Пісні далекої Землі - Сторінка 37

Що їм сниться, цікаво знати, тепер, коли вони проспали ще менше половини своєї п'ятсотрічної сплячки? А взагалі, чи бувають сни в такому туманному стані між життям та смертю? Як за Лореновим досвідом, ні; але хто може бути певним?

Міріссі доводилося бачити відеофільми про бджіл, які сновигають, роблячи свої справи, всередині вулика; вона відчувала себе теж маленькою бджілкою, коли рука в руку летіла разом з Лореном вздовж переплетення рейок та поручнів на лицьовій грані цього величезного стільника. Тепер вона вже почувалася невимушено в невагомості й навіть думати забула про лютий мороз. Та й тіла власного майже не відчувала й мусила раз у раз переконувати себе, що це аж ніяк не сон, після якого настане пробудження.

На секціях не було ніяких імен, тільки літерно-цифровий код. Лорен безпомилково спрямувався до Н-354. Натисненням кнопки шестикутний контейнер з металу та скла висунувся вперед на телескопічних полозах, відкриваючи погляду жінку, що спала всередині.

Вродливою вона не була, хоч нечесно судити про жіночу красу, не бачачи вінчаючої пишноти її волосся. Шкіра в неї була такого кольору, якого Мірісса ніколи не бачила й який, вона знала, став під кінець дуже рідкісним на Землі: він був чорний, але настільки темний, що аж синюватий. І така бездоганно гладка й чиста, що Мірісса не змогла стримати пориву заздрості; в її мозку мимоволі виник і тут же зник образ сплетених тіл — одне кольору ебенового дерева, друге слонової кістки, — образ, який, вона знала напевно, переслідуватиме її всі прийдешні роки.

Знов подивилася на обличчя жінки. Навіть у цьому багатовіковому сні воно виявляло інтелект та рішучість. Чи змогли б ми подружитися? — замислилась Мірісса. Навряд: ми надто схожі між собою.

Отож, ти й є Кітані, і ти несеш першу Лоренову дитину геть до зірок. Та чи справді буде вона першою, як народиться за кілька сторіч після моєї? Втім, перша чи друга — я бажаю їй щастя…

Коли кришталеві двері зачинилися за ними, Мірісса ще була заціпеніла, хоч не тільки від холоду. Лорен, ніжно підтримуючи, провів її назад коридором повз Ангела-Хранителя.

Ще раз її пальці торкнулися щоки безсмертного золотого хлопця. Вона навіть відчула тепло від дотику, і це її шокувало, але тільки на мить: зрозуміла, що її тіло ще не пристосувалося до температури приміщення.

Втім, на це потрібні якісь хвилини; але скільки часу, замислилась вона, має минути, щоб розтанув лід навколо її серця?

54. Прощальне слово

Я звертаюсь до тебе, Евелін, востаннє перед тим, як розпочнеться мій найдовший сон. Я ще перебуваю на Талассі, але човниковий рейс вирушить на "Магеллан" за кілька хвилин; мені більше нема чого робити — аж до прибуття на іншу планету, триста років віднині…

Мені дуже прикро на душі, бо щойно попрощався з Міріссою Леонідас, із якою мене тут зв'язувала найтепліша дружба. Як би сподобалась вона тобі! Це, мабуть, найрозумніша особа серед усіх, кого стрічав я на Талассі, і ми провели багато годин у довгих бесідах — хоч, боюсь, деякі з них більше були схожі на монологи, за які ти мене так часто критикувала…

Звісно, питала вона мене й про Бога; але, мабуть, найтоншим її запитанням було те, на яке мені так і не вдалося дати відповідь.

Невдовзі після того, як загинув її коханий брат, вона спитала: "Яке призначення має горе? Чи виконує воно якусь біологічну функцію?"

Як дивно, що я ніколи про це не замислювався всерйоз! Цілком можливо уявити собі вид розумних істот, які успішно функціонують при тому, що своїх померлих вони згадують без будь-яких емоцій — якщо згадують взагалі. Це було б аж ніяк не людське суспільство, але існувати воно могло б принаймні не гірше, ніж колись на Землі терміти чи мурашки.

А чи не є горе випадковим — навіть патологічним — побічним продуктом кохання, яке, ясна річ, дійсно виконує суттєву біологічну функцію? Ця чудернацька думка непокоїть мене. Однак саме наші емоції роблять нас людьми; чи спроможний хтось від них відмовитись, навіть усвідомлюючи, що кожне нове кохання є ще одним заручником у тих терористів-близнюків — Часу та Долі?

Ми з нею часто розмовляли про тебе, Евелін. Для неї було загадкою, чому чоловік може кохати одну тільки жінку за ціле життя та ще й після її смерті не шукати собі іншу. Якось я піддражнив її, сказавши, що подружня вірність майже так само дивна для талассіан, як і ревнощі; Мірісса відбила, що, мовляв, вони лише виграли, позбувшися того й того.

Мене кличуть: човниковий літак от-от буде відправлено. Тепер мушу назавжди попрощатися з Талассою. І твій образ теж починає блякнути. Хоч давати поради іншим я вмію непогано, зі своїм власним горем я, мабуть, переборщив, а це не сприяє збереженню пам'яті про тебе.

Таласса допомогла мені зцілитися. Тепер я вже скорше радітиму спогадам про тебе, аніж сумуватиму, що втратив тебе.

Якийсь дивний спокій охоплює мене. Вперше за весь час мені здається, що починаю розуміти моїх давніх друзів-буддистів з їхніми концепціями Відчуження та навіть Нірвани…

А якщо я не прокинусь на Сагані-2, так тому й бути. Тут я свою справу зробив і почуваюся цілком задоволеним.

55. Відправлення

Тримаран досяг краю водоростяних заростей майже опівночі, і Брант кинув якір на тридцятиметровій глибині. На світанку він розпочне скидати шпигунські м'ячі, створюючи огорожу між Скорпвіллем та Південним островом. Після цього всі пересування скорпів туди чи сюди фіксуватимуться. Якщо вони знайдуть якийсь із цих м'ячів та затягнуть до себе як трофей, — тим краще. Він діятиме й надалі, передаючи, поза сумнівом, навіть кориснішу інформацію, ніж у відкритому морі.

А тепер не було чого робити — тільки лежати собі й під легке погойдування човна слухати музику Радіо Тарни, чиї передачі сьогодні були напрочуд у лагідному тоні. Час від часу передавали то якесь оголошення, то послання доброї волі, то якийсь вірш на честь гостей планети. Мало хто на обох островах спатиме в цю ніч. От Міріссі цікаво було знати, що думає зараз Оуен Флетчер та його товариші-вигнанці, яких висаджено в чужий світ на всю решту життя. Востаннє, коли їх показали по Північній відеомережі, вони зовсім не виглядали нещасними, а жваво обговорювали перспективи місцевого бізнесу.

Брант був такий спокійний, що Мірісса, яка лежала з ним поруч, дивлячись на зірки, могла б подумати, що він спить, коли б не стискував її руку міцно, як завжди. Він змінився — може, навіть більше, ніж вона. Став менш нетерпимим, більш уважним до інших. І найголовніше — він уже прийняв майбутню дитину, сказавши так ніжно, що Міріссу це розчулило до сліз: "Він матиме не одного, а двох батьків".

Тепер Радіо Тарни почало заключний і зовсім непотрібний відлік часу до старту — перший, які доводилося чути коли-небудь талассіанам, як не рахувати історичних записів минулого. "Чи побачимо бодай що-небудь? — думала Мірісса. — Адже "Магеллан" перебуває над протилежною — океанічною — півкулею, в зеніті полудня. Між нами — ціла планета…"

— …Нуль! — проголосило Радіо Тарни — й одразу захлинулося в гучному реві фонового шуму. Брант зменшив звук до мінімуму, і тут вибухнуло небо.

Кільцем по всьому видноколі сяяв вогонь. З півночі, півдня, сходу, заходу — все було однаково. Довгі стрічки полум'я виривалися з океану на півнеба вгору, утворюючи таку світову зірницю, якої Таласса ніколи ще не бачила — та й ніколи не побачить знову.

Вона була прекрасна, але вселяла трепет. І тепер Міріссі стало зрозуміло, чому "Магеллан" розташувався з протилежного боку, хоч те, що вони бачили, була не робота самого квантового двигуна, а лише струмені розсіяної енергії, які при цьому витікали, нешкідливо поглинаючись потім іоносферою. Лорен розповідав їй щось таке незбагненне про якісь ударні хвилі суперпростору, додаючи, що навіть самі винахідники двигуна не могли пояснити цього явища.

На мить їй подумалось: а що собі вигадають скорпи з приводу отакого небесного фейєрверка? Адже певна частина цього променевого шаленства напевне пройде крізь водоростяні ліси до них, освітлюючи їхні підводні міста.

Можливо, то була лише уява, але здавалося, що багатобарвні пучки променів, які утворювали світлову корону, повільно здіймаються в небесне склепіння. Джерело їхньої енергії нарощувало швидкість, прискорюючись на своїй орбіті й залишаючи Талассу назавжди. Та минуло кілька хвилин, доки Мірісса змогла упевнитись у цьому русі; в той же час яскравість усього сяйва теж помітно зменшилась.

Раптом несподівано все стихло. Й Радіо Тарни знову вийшло в ефір, повідомляючи задиханим голосом:

— … все згідно з планом… корабель здійснює переорієнтування… ще будуть інші прояви, але вже не такі видовищні… всі початкові стадії виходу у відкритий космос здійснюватимуться по той бік планети, але ми зможемо безпосередньо спостерігати "Магеллан" рівно через три доби, коли він покидатиме нашу систему…

Мірісса ледве чула ці слова, бо пильно вдивлялася в небо, до якого вже почали повертатися зірки — зірки, на котрі віднині не зможе дивитися, щоб не згадувати Лорена. Тепер її захлюпнули почуття; сльози, як вона ще їх має, вихопляться пізніше.

Брант обійняв її, і їй стало затишно перед лицем космічної самотності. До цього світу вона належить, і її серце більше не збочить. Бо нарешті збагнула: хоч Лорена покохала за його силу, Бранта кохає за його слабкість.

"Прощай, Лорене, — прошепотіла вона, — і хай тобі щастить у тому далекому світі, який ти й твої діти підкорятимете для людства. Та хоч інколи думай про дівчину, залишену тобою триста років тому на шляху з Землі".

Погладжуючи з незграбною ніжністю її волосся, Брант бажав знайти слова втіхи для неї, але розумів, що мовчання найкраще. Він не відчував себе переможцем: хоч Мірісса знов повернулась до нього, їхнім давнім безтурботним стосункам прийшов безповоротний край. Всю решту їхнього життя, Брант знав, між ними витатиме дух Лорена — людини, яка не постарішає ані на день, коли вони вже будуть прах і тлін.

Коли трьома днями пізніше "Магеллан" піднявся над східним горизонтом, він був як зірка настільки яскрава, що засліплювала очі, попри те, що квантовий двигун було старанно скеровано таким чином, що більшість його радіаційного випромінення пройде повз Талассу.

Тиждень за тижнем, місяць за місяцем він поступово блякнув, хоч навіть у денному небі його ще легко було знайти, коли точно знати, куди слід дивитися.

Востаннє Мірісса бачила його незадовго до того, як їй зрадив зір.