Пісня про Роланда - Сторінка 11
- Автор Невідомий -
Зберіть всіх і рушайте!"
255
Емір на лати бороду спускає,
Білішу за цвіт глодовий у травні,
Не хоче більше він її ховати.
Підніс до вуст пронизливий ріжок,
Сурмить так гучно, всі невірні чують.
По полю мчить, полки свої шикує,
Тут окціанці з їх виттям й ревінням,
Аргуйці з песячим їх гавкотінням.
Немов скажені, всі на франків линуть.
Ряди ламають, в гущу лізуть, гинуть...
Там полягло тоді сім тисяч франків.
256
Не був страхополохом Одж'єр-Данець,
З васалів кращий, що броню носив колись-то.
Побачив він війська розбиті франків,
Покликав герцога Тьєррі з Аргони,
Джефрейта із Анжу і Джозерана,
І мовить Карлові він горде слово:
"Погляньте, як араби наших гублять.
Не дай вам Бог надіти ще корону,
Якщо не буде помсти за цей сором!"
Що відповісти тут? Усі мовчали.
Острожать франки скакунів бувалих
И невірних почали рубать навалом.
Аой!
257
Чудово б'ється Карл Великий в полі,
З ним поруч герцог Найм та Одж'єр-Данець,
Джефрейт з Анжу, що орифламу носить.
Одж'єр відвагу виявив нестримну:
Коня він шпорить, кинувши повіддя,
Вбива язичника, що ніс "Дракона".
Амбор звалився долілиць миттєво,
А з ним "Дракон" — емірова святиня.
Побачив Балігант, що впав знак царський
І на землі штандарт із Магометом,
Лише тоді почав він розуміти
Свою неправоту і правду Карла,
Відразу ж зменшився невірних запал...
А Карл звернувся до своїх васалів:
"Чи допоможете мені, барони?"
У відповідь: "Прохання — нам образа!
Немає серед нас страхополохів!"
Аой!
ДВОБІЙ КАРЛА І БАЛІГАНТА
258
Минає ясний день, заходить сонце.
Запекло б'ються франки і араби.
Могутні владарі звели два війська,
їх кличі бойові повсюди чути.
Дзвінкий еміра крик "Прецьйоз!" лунає,
Та Карла "Монжуа!" наздоганяє.
І цар царя по голосах пізнали,
И зустрілись вороги серед рівнини...
Двобій почавсь. Списів важкі удари
У центр щитів, в розетку потрапляють
І врешті їх дощенту розбивають,
Дірки в міцній кольчузі залишають,
Проте ніяк не досягають тіла.
Попруги тріснули, і сідла — набік,
Царі попадали на землю зразу.
Та в мить одну обидва підхопились
І за мечі взялись свої булатні.
Ніщо не може зупинить двобою,
Крім смерті одного із двох героїв.
Аой!
259
Красуне-Франціє, відважний Карл твій!
И емір не знає страху і вагання!
От вже мечі оголені схрестились,
І кожен б'є ворожий щит щосили.
Посічені в них дерево і шкіра,
З них падають гвіздки, щити розбиті.
Царі зостались в латах, наступають,
Мечі з шоломів іскри висікають.
Та може бій лише тоді скінчитись,
Коли хтось із володарів загине.
Аой!
260
Емір сказав: "Подумай, Карле, краще!
Тобі я раджу не боротись — здатись!
Я знаю, щойно вбив мого ти сина
І хочеш захопити наші землі.
Моїм васалом стань — одержиш в лен ти
Всі володіння — звідси аж до Сходу!"
Карл відповів: "Що ти верзеш, зухвальцю!
З язичником не буде миру й дружби.
Прийми закон, що Бог нам пропонує:
Християнином стань — мир запанує!
Служи Всевишньому і вір у Нього!"
А Балігант: "Дурниці кажеш, Карле!"
І задзвеніли знов мечі булатні.
Аой!
261
Емір в руках мав силу неймовірну.
Він вдарив Карла по шолому з сталі,
Розсік його і голови дістався,
А потім меч зануривсь у волосся
І шкіру з голови зсік на долоню,
У цьому місці череп оголився.
Карл похитнувсь і ледь не впав на землю.
Та Бог не допустив, щоб він загинув.
З'явився Гавриїл у розпал бою,
Спитав: "Королю, що там із тобою?"
262
Почув монарх глас ангела святого,
Відразу зникли жах і страх смертельний,
До нього повернулись сила й пам'ять.
Мечем французьким вдарив він еміра.
Розтяв шолом, що блискотів від перлів,
А з ним і голову, лиш бризнув мозок,
Розсік по білу бороду обличчя.
Вмер Балігант, не допоможуть ліки.
Карл крикнув "Монжуа!", щоб всі почули.
Відразу герцог Найм з'явився поруч,
Впіймав коня, король на нього скочив.
Біжать невірні, їх сам Бог карає!
Дійшла до Господа молитва франків.
263
Бог так звелів — тікають бусурмани.
Карл з вояками кинувся в погоню.
Сказав: "Ось мить, щоб серце втамувати!
Помститися за горе і страждання!
Бо вчора, франки, бачив ваші сльози!"
Відповіли: "Це наше теж бажання!"
І кожен бив мечем тих сарацинів,
Та мало хто з них втік і не загинув.
КАРЛ У САРАГОСІ. ПОВЕРНЕННЯ ДО ФРАНЦІЇ
264
Страшенна спека, курява клубами.
Тікають маври, франки ззаду тиснуть,
Дісталася погоня Сарагоси.
На вежу піднялася Брамімонда.
За нею слідом клір іде поганський.
Огидна Богу їхня клята віра,
Немає в них тонзур, немає санів.
Цариця бачить перемогу франків,
Побігла до Марсілія із криком:
"О царю любий! Наші вщент розбиті!
Безславна смерть спіткала Баліганта!"
Почув цю звістку й одвернувсь Марсілій,
Заплакав й голову схилив безсило
Та вмер од горя. За його ж гріхи всі
Заволодів душею чорт пекельний.
Аой!
265
Хто не загинув з нехристів, той втік вже.
Із франками звитягу Карл святкує,
Розбив він зразу Сарагоси браму,
Нема кому її вже захищати.
Усі полки отаборились в місті,
До ранку переможці спочивали.
Веселий й гордий Карл сивобородий.
Дала ключі від веж всіх Брамімонда —
Великих десять, п'ятдесят маленьких.
Щасливий той, кого Господь підтримав.
266
Скінчився день, надходить ніч поволі,
Яскравий місяць, мерехтять сузір'я.
Великий Карл — володар Сарагоси.
Послав у місто тисячу він франків.
Заходять в синагоги чи мечеті
З сокирами, кувалдами важкими
И трощать завзято ідолів поганських.
Од їхніх чар не буде допомоги!
Карл хоче послужити щиро Богу:
Єпископи освячують там воду
І хрестять всіх язичників в каплицях.
Хто ж не виконує веління Карла,
Того звичайним зашморгом вбивають
Чи спалюють у вогнищі жаркому.
Вже сотня тисяч у Христовій вірі!
Окрім цариці. З королем поїде
У Франції хреститись добровільно!
267
Скінчилась ніч, і ясний день засяяв.
Усі звелів король зайняти вежі,
Залишив тисячу баронів кращих,
Щоб місто зберегти від сил ворожих,
А потім на коні з всією раттю,
Узявши полонянку Брамімонду,
Якій хотів зробить одне добро лиш,
В зворотну путь, до Ахена, рушає.
Пройшовши швидко повз Нарбонну милу,
Вступили у Борделу, дивне місто.
Там на олтар святого Северина
Король поклав ріг Оліфант зі злотом,
Його ще бачили численні пілігрими.
На кораблях Карл переплив Джиронду.
Супроводжав до Блея прах Роланда,
А також Олів'єра, його друга,
І мудрого й відважного Турпіна.
Тіла поклали в білі саркофаги,
Сплять вічним сном у храмі Сен-Ромена,
їх душі Богу, всім святим вручили.
А потім через гори і долини
Карл мчав до Ахена вже без упину.
А ось і рідні мармурові сходи.
Як тільки Карл зайшов в палац розкішний,
До всіх васалів посланців відправив:
Баварців і саксонців, лотарингців,
Qo фризів, й алеманів, й пуатвінців,
И бургундців, і нормандців, і бретонців.
Покликав всіх він наймудріших франків,
Аби вершити суд над Ганелоном.
268
Великий Карл з Іспанії вернувся.
Він в Ахені, найкращому з міст франків.
Піднявся до палацу, входить в залу,
До нього поспіша красуня Альда
И питає короля: "А де ж Роланд мій,
Який поклявсь побратися зі мною?"
І знову Карл відчув глибокий смуток,
Заплакав, бороду рве білу в горі:
"О, сестро, любонько, — відповідає, —
Про мертвого питати вже не варто.
На кращого я заміню цю втрату.
То син Луї, мій доблесний нащадок,
Король майбутній і володар краю".
І чує відповідь: "Слова ці дивні!
Всіма святими й Богом присягаюсь —
Не житиму на світі без Роланда!"
І раптом зблідла й впала до ніг Карла.
Померла... То помилуй її, Боже!
Над тілом Альди лицарі ридають.
269
Померла з туги Альда щиросердна,
А Карл спочатку думав, що зомліла.
Відчув страшенний жаль, заплакав гірко,
Схопив за руки Альду, підіймає...
Та впала на плече її голівка.
Тут зрозумів король — померла Альда.
І чотирьох графинь тоді позвали,
Щоб в монастир небіжчицю віднесли,
И всю ніч, до ранку, молитви читали.
Прах її з почестями поховали,
Віддав король велику шану Альді.
Аой!
СУД НАД ГАНЕЛОНОМ
270
Карл повернувся вже в престольний Ахен.
А Ганелона закули в кайдани.
Навпроти королівського палацу
Він до стовпа ганебного припнутий,
Ремінням зраднику скрутили руки,
Січуть різками і кийком шмагають.
Він іншої не заслужив відплати.
В тривозі Ганелон чекає суду.
271
В "Діяннях" старовинних записали:
Король з усіх країв покликав суддів.
Зібралися у Ахенській каплиці,
День урочистий був — велике свято,
Подейкують, святого день Сільвестра.
Розпочали васали розгляд справи
Відносно Ганелонової зради.
Король звелів негідника привести.
Аой!
272
"Сеньйори, — розпочав король, — по правді
Судіть самі ви Ганелона. З військом
Моїм він до Іспанії потрапив,
А потім зрадив двадцять тисяч франків,
І з ними полягли Роланд, мій небіж,
И шляхетний Олів'єр, хоробрий лицар.
Продав за гроші він усіх дванадцять перів!"
Тут Ганелон: "Якщо б я зрадник був — мовчав би!
Роланд мене скарбів, грошей позбавив.
Не криюся, бажав йому я смерті!
Але це помста, аж ніяк не зрада!"
А франки кажуть: "Зачекаймо ради!"
273
От перед Карлом Ганелон зрадливий.
Лицем рум'яний, вигляд має бравий,
Якби ще й чесний, лицар був би справний.
Поглянув гордовито він на суддів,
На тридцять родичів — стояли поруч,
А потім скрикнув голосно і чітко:
"Заради Бога, слухайте, барони!
Був я в полках, що вів їх Імператор,
Служив йому завжди я вірно й чесно.
Зненавидів Роланд, за що не знати,
Мене давно, послав на смерть жахливу.
Марсілію мав передати я послання.
Лиш хитрості завдячую спасінням,
Тому я ворогом назвав Роланда прямо,
А також Олів'єра, їхніх друзів.
І Карл, і всі барони те засвідчать.
Це особиста помста, а не зрада!"
А франки кажуть: "Зачекаймо ради!"
274
Побачив Ганелон, що кепські справи,
І тридцять родичів зібрав докупи.
Одного з них всі визнавали мудрим,
Це Пінабел був — з замку, що в Сорансі,
Прославивсь красномовністю своєю,
Ніхто не міг його здолати в спорі.
І Ганелон йому: "Про честь ідеться!
Спасіть мене від смерті і безчестя".
У відповідь: "Не слід боятись суду,
До зашморгу вас не засудять франки.
Нехай король збирає свою раду, —
Всяк наклеп спростувать мечем я ладен!"
Упав до ніг його покірно зрадник.
275
Зійшлись на раду всі баварці й пуатвінці,
Нормандці, сакси та багато німців,
Найбільш було тут франків й алеманів.
До Пінабела більш прихильні всі овернці,
Тому обороняли Ганелона.
"Залишимо, — говорять, — все без зміни,
Припинимо процес, прохаймо Карла,
Щоб виправдав цим разом Ганелона,
І королю служитиме він вірно.
Роланд помер, його не повернути,
Ні злотом, ні добром не воскресити.
Безумство на двобій іти за нього!"
І жодного, хто з цим би не погодивсь,
Окрім Тьєррі, Джефрейтового брата.
Аой!
276
Звертаються до короля барони,
Говорять: "Любий сіре, дуже просим
Вас виправдати графа Ганелона,
Служитиме вам щиро і з любов'ю.
Лишіть йому життя, це справжній лицар.
Роланд загинув, марно тепер мститись,
Даремно кров не треба проливати!"
"Запроданці!" — розгнівавсь Імператор.
Аой!
БОЖИЙ СУД
277
Побачив Карл баронів зраду чорну,
Похнюпив голову з чолом похмурим
І скаржиться на долю нещасливу.
Та раптом перед ним Тьєррі з'явився,
Молодший брат Анжуйського Джефрейта,
На зріст він не малий, не завеликий,
Струнка постава, бистрий, худорлявий,
З очима темними і сам чорнявий.
І каже Карлові він шанобливо:
"Мій любий сіре, не журіться, прошу!
Ви знаєте, служив вам бездоганно,
Як предки! І ненавиджу я зраду.
Роланд, щоб не зробив там Ганелону,
Васал був вірний — і цього достатньо!
А Ганелон — запроданець, всіх зрадив
І знехтував обов'язок, присягу.
Тому на шибениці має вмерти,
А тіло хай собаки пошматують.
За чорну зраду відплатить він має.
Коли це родичам не до вподоби,
Довести ладен правоту мечем я,
І зараз на двобій уже готовий!"
"Слова чудові!" — відгукнулись франки.
278
Прийшов до короля і Пінабел,
Великий і меткий, сміливий, дужий —
Кого він вдарить, той за смертю тужить!
Сказав він королю: "Я знаю, сіре!
Суд зараз.
255
Емір на лати бороду спускає,
Білішу за цвіт глодовий у травні,
Не хоче більше він її ховати.
Підніс до вуст пронизливий ріжок,
Сурмить так гучно, всі невірні чують.
По полю мчить, полки свої шикує,
Тут окціанці з їх виттям й ревінням,
Аргуйці з песячим їх гавкотінням.
Немов скажені, всі на франків линуть.
Ряди ламають, в гущу лізуть, гинуть...
Там полягло тоді сім тисяч франків.
256
Не був страхополохом Одж'єр-Данець,
З васалів кращий, що броню носив колись-то.
Побачив він війська розбиті франків,
Покликав герцога Тьєррі з Аргони,
Джефрейта із Анжу і Джозерана,
І мовить Карлові він горде слово:
"Погляньте, як араби наших гублять.
Не дай вам Бог надіти ще корону,
Якщо не буде помсти за цей сором!"
Що відповісти тут? Усі мовчали.
Острожать франки скакунів бувалих
И невірних почали рубать навалом.
Аой!
257
Чудово б'ється Карл Великий в полі,
З ним поруч герцог Найм та Одж'єр-Данець,
Джефрейт з Анжу, що орифламу носить.
Одж'єр відвагу виявив нестримну:
Коня він шпорить, кинувши повіддя,
Вбива язичника, що ніс "Дракона".
Амбор звалився долілиць миттєво,
А з ним "Дракон" — емірова святиня.
Побачив Балігант, що впав знак царський
І на землі штандарт із Магометом,
Лише тоді почав він розуміти
Свою неправоту і правду Карла,
Відразу ж зменшився невірних запал...
А Карл звернувся до своїх васалів:
"Чи допоможете мені, барони?"
У відповідь: "Прохання — нам образа!
Немає серед нас страхополохів!"
Аой!
ДВОБІЙ КАРЛА І БАЛІГАНТА
258
Минає ясний день, заходить сонце.
Запекло б'ються франки і араби.
Могутні владарі звели два війська,
їх кличі бойові повсюди чути.
Дзвінкий еміра крик "Прецьйоз!" лунає,
Та Карла "Монжуа!" наздоганяє.
І цар царя по голосах пізнали,
И зустрілись вороги серед рівнини...
Двобій почавсь. Списів важкі удари
У центр щитів, в розетку потрапляють
І врешті їх дощенту розбивають,
Дірки в міцній кольчузі залишають,
Проте ніяк не досягають тіла.
Попруги тріснули, і сідла — набік,
Царі попадали на землю зразу.
Та в мить одну обидва підхопились
І за мечі взялись свої булатні.
Ніщо не може зупинить двобою,
Крім смерті одного із двох героїв.
Аой!
259
Красуне-Франціє, відважний Карл твій!
И емір не знає страху і вагання!
От вже мечі оголені схрестились,
І кожен б'є ворожий щит щосили.
Посічені в них дерево і шкіра,
З них падають гвіздки, щити розбиті.
Царі зостались в латах, наступають,
Мечі з шоломів іскри висікають.
Та може бій лише тоді скінчитись,
Коли хтось із володарів загине.
Аой!
260
Емір сказав: "Подумай, Карле, краще!
Тобі я раджу не боротись — здатись!
Я знаю, щойно вбив мого ти сина
І хочеш захопити наші землі.
Моїм васалом стань — одержиш в лен ти
Всі володіння — звідси аж до Сходу!"
Карл відповів: "Що ти верзеш, зухвальцю!
З язичником не буде миру й дружби.
Прийми закон, що Бог нам пропонує:
Християнином стань — мир запанує!
Служи Всевишньому і вір у Нього!"
А Балігант: "Дурниці кажеш, Карле!"
І задзвеніли знов мечі булатні.
Аой!
261
Емір в руках мав силу неймовірну.
Він вдарив Карла по шолому з сталі,
Розсік його і голови дістався,
А потім меч зануривсь у волосся
І шкіру з голови зсік на долоню,
У цьому місці череп оголився.
Карл похитнувсь і ледь не впав на землю.
Та Бог не допустив, щоб він загинув.
З'явився Гавриїл у розпал бою,
Спитав: "Королю, що там із тобою?"
262
Почув монарх глас ангела святого,
Відразу зникли жах і страх смертельний,
До нього повернулись сила й пам'ять.
Мечем французьким вдарив він еміра.
Розтяв шолом, що блискотів від перлів,
А з ним і голову, лиш бризнув мозок,
Розсік по білу бороду обличчя.
Вмер Балігант, не допоможуть ліки.
Карл крикнув "Монжуа!", щоб всі почули.
Відразу герцог Найм з'явився поруч,
Впіймав коня, король на нього скочив.
Біжать невірні, їх сам Бог карає!
Дійшла до Господа молитва франків.
263
Бог так звелів — тікають бусурмани.
Карл з вояками кинувся в погоню.
Сказав: "Ось мить, щоб серце втамувати!
Помститися за горе і страждання!
Бо вчора, франки, бачив ваші сльози!"
Відповіли: "Це наше теж бажання!"
І кожен бив мечем тих сарацинів,
Та мало хто з них втік і не загинув.
КАРЛ У САРАГОСІ. ПОВЕРНЕННЯ ДО ФРАНЦІЇ
264
Страшенна спека, курява клубами.
Тікають маври, франки ззаду тиснуть,
Дісталася погоня Сарагоси.
На вежу піднялася Брамімонда.
За нею слідом клір іде поганський.
Огидна Богу їхня клята віра,
Немає в них тонзур, немає санів.
Цариця бачить перемогу франків,
Побігла до Марсілія із криком:
"О царю любий! Наші вщент розбиті!
Безславна смерть спіткала Баліганта!"
Почув цю звістку й одвернувсь Марсілій,
Заплакав й голову схилив безсило
Та вмер од горя. За його ж гріхи всі
Заволодів душею чорт пекельний.
Аой!
265
Хто не загинув з нехристів, той втік вже.
Із франками звитягу Карл святкує,
Розбив він зразу Сарагоси браму,
Нема кому її вже захищати.
Усі полки отаборились в місті,
До ранку переможці спочивали.
Веселий й гордий Карл сивобородий.
Дала ключі від веж всіх Брамімонда —
Великих десять, п'ятдесят маленьких.
Щасливий той, кого Господь підтримав.
266
Скінчився день, надходить ніч поволі,
Яскравий місяць, мерехтять сузір'я.
Великий Карл — володар Сарагоси.
Послав у місто тисячу він франків.
Заходять в синагоги чи мечеті
З сокирами, кувалдами важкими
И трощать завзято ідолів поганських.
Од їхніх чар не буде допомоги!
Карл хоче послужити щиро Богу:
Єпископи освячують там воду
І хрестять всіх язичників в каплицях.
Хто ж не виконує веління Карла,
Того звичайним зашморгом вбивають
Чи спалюють у вогнищі жаркому.
Вже сотня тисяч у Христовій вірі!
Окрім цариці. З королем поїде
У Франції хреститись добровільно!
267
Скінчилась ніч, і ясний день засяяв.
Усі звелів король зайняти вежі,
Залишив тисячу баронів кращих,
Щоб місто зберегти від сил ворожих,
А потім на коні з всією раттю,
Узявши полонянку Брамімонду,
Якій хотів зробить одне добро лиш,
В зворотну путь, до Ахена, рушає.
Пройшовши швидко повз Нарбонну милу,
Вступили у Борделу, дивне місто.
Там на олтар святого Северина
Король поклав ріг Оліфант зі злотом,
Його ще бачили численні пілігрими.
На кораблях Карл переплив Джиронду.
Супроводжав до Блея прах Роланда,
А також Олів'єра, його друга,
І мудрого й відважного Турпіна.
Тіла поклали в білі саркофаги,
Сплять вічним сном у храмі Сен-Ромена,
їх душі Богу, всім святим вручили.
А потім через гори і долини
Карл мчав до Ахена вже без упину.
А ось і рідні мармурові сходи.
Як тільки Карл зайшов в палац розкішний,
До всіх васалів посланців відправив:
Баварців і саксонців, лотарингців,
Qo фризів, й алеманів, й пуатвінців,
И бургундців, і нормандців, і бретонців.
Покликав всіх він наймудріших франків,
Аби вершити суд над Ганелоном.
268
Великий Карл з Іспанії вернувся.
Він в Ахені, найкращому з міст франків.
Піднявся до палацу, входить в залу,
До нього поспіша красуня Альда
И питає короля: "А де ж Роланд мій,
Який поклявсь побратися зі мною?"
І знову Карл відчув глибокий смуток,
Заплакав, бороду рве білу в горі:
"О, сестро, любонько, — відповідає, —
Про мертвого питати вже не варто.
На кращого я заміню цю втрату.
То син Луї, мій доблесний нащадок,
Король майбутній і володар краю".
І чує відповідь: "Слова ці дивні!
Всіма святими й Богом присягаюсь —
Не житиму на світі без Роланда!"
І раптом зблідла й впала до ніг Карла.
Померла... То помилуй її, Боже!
Над тілом Альди лицарі ридають.
269
Померла з туги Альда щиросердна,
А Карл спочатку думав, що зомліла.
Відчув страшенний жаль, заплакав гірко,
Схопив за руки Альду, підіймає...
Та впала на плече її голівка.
Тут зрозумів король — померла Альда.
І чотирьох графинь тоді позвали,
Щоб в монастир небіжчицю віднесли,
И всю ніч, до ранку, молитви читали.
Прах її з почестями поховали,
Віддав король велику шану Альді.
Аой!
СУД НАД ГАНЕЛОНОМ
270
Карл повернувся вже в престольний Ахен.
А Ганелона закули в кайдани.
Навпроти королівського палацу
Він до стовпа ганебного припнутий,
Ремінням зраднику скрутили руки,
Січуть різками і кийком шмагають.
Він іншої не заслужив відплати.
В тривозі Ганелон чекає суду.
271
В "Діяннях" старовинних записали:
Король з усіх країв покликав суддів.
Зібралися у Ахенській каплиці,
День урочистий був — велике свято,
Подейкують, святого день Сільвестра.
Розпочали васали розгляд справи
Відносно Ганелонової зради.
Король звелів негідника привести.
Аой!
272
"Сеньйори, — розпочав король, — по правді
Судіть самі ви Ганелона. З військом
Моїм він до Іспанії потрапив,
А потім зрадив двадцять тисяч франків,
І з ними полягли Роланд, мій небіж,
И шляхетний Олів'єр, хоробрий лицар.
Продав за гроші він усіх дванадцять перів!"
Тут Ганелон: "Якщо б я зрадник був — мовчав би!
Роланд мене скарбів, грошей позбавив.
Не криюся, бажав йому я смерті!
Але це помста, аж ніяк не зрада!"
А франки кажуть: "Зачекаймо ради!"
273
От перед Карлом Ганелон зрадливий.
Лицем рум'яний, вигляд має бравий,
Якби ще й чесний, лицар був би справний.
Поглянув гордовито він на суддів,
На тридцять родичів — стояли поруч,
А потім скрикнув голосно і чітко:
"Заради Бога, слухайте, барони!
Був я в полках, що вів їх Імператор,
Служив йому завжди я вірно й чесно.
Зненавидів Роланд, за що не знати,
Мене давно, послав на смерть жахливу.
Марсілію мав передати я послання.
Лиш хитрості завдячую спасінням,
Тому я ворогом назвав Роланда прямо,
А також Олів'єра, їхніх друзів.
І Карл, і всі барони те засвідчать.
Це особиста помста, а не зрада!"
А франки кажуть: "Зачекаймо ради!"
274
Побачив Ганелон, що кепські справи,
І тридцять родичів зібрав докупи.
Одного з них всі визнавали мудрим,
Це Пінабел був — з замку, що в Сорансі,
Прославивсь красномовністю своєю,
Ніхто не міг його здолати в спорі.
І Ганелон йому: "Про честь ідеться!
Спасіть мене від смерті і безчестя".
У відповідь: "Не слід боятись суду,
До зашморгу вас не засудять франки.
Нехай король збирає свою раду, —
Всяк наклеп спростувать мечем я ладен!"
Упав до ніг його покірно зрадник.
275
Зійшлись на раду всі баварці й пуатвінці,
Нормандці, сакси та багато німців,
Найбільш було тут франків й алеманів.
До Пінабела більш прихильні всі овернці,
Тому обороняли Ганелона.
"Залишимо, — говорять, — все без зміни,
Припинимо процес, прохаймо Карла,
Щоб виправдав цим разом Ганелона,
І королю служитиме він вірно.
Роланд помер, його не повернути,
Ні злотом, ні добром не воскресити.
Безумство на двобій іти за нього!"
І жодного, хто з цим би не погодивсь,
Окрім Тьєррі, Джефрейтового брата.
Аой!
276
Звертаються до короля барони,
Говорять: "Любий сіре, дуже просим
Вас виправдати графа Ганелона,
Служитиме вам щиро і з любов'ю.
Лишіть йому життя, це справжній лицар.
Роланд загинув, марно тепер мститись,
Даремно кров не треба проливати!"
"Запроданці!" — розгнівавсь Імператор.
Аой!
БОЖИЙ СУД
277
Побачив Карл баронів зраду чорну,
Похнюпив голову з чолом похмурим
І скаржиться на долю нещасливу.
Та раптом перед ним Тьєррі з'явився,
Молодший брат Анжуйського Джефрейта,
На зріст він не малий, не завеликий,
Струнка постава, бистрий, худорлявий,
З очима темними і сам чорнявий.
І каже Карлові він шанобливо:
"Мій любий сіре, не журіться, прошу!
Ви знаєте, служив вам бездоганно,
Як предки! І ненавиджу я зраду.
Роланд, щоб не зробив там Ганелону,
Васал був вірний — і цього достатньо!
А Ганелон — запроданець, всіх зрадив
І знехтував обов'язок, присягу.
Тому на шибениці має вмерти,
А тіло хай собаки пошматують.
За чорну зраду відплатить він має.
Коли це родичам не до вподоби,
Довести ладен правоту мечем я,
І зараз на двобій уже готовий!"
"Слова чудові!" — відгукнулись франки.
278
Прийшов до короля і Пінабел,
Великий і меткий, сміливий, дужий —
Кого він вдарить, той за смертю тужить!
Сказав він королю: "Я знаю, сіре!
Суд зараз.