, як полюють риб з остенем, що Елізабет заманулося спробувати самій. Вона навіть звернулася з цим проханням до батька і, сміючись із свого бажання, зізналася, що то лише жіноча примха.

— Ні, Бесс, не примха, — відповів суддя. — І я хотів би, щоб ти не мала ніяких дурних дівочих страхів. Колись я переплив у такому човні Онеїду і мушу сказати, що це — найзручніший і найбезпечніший засіб пересування по воді в руках того, хто вміє ним користуватися.

— А я перепливав Онтаріо, — втрутився Шкіряна Панчоха. — До того ж, у пірозі сиділи жінки. Щоправда, делаварки веслують добре й уміють поводитися з пірогою. Якщо панночка бажає подивитися, як старий Натті добуватиме собі на сніданок рибу за допомогою остеня, ласкаво прошу. І Джон не заперечуватиме. Цю пірогу змайстрував він сам і вчора вперше спустив на воду. А я не вмію ні мітел в'язати, ні кошиків плести, — нічого з тих індіанських реместв.

Могіканин, невимушено наблизившись до Елізабет, узяв її ніжну білу ручку в свою смагляву зморшкувату руку й проказав:

— Джон дуже радий. Сідай в човен, онучко Міквона. Довірся індіанцеві: голова у нього мудра, хоч рука вже не така тверда. До того ж, з нами буде Молодий Орел, і він подбає про твою безпеку.

— Містере Едвардс, — зашарівшись, звернулася до юнака Елізабет, — ви чули, що сказав ваш друг могіканин? Чи ви ручаєтесь за мою безпеку?

— Головою, міс Темпл! — палко вигукнув Едвардс. — На вигляд човник не дуже надійний, але насправді він цілком безпечний. В усякому разі, я їду з вами і з міс Грант, аби ви не хвилювалися.

— Зі мною! — стурбувалася Луїза. — Ні, тільки не зі мною! Та й ви… невже ви й справді довіритеся цьому хисткому суденцеві?

— А я довірюсь, бо вже нічого не боюся, — мовила Елізабет. Вона ступила в пірогу й сіла там, де вказав індіанець. — А ви, містере Едвардс, можете лишитися на березі. Навряд чи ця шкаралупка витримає більше трьох.

— Витримає й четвертого! — вигукнув юнак і так поривисто скочив у човен, що ледве не пробив тоненької обшивки. — Пробачте, міс Темпл, але я не дозволю цим шановним Харонам переправити вас у країну тіней саму, без вашого духа.

— А він добрий чи злий, цей дух? — спитала Елізабет.

— Для вас — добрий.

— І для моїх рідних, — напівзадоволено, напівображено додала за нього дівчина.

Але тут пірога рушила, і це дало змогу юнакові перевести розмову на іншу тему.

Елізабет здавалося, ніби човен рухається за допомогою якихось чарівних сил — так вправно й невимушено вів його могіканин. Шкіряна Панчоха легкими порухами остеня показував, куди плисти. В пірозі всі мовчали, щоб не наполохати рибу. В цій частині озера дно постійно міліло, й тут було зовсім не так глибоко, як біля гористого берега, де гори подекуди обривалися просто в воду. Там міг би стояти найбільший корабель, а тут шепотіли очерети, коливаючись від подиху вітру й роблячи брижі на воді. Лише тут, на мілині, водилися окуні, й тільки в цьому місці їх можна було взяти неводом.

Елізабет бачила незліченні зграї риб, що сновигали в мілкій і теплій воді при березі, — яскраве світло багаття на човні розкривало всі таємниці озера. Дівчина все чекала, що ось-ось грізний остень Шкіряної Панчохи встромиться в одну з тих риб, бо промахнутися, здавалось, було неможливо, а здобич, як казав її батько, припала б до смаку будь-якому гурманові. Але Натті мав свої чудні звички та смаки. Високий зріст дозволяв йому бачити те, що не могли бачити ті, хто сидів у пірозі; напружуючи зір, мисливець повертав голову навсібіч, часом схиляючись над водою й уважно вдивляючись у темну глибінь, куди не сягало світло. Нарешті він знайшов те, що шукав, і, махнувши остенем, тихо сказав:

— Відпливай далі від окунів, Джоне. Я бачу рибину — вона — відбилася від табуна.