Піонери - Сторінка 54

Не знаю, що буде, сер, — суддя не може ухвалити вирок, поки не вислухає свідків і присяжних. Одне лише я знаю напевне: кара буде така, якої вимагає закон, хоч я і піддався був миттєвій слабості — хотів пробачити Натті його провину, адже він урятував мою дочку.

— Хто ж може сумніватися у справедливості судді Темпла! — гірко зауважив Едвардс. — Але давайте поміркуємо спокійно, сер. Невже літа, звички мого старого друга, незнання законів, нарешті, не можуть бути його виправданням?

— Все це може послабити кару, але аж ніяк не зняти її. Хіба дозволить суспільство — будь-яке цивілізоване суспільство, — щоб представників закону зустрічали із зброєю в руках? Хіба для цього, скажіть мені, я приборкував цей дикий край?

— Якби ви приборкали тих диких звірів, що ще сьогодні загрожували життю вашої дочки, сер, ваші аргументи звучали б переконливіше.

— Едвардсе! — вигукнула Елізабет.

— Заспокойся, дитя моє, — зупинив її батько. — Цей юнак несправедливий до мене, але я не давав йому для цього підстави. Я не зверну уваги на ваші слова, Олівере, бо знаю, що ви друг Натті, — бажання захистити його взяло гору над розважливістю.

— Так, сер, він мені друг! — вигукнув Едвардс. — І я пишаюся нашою дружбою. Нехай він — проста, невчена людина із своїми упередженнями й дивацтвами, хоч, гадаю, його думки про людей і світ здебільшого правильні. Але він має таке серце, судде, яке спокутує всі його вади — він ніколи не покине друга, навіть якщо то всього лиш його собака.

— Дуже добра рекомендація, містере Едвардс, — лагідно відповів Мармедюк. — Щоправда, мені не пощастило здобути прихильності Шкіряної Панчохи, він терпіти мене не може, але я дивився на це як на старечі примхи. Та коли він стане переді мною як перед суддею, ані його ставлення до мене, ані велика послуга, за яку я йому дуже вдячний, не вплинуть на міру покари за його злочин.

— Злочин? — повторив Едвардс. — Хіба ж то злочин — прогнати від дверей свого дому докучливого нахабу? О ні, сер, якщо тут і є злочинець, то тільки не Шкіряна Панчоха.

— А хто ж це може бути, сер? — запитав суддя Темпл, спокійно дивлячись на схвильованого юнака.

Юнак не витримав — він і так був украй збуджений, а тепер, почувши це запитання судді, зовсім утратив над собою владу.

— Хто злочинець? Ви запитуєте про це у мене? — вигукнув він. — Запитайте краще свою совість, судде Темпл. Підійдіть до дверей, сер, подивіться на цю долину, на це тихе озеро й імлисті гори й запитайте у свого серця: "Звідки в мене ці багатства, ця долина й гори, і як вони стали моїми?" Гадаю, сер, що вигляд могіканина й Шкіряної Панчохи, коли ви їх бачите, знедолених і зубожілих, повинен пекти вам очі.

Мармедюк з глибоким подивом вислухав цей вибух гніву, та коли юнак скінчив, він зробив знак своїй дочці, яка хотіла щось сказати, й відповів:

— Олівере Едвардс, ви забуваєте, з ким розмовляєте. Я вже чув, що ви вважаєте себе нащадком тубільних володарів цієї землі. Але, певно, мало користі дала вам наука, коли ви не знаєте, що ці землі дісталися мені за угодою з вашими предками, якщо ви справді претендуєте на тубільне походження. І хай небо буде свідком, чи погано я на них порядкую. Після того, що ви посміли мені сказати, ми повинні розпрощатися. Надто довго ви прожили в моєму домі, але приспів час, коли ви його повинні залишити. Зайдіть до мого кабінету, і я виплачу вам усе, що винен. І знайте, що сьогоднішня ваша нестриманість не зіпсує вам кар'єру, якщо тільки ви прислухаєтеся до поради того, хто набагато старший за вас.

Гнів юнака вже схолов, він стояв і дивився вслід судді відсутнім поглядом — думки Едвардса були далеко. Нарешті він отямився і, повільно окинувши поглядом кімнату, побачив, що Елізабет опустила голову на груди й затулила обличчя руками. Де й поділася вся його гарячковість.

— Міс Темп л… міс Темпл — я сказав зайве у вашій присутності. Ви чули, що сказав ваш батько. Я негайно полишу ваш дім. Але з вами, сподіваюсь, ми розлучимося друзями.

Елізабет глянула на нього — обличчя в неї було сумне. Але коли вона підвелася з канапи, в очах її, як завжди, світився вогник, а на щоках заграв рум'янець.

— Я прощаю вас, Едвардсе, і мій батько теж простить вас, — сказала вона, зупинившись у дверях. — Ви ще нас не знаєте, одначе прийде пора, коли ви зміните думку про родину Темплів…

— Тільки про вас я не зміню своєї думки, міс Темпл! — палко урвав її юнак. — Я…

— Я не хочу вас слухати, сер, говоритиму я. Є щось таке у цій справі, чого я не розумію. Але перекажіть Шкіряній Панчосі, що ми для нього не тільки судді, а й друзі. Не засмучуйте старого — не розповідайте йому про те, що тут сталося. Все одно, хоч би що ви говорили, ви ані полегшите його долю, ані зробите тяжчою його провину. Бажаю вам щастя, містере Едвардс, і добріших друзів.

Юнак хотів щось сказати, але Елізабет швидко вийшла. Едвардс постояв трохи, ніби не знаючи, що робити, а тоді, замість піти до кабінету судді, вибіг з дому й подався до хатини мисливців.

РОЗДІЛ XXXII

Він зміряв Землю, описав зірки,

Дізнався все про місячні роки.

Александр Поп, "Храм слави"

Річард повернувся тільки пізно ввечері наступного дня. Одна з цілей його поїздки полягала в тому, щоб заарештувати зграю шахраїв, які звили собі кубло в лісах і карбували фальшиві гроші, розповсюджуючи їх по країні. Фальшивомонетників спіймали, і шериф серед ночі в'їхав у селище на чолі загону, який конвоював чотирьох зв'язаних злочинців. Біля воріт "палацу" судді Джонс зупинився: констеблям він наказав відвести заарештованих до в'язниці, а сам рушив посипаною гравієм доріжкою, вельми задоволений собою, як людина, що зробила нарешті важливу справу.

— Гей, Аггі! — гукнув він, під'їхавши до дверей. — Де ти, чортяко? Чи ти збираєшся протримати мене отут цілу ніч? Гей, Аггі! Воїне! Воїне! Куди ти подівся, Воїне? Отак, значить, ти вартуєш? Усі сплять, окрім мене! Гай-гай, лише мені, сіромі, доводиться пильнувати, щоб інші могли спати спокійно… Воїне, Воїне! Хоч той пес украй зледачів, та ще такого не бувало, щоб він дозволив кому-небудь увійти на подвір'я, не пересвідчившись, чесна то людина чи ні. У нього на таке нюх майже як у мене. Гей, Агамемноне! Де тебе чорти носять?! Ага, ось і собака…

Шериф уже скочив з коня і тепер дивився, як хтось виповзає із собачої буди. Але, на його превеликий подив, той, кого він прийняв за собаку, випростався, і він розрізнив при мерехтливому зоряному світлі кучеряву голову й чорне обличчя негра.

— Агов, якого дідька ти забрався до собачої буди, ти, чорний негіднику? — загорлав Річард. — Чи твоїй африканській крові замало тепла в домі, що ти вигнав бідного пса з буди й сам поклався на його соломі?

Негр остаточно розбуркався і, схлипуючи, безладно забелькотів:

— О, маса; Річарде! Маса Річарде! Тут таке! Таке скоїлося! І хто б міг подумати! Хто ж бо сподівався, що він так нагло сконає… О боже, боже! Ще й не поховали, — я чекав, коли повернеться маса Річард та накаже викопати могилу…

Тут негр, замість пояснити до пуття, в чому річ, почав гучно хмикати.

— Як? Що? Хто сконав? Кого не поховали? Кому могила?.. — тремтячим голосом допитувався Річард. — Що тут сталося? Чи не з Бенджаміном? У нього боліла печінка, але ж я дав йому…

— О ні, ще гірше! Куди гірше! — ридав негр. — О боже! Міс Ліззі й міс Грант… вони гуляли… в лісі… сердешний Воїн! Він убив… пуму… О господи! Натті Бампо… горлянка роздерта… ось подивіться, він тут…

Нічого не второпавши, Річард терпляче дочекався, поки Аггі приніс із кухні ліхтар, тоді пішов слідом за ним до собачої буди, де й справді побачив труп бідолашного Воїна, скривавлений і закляклий, але любовно прикритий курткою негра. Шериф хотів знов почати розпити, але нещасний негр, який добровільно стеріг свого загиблого друга, не міг нічого доладно пояснити, бо горе Аггі ожило тепер, коли він остаточно прокинувся. На щастя, цієї миті розчинилися двері й на порозі став Бенджамін, тримаючи високо над головою свічку, так що видно було грубі риси його обличчя. Річард кинув повід негрові й, наказавши йому доглянути коня, швидко ввійшов до зали.

— Що таке, чому пес сконав? — вигукнув він. — Де міс Темпл?

Показавши великим пальцем лівої руки через праве плече, Бенджамін відповів:

— Лягла спати.

— А суддя Темпл?

— У своїй каюті.

— Але ж чому Воїн мертвий? І чому так голосить Аггі?

— Тут усе записано, сквайре! — відповів Бенджамін, киваючи на грифельну дошку, що лежала на столі поруч із глеком грогу, люлькою, яка ще диміла, й молитовником.

Окрім усіх своїх справ Річард забавлявся ще тим, що вів облік поточних подій у щоденнику на зразок корабельного журналу. Там він занотовував не лише факти, що стосувалися його особисто, але й спостереження над погодою, всякі родинні новини, а часто й різні пригоди з життя селища. Відколи він посів місце шерифа і змушений був часто виїжджати, Річард доручив Бенджамінові фіксувати все, що траплялося під час його відсутності, на грифельній дошці, а потім переносив ті відомості в журнал, зазначаючи також години й усякі деталі та дати. Однак існувала певна істотна обставина, через яку не вийшло б літописця з Бенджаміна, коли б не Річардова винахідливість. Річ у тому, що достойний управитель не вмів читати нічого, крім свого молитовника, точніше, окремих місць у ньому, та й то по складах і калічачи важкі для вимови слова. Для когось іншого ця обставина стала б непереборною перешкодою, — але тільки не для Річарда. Він винайшов свого роду ієрогліфи для опису різних буденних подій: який вітер віяв, сонце було чи дощ, котра була година тощо. Що ж до незвичайних подій, то тут Річард, обмежившись кількома загальними вказівками, в усьому іншому покладався на кмітливість управителя. Читач, певно, вже здогадався, що саме на цей нотатник і показав Бенджамін замість прямої відповіді.

Джонс випив кухоль грогу, дістав із схованки свій журнал, сів за стіл і наготувався переписати відомості з грифельної дошки, а заразом і вгамувати власну цікавість. Бенджамін панібратськи сперся однією рукою на бильце крісла шерифа, а друга лишалася вільною, щоб можна було вказівним пальцем, скарлюченим, як і його ієрогліфи, водити по них, розтлумачуючи їхнє значення.

Перше, що привернуло увагу шерифа, було зображення компаса, яке він сам вирізав у кутку дошки.