Пісня про Гайавату - Сторінка 2

Пташки на вітах
Щебетали Гаяваті:
"Не стріляй нас, Гаявато!" —
Так співав, благав Опечі.
"Не стріляй нас, Гаявато!" —
Так співав, благав Овейса.

А над ним униз і вгору
Білка бігала на дубі
Між гіллям, зеленим листом,
З кашлем плигала, сміялась
І, спинившись, проказала:
"Змилуйсь, змилуйсь, Гаявато!"

Полохливий білий трусик
З стежки кинувся тікати,
Став здаля на задні лапки
І звернувся до мисливця,
Хоч і в жарт, але лякливо:
"Змилуйсь, змилуйсь, Гаявато!"

Та не слухав Гаявата,
Наче сонний, йшов він лісом,
Про оленя тільки думав,
Слід його шукав очима,
Слід, що прямо йшов до річки,

Що до броду йшов по стежці.
За вільховими кущами
Він присів і ждав оленя.

І з гущавини два роги
Піднеслися над кущами,
Піднеслися ніздрі вгору,
Очі блиснули крізь листя —
І олень спокійно вийшов
На дорогу. На дорозі
Пробігали світло й тіні.

Наче лист легкий берези,
Билось серце Гаявати.
На одно коліно ставши,
Він націлився в оленя.
Тільки гілка колихнулась,
Загойдавсь листочок тільки.
А олень вже стрепенувся,
Відхитнувшись, вдарив в землю,
Затремтів, підняв копито
І вперед подався зразу.
Він ішов назустріч смерті!
І осою заспівала,
І вп'ялась стріла в оленя.

Біля броду під дубами
На траві лежав він мертвий.
І навіки заніміло,
Перестало битись серце,
Та зате у Гаявати
Так і рвалося від щастя
В ту хвилину урочисту,

Як вертався він додому,
А його стрівали Ягу
І Нокоміс привітанням.

Із оленячої шкури
Плащ йому пошила баба
І пішла гостей скликати,
Щоб вітати Гаявату.
На веселому бенкеті
Всі сусіди Гаявату
Звали сильним і відважним —
Сон-джі-теге, Ман-го-тейзі.

IV

ГАЯВАТА І МЕДЖЕКІВІС

Пронеслись літа дитинства,
Ось і виріс Гаявата;
Гри і забавки дитячі,
І старих глибокий досвід,
Полювання і роботу —
Все збагнув і зрозумів він.

Жваві ноги Гаявати!
Пустить він стрілу із лука,
Поженеться за стрілою —
І стріла лягає ззаду.
Дужі руки Гаявати!
Десять раз без відпочинку
Міг він лук тугий зігнути,
Легко так, що доганяли
В лет одна другую стріли.

Рукавиці Гаявати,
Рукавиці Мінджикевон
Із оленячої шкіри
Мали силу неймовірну.
Міг він скелі руйнувати,
Розтирать каміння в порох.
Мокасини Гаявати
Із оленячої шкіри
Мали дивні чари-вдачу:
Прив'язавши їх на ноги,
Прикріпивши ремінцями,
З кожним кроком Гаявата
Міг робити цілу милю.

Про свого, бувало, батька
Він розпитує Нокоміс...
І Нокоміс розказала
Все онукові, що знала.
Розказала про Венону,
Про її прекрасну вроду,
Як її лукаво зрадив
Віроломний Меджеківіс...
І, як вугіль, загорілось
Гнівом серце Гаявати.

І промовив Гаявата:
"Я до батька йду, Нокоміс,
Я провідать його хочу
В царстві Західного Вітру
Біля брами, там, де Захід".

Із вігваму він виходив
У далекую дорогу
В рукавицях, Мінджикевон,
І в предивних мокасинах.

Все його убрання пишне
Із оленячої шкури
Зерном Вампуму покрите
І в щетині їжатеця1.
І гойдаються у його
Над чолом орлячі пера.
За плечем у його висять
Із гілок дубових стріли,
Вкриті перами майстерно
І оправлені у яспис.
А в руках його пружастий
Лук із ясеня, зігнутий
Тятивою з жил оленя.

Обережная Нокоміс
Говорила Гаяваті:
"Не ходи, о Гаявато,
В царство Західного Вітру:
Він уб'є тебе лукавством
І загубить чарівництвом".

1* — Дикобраза

Та відважний Гаявата
Не послухався поради
І пішов собі з вігваму,
І щокрок робив він милю.
Хмурим ліс йому здавався
І палким, душним повітря,
Повним диму, повним чаду,
Як в пожежу лісу, прерій.
Наче вугіль, розпікалось
Гнівом серце Гаявати.

Так ішов він далі, далі,
Все на Захід, все на Захід,
Легше дикого оленя,
Легше сарни і оленя
Переплив він Есконабо,
Переплив і Міссісіпі,
Степові минув він гори,
Степові минув країни
І Лисиць, і Чорноногих
І прийшов до Гір Скелястих,
В царство Західного Вітру,
Де сидів на верхогір'ях
Всіх Вітрів Владика дужий,
Стародавній Меджеківіс.

З тайним жахом Гаявата
Перед батьком зупинився:
Дико хмарами в повітрі
Розвівалося у його,
Як сніги, волосся сиве.
Як сніги, воно блищало,
Як вогняно-срібні коси
Ішкуди, воно блищало.

І, радіючи, угледів
Меджеківіс Гаявату:
Се життя найкращі роки
Перед ним живими встали,
Се засяла із могили
Перед ним краса Венони.

"Будь здоровий, Гаявато! —
Так промовив Меджеківіс.—
Довго ждав тебе я в гості,
В царство Західного Вітру!

Молоді літа — веселі.
Роки ж старості — як смуток.
Нагадав мені ти зараз
Мою молодість щасливу
І Венону незабутню".

Дні проходили в розмовах.
Меджеківіс все минулим
Похвалявся Гаяваті,
Хваставсь мужністю своєю
І пригадував пригоди
Та свою страшну відвагу,
Говорив, що він до смерті
Заворожений навіки.

Мовчки слухав Гаявата,
Як хвалився Меджеківіс,
І з усмішкою терпляче
Перед ним сидів і слухав.
Ні погрозою, ні рухом,
Ні єдиним навіть словом
Гаявата не озвався!
Та, як вугіль, розпікалось
Гнівом серце Гаявати.

І сказав він: "Меджеківіс!
Та невже ж ніщо на світі
Загубить тебе не зможе?"
І поважно Меджеківіс
Відповів: "Ніщо на світі,
Тільки крім тієї скелі,
Крім тієї скелі, сину".
І, поглянувши на його
Зором мудрим і спокійним,

І, спиняючи свій погляд
На його красі і силі,
Він сказав: "О Гаявато!
Та невже ж ніщо на світі
Загубить тебе не може?"

Обережний Гаявата
Не сказав йому ні слова,
Він, замислившись, промовчав
І сказав: "Ніщо на світі!
Тільки той комиш, Епоква,
Очерет отой високий".
І як тільки Меджеківіс
Простягнув до його руку,
Гаявата крикнув з жахом,
"Karo, каго! Не торкайся!"
"Годі,— кинув Меджеківіс,—
Заспокойся,— я не стану".

І пішли розмови знову,
Полились згадки-розмови...
Про товстого Шавондазі,
І про Вебона згадали.
Пригадавсь Кабібонокка,
І згадалася Венона...
Як вона на світ родилась,
Як вона умерла журно.

І озвався Гаявата:
"О лукавий Меджеківіс!
Ти се люто вбив Венону,
Ти зірвав весняну квітку,
Розтоптав її ногами!
Признавайся, признавайся!"
І признався Меджеківіс,

Тихо голову він сиву
Опустив з глибоким смутком:
Що ж, мовляв, я винен, сину.
Грізно глянув Гаявата,
Швидко встав, і в ту ж хвилину
Руку він заніс на скелю
В рукавицях, Мінджикевон.
Розломив її верхів'я,
Розтрощив її на скалки
І почав на батька кидать.
І, як вугіль, розпеклося
Гнівом серце Гаявати.

Та каміння Меджеківіс
Гнав назад своїм диханням,
Гнав їх бурею дихання,
Гнав назад на Гаявату.
Він схопив Епокву в руку,
Вирвав він її з корінням
Понад річкою із мулу.
Сатаніючи, він вирвав...
Син дивився і сміявся.

І почався бій смертельний
Між Скелястими Горами.
Сам Орел Війни могутній
Знявся з клекотом і криком,
З диким криком сів на скелі
І почав крилом він бити.
Наче дерево у бурю,
Розрізав комиш повітря,
Наче град, летіло з скелі
З тріском, гуркотом каміння.
І гула земля навколо,

І по горах гуркотіння
Розлягалося луною,
Озивалося: "Бем-вава!"

І знемігся Меджеківіс.
Відступати став на Захід,
Став тікати він по горах,
Оглядавсь і знову бився,
Три дні бився, одбивався,
Поспішаючи на Захід,
До кордону володіння,
До кінця землі, де сонце
У червонім блиску тоне
На ночівлю в синім небі,
Опускаючись, як вранці
Опускається фламінго
На своє сумне болото.

"Годі, годі, Гаявато! —
Крикнув голосно нарешті.—
Ти мене безсилий вбити!
Смерть безсмертного не займе!
Я хотів лише дізнатись
Про твою відвагу-силу,
І ти вартий нагороди.

Повернись в свою країну,
До свого вернись народу,
І живи, працюй з народом!
Ти річки розчистить мусиш,
Обробити йому землю,
Вбити всіх страховищ диких,
Вбити всіх гадюк — Кінебік,
Як убив я Міше-Мокву,

Велетенського Ведмедя.
А коли твій час настане
І засяють над тобою
Очі Погока із ночі,
Поділю з тобою царство,
І царем тоді ти станеш
Над Ківайдіном навіки".

От такий-то бій відбувся
В дні страшні, колишні Ша-ша,
В сиві дні, давно минулі,
В царстві Західного Вітру.
Але слід страшного бою
І тепер мисливець баче
По шпилях і по долинах,
Баче він комиш високий
На ставах і над річками,
Баче він від скелі скалки
По шпилях і по долинах.

І на Схід, у рідну землю,
Йде веселий Гаявата,
Він забув про гнів пекельний,
Він забув про помсту люту...
Йде в свій рай, а все навколо
Його радістю вітає.

Тільки раз на мент загаявсь,
Тільки раз він зупинився,
Щоб купить в краю Дакотів
Гострих клюг1 собі на стріли;

1 — Наконечників.

Там, в долині, де сміялись
І летіли вниз, в безодню,
Між зеленими дубами
Водоспади Міннегаги,
Жив старий Дакот суворий.
Він робив до стріл голівки
І клюги із халцедону
Та із яспису міцного,
Він виточував їх рівно
І загострював, як голки.

Молода дочка жила з ним,
Прудконога, наче річка,
Вередлива, наче бризки
Водоспадів Міннегаги.
У очах як вугіль чорних
Світло й тіні в неї грались,
А свавільний ніжний голос
То дзвенів веселим сміхом,
То палким, дражливим гнівом.
Батько в шану водоспадів
Дав ім'я їй — Міннегага.

І невже оце заходив
Гаявата в край Дакотів,
Щоб купить до стріл голівок,
Гострих клюг із халцедону
Та із яспису міцного?
Не того, щоб потай глянуть
На красуню Міннегагу,
Стріти погляд полохливий
І почути її поступ
За запонкою в вігвамі,
Як на срібну Міннегагу

Часом дивляться крізь віти,
Як до співу водоспадів
Прислухаються з-за лісу?

Хто розкаже, що ховає
Молоде юнацьке серце,
Хто б сказав, про що в дорозі
Мовчки марив Гаявата?
Все Нокоміс розказав він,
Як додому повернувся:
Про борбу і про розмову
З Меджеківісом могучим.
Та про дівчину, про стріли
Не промовив він ні слова!

V

ПІСТ ГАЯВАТИ

Ви почуєте переказ,
Як в густих лісах постався
І молився Гаявата —
Не за успіх в полюваннях,
Не за славу й перемогу,
А молився він за долю
Всіх країн і всіх народів.

Перед постом збудував він
Із гілля курінь для себе
Над блискучим Гітчі-Гюмі.
В дні весни, тепла і цвіту,
В май веселий, в Місяць Листя
Збудував вігвам собі він
І в півснах, в предивних мріях
Сім ночей і днів постався.

В перший день усе ходив він
По гаях зелених, тихих,
В нірці трусика угледів,
В гущині злякав оленя,
Чув — фазан десь кудкудакав,
Чув, як жолудями гралась
В дуплах білка — Аджидомо.

Бачив, як гніздо звиває
На сосні Омімі — голуб.
Бачив, як гусина зграя
Пролетіла з криком-шумом
До боліт і саг північних.
"Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Повний болю, повний туги,—
А невже ж все наше щастя
І життя від них залежить?"

А на другий день по річці
Вдовж по Мускоде бродив він,
Бачив риб він — Маномоні,
І Мінагу, і Одамін...
І Шебомін, і Бімагут...
Виноград Бімагут пахощ
Розливав і вгору вився,
По сучках вільхових вився.
"Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Повний болю, повний туги,—
Та невже ж все наше щастя
І життя від них залежить?"

А на третій день в задумі
Біля озера сидів він,
Довго він сидів і думав
Над прозорою водою.

Викидавсь і бризкав сріблом,
Сріблом вод озерних Нама,
Грався жвавий Сава—окунь,—
Наче злотний промінь сонця,
Бачив щуку злу — Кенозу,
Шогаші і Окагавіс.
"Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Повний болю, повний туги,—
Та невже від них залежить
І життя, і наша доля?"

На четвертий день до ночі
Він, знесилений, пролежав
На землі в своїм вігвамі.
Як вві сні, над ним роїлись
Мрії, образи-примари;
А здаля вода блищала,
Грала золотом, і плавко
Все кружляло і горіло
У вечірніх барвах сонця.

І угледів він: підходить
В тихій сутіні вечірній
В пурпурових барвах сонця,
Весь в вечірніх барвах сонця
Молодий хтось до вігваму.
Голова його в блискучих,
Кольорових пишних пір'ях.
Леґінь! Кучері злотисті
І зелено-жовтий убір.

І, спинившись на порозі,
Довго з болем, з милосердям
Він дививсь на Гаявату,

На його обличчя схудле.
Мов зітхання Шавондазі,
В нетрях лісу продзвеніла
Його мова: "Гаявато!
Голос твій почуло небо
Через те, що ти молився
Не за успіх в полюванні,
Не за славу й перемогу,
А за згоду і за щастя
Всіх країн і всіх народів.

І Мондаміна—маїса
Посила Життя Владика,
Посила, щоб розказав він,
Що в роботі і в терпінні
Ти дістанеш все, що просиш.
Встань з гілок зелених, з листя,
Встань з Мондаміном боротись".
Гаявата був без сили:
Він від голоду знемігся,
Але швидко встав на ноги,
Встав і з темного вігваму
Вийшов він на світ вечірній,
З юнаком боротись вийшов;
І лише торкнувсь до його,
Знов відчув в собі відвагу,
Знов відчув в безсилих грудях
Жвавість, силу і надію.

На лугу вони кружлялись
У червонім світлі сонця,
І робився Гаявата
З кожним ментом усе дужчий.
Та спустились тіні ночі,

І Шух-шух-га на болоті
Прокричала сумно-сумно
Криком голоду і туги.

.