Південноморські оповідання

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

ДІМ МАПУЇ

Хоч і важка та незграбна на вигляд, шхуна "Аораї" йшла під легким вітром слухняно й швидко, і капітан, зручно маневруючи, підвів її близько до острова, де кинув якір недалеко від небезпечної смуги прибою.

Атол Гіквейру ледве підносився над водою. Під час припливу це поточене водою коралове кільце з піскуватим грунтом, що було на сто ярдів завширшки та мало в обводі двадцять миль, маячіло над морською поверхнею на яких три-п'ять футів. На дні просторої, тихої, мов дзеркало, лагуни було дуже багато перлових мушлів. З палуби шхуни, що стояла по той бік вузького кільця атолу, видно було, як там працювали норці. Запливати в лагуну не важилась навіть купецька шхуна. Коли віяв ходовий вітер, можна було на човні перехопитись туди неглибокою, покрученою протокою, а шхуни навантажувано й розвантажувано завжди по той бік лагуни.

Не гаючи часу, "Аораї" спустила човна, і туди скочили з шестеро смаглявих матросів у яскравих червоних пов'язках круг стегон. Вони сіли на весла, а до стерна взявся молодий хлопець у білому вбранні — характерна ознака європейця під тропіками. Одначе то не був чистокровний європеєць. Золота полінезійська кров просвічувала крізь позолочену сонцем шкіру, золотавим полиском відбиваючись у його синіх очах. То був Рауль, Александр Рауль, менший син заможної квартеронки[21] Марі Рауль, що чала шість купецьких шхун. Перебиваючи чорторий коло входу в протоку, гойдаючись на бурхливих, запінених хвилях, високо підлітаючи вгору, човен простував до затишної лагуни, де вода стояла, як скло. Рауль зіскочив на білий пісок і поручкався з високим тубільцем. Чоловік ній мав чудові, могутні груди та плечі, але кукса замість правої руки, з якої на кілька дюймів випиналася побіліла від часу кістка, свідчила про сутичку з акулою. Після тієї сутички скінчилося його нурецьке життя, і він став дрібним інтриганом та підлесником.

— Ти чув, Алеку? — це були перші його слова. — Мапуї знайшов перлину, але яку! Ніколи ще ніхто не здобув такої на Гіквейру, та й на всьому Паумоту[22]. Та де, такої не знайдеш на цілому світі! Купи її. Вона тепер у нього. Та не забудь, що я перший сказав тобі про неї. Він дурний, дешево продасть. Чи немає в тебе тютюну?

Рауль пішов берегом до хатини, що ховалася за пандановим деревом. Він був за комірника на материному кораблі. Об'їжджати всі острови Паумоту, закуповувати місцеві скарби — копру, мушлі та перли — такий був його обов'язок. Комірникував він недавно, об'їжджав Паумоту всього лише вдруге і немало мучився в душі тим, що не мав належного досвіду оцінювати перли.

Коли Мапуї показав йому перлину, Рауль присилував себе не виявити свого захвату, як і личить справжньому гендляреві. Перлина вразила його. Вона була з голубине яйце завбільшки, цілком поправної форми. Біла, мов опал, вона відсвічувала всіма кольорами веселки. Здавалося, що вона жива. Нічого подібного Рауль ще не бачив. Коли Мапуї поклав перлину йому на долоню, вага її здивувала Рауля і переконала, що то справді надзвичайна перлина. Він уважно розглянув її в кишенькову лупу. На ній не було ні цятинки — жодної вади. Чиста-чистісінька, вона ніби танула в повітрі, а в затінку світилася лагідним місячним світлом. Коли Рауль укинув перлину в склянку з водою, то ледве її там запримітив — така вона була прозоро-біла. Вона так швидко й рівно впала на дно, що він зразу впевнився в її вазі.

— Гаразд. Що ти хочеш за неї? — з добре вданою байдужістю спитав Рауль.

— Я хочу… — почав Мапуї. Темне лице його було наче вправлене в рамку, бо з-за плечей виглядали такі самі темні обличчя двох жінок та дівчинки, що кивалися, потакуючи йому. Голови висувалися вперед, на обличчях відбивалася нетерплячка та хвилювання, очі горіли жадобою.

— Я хочу мати дім, — казав Мапуї.— Дім під оцинкованою бляхою і з восьмикутним годинником. Він повинен бути сорок футів завдовжки, з кружганком. І щоб у ньому була велика кімната з круглим столом посередині та з восьмикутним годинником на стіні, чотири спочивальні, по дві обабіч великої кімнати, і в кожній спочивальні залізне ліжко, двоє стільців та вмивальник. На глухому боці — кухня, гарна кухня з горщиками, з каструлями та з піччю. Дім ти маєш збудувати на моєму острові, на Факараві[23].

— Це все? — не ймучи віри, спитав Рауль.

— У домі повинна бути машинка до шиття! — голосно сказала Тефера, дружина Мапуї.

— Не забудь за восьмикутного годинника на стіні,— докинула Наурі, мати Мапуї.

— Так, це все, — потвердив сам Мапуї.

Рауль засміявся. Він реготався довго, від щирого серця. А водночас розв'язував арифметичне завдання.

Ніколи ще не доводилось йому ставити дім, і відомості з будівництва були в нього досить непевні. Все сміючись, він вираховував, скільки стане поїхати по матеріал на Таїті, скільки обійдеться сам матеріал, перевезти його до Факарави та розвантажити, скільки обійдеться будування дому. Загальна сума сягала до чотирьох тисяч французьких доларів. Чотири тисячі французьких доларів, або двадцять тисяч франків. Це через міру! Звідки міг він знати, скільки справді коштує перлина? Двадцять тисяч франків! Гроші чималенькі. Та ще й гроші не його, а материні.

— Мапуї,— промовив він, — ти великий дурень! Призначай ціну готівкою.

Але Мапуї похитав головою; хитнулись також і три голови за його плечима.

— Я хочу дім, — затявся він. — Щоб був сорок футів завдовжки, з кружганком…

— Так, так, — перебив мову йому Рауль, — я вже чув про дім. Але це не до діла; я дам тобі тисячу чілійських доларів.

Чотири голови одностайно захиталися.

— Та на сто чілійських доларів краму.

— Я хочу дім, — знову почав своє Мапуї.

— Та нащо він тобі? — вмовляв його Рауль. — Після першої ж бурі від нього не зостанеться й сліду. Ти б мав про це знати. От капітан Рефі каже, що й сьогодні доконче буде ураган.

— Не на Факараві,— відповів Мапуї.— Там місцевість далеко вища. На цьому острові так. Кожен ураган може знищити Гіквейру. Мені потрібен дім на Факараві. Він повинен бути сорок футів завдовжки, з кружганком.

Раулеві знову довелося вислухати оповідання про дім. Кілька годин потратив він, силкуючись вибити з голови Мапуї думку, що так твердо там засіла. Проте жінка, мати й дочка Нгакура одностайно підтримували Мапуї в його непохитності. Коли Рауль уже чи не вдвадцяте вислухував подробиці про те, який саме має бути дім, він в одчинені двері помітив, що другий човен з його шхуни пристав до берега. Матроси не кидали весел, а це означало, що треба негайно вертатись на шхуну. Перший помічник капітана з "Аораї" зіскочив на берег, перемовився кількома словами з одноруким тубільцем і прудко пішов назустріч Раулеві.

Раптом стало темно. Схопився вихор, від якого потьмарилося сонце. На поверхні лагуни Рауль помітив зловісну смугу хвилі. Вона наближалася, збурена вітром.

— Капітан Рефі каже, що як ви зостанетесь тут, то зазнаєте біди, — мовив помічник. — Коли тут є мушлі, то вернемося по них згодом, от що каже капітан. Барометр упав до двадцяти дев'яти й сімдесяти.

Рвучкий вітер, ударившись об панданове дерево над головою в Рауля, помчав далі крізь кокосовий гай, оббиваючи спілі горіхи, що глухо гепали на землю. Здалека находив дощ, чутно було ревіння вітру, що здіймав високі шумливі хвилі на поверхні лагуни. Голосно запорощали об листя перші дощові краплі, коли Рауль схопився на ноги.

— Тисячу чилійських доларів готівкою, Мапуї! — сказав він. — Та на двісті чілійських краму.

— Я хочу дім… — торочив той.

— Мапуї,— гукнув Рауль, намагаючись перекричати шум вітру, — ти дурень!

Віл вискочив із хатини і разом з помічником побіг до берега, де стояв човен. Його не було видно. Тропічна злива огорнула їх суцільною густою завісою. Вони бачили тільки землю в себе під ногами та маленькі злющі хвилі, що перекочувалися, зносячи піскуватий берег. Якась постать з'явилася серед дощової завіси. То був однорукий Гуру-Гуру.

— Дістали перлину? — гукнув він Раулеві у саме вухо.

— Мапуї дурень! — прокричав той на відповідь, зникаючи серед страшної зливи.

Сплинуло півгодини, і Гуру-Гуру, стоячи при зовнішньому березі атолу, побачив, як обидва човни витягнено на "Аораї" і вона повернула в море. Недалеко з'явилась ще одна шхуна — хуртовина принесла її з моря, мов на крилах. Шхуна об'якорилася і спустила на воду човна. Він пізнав шхуну. То була "Орогена". Господар її, метис Торікі, сам був за комірника на своїй шхуні. І тепер це він, безперечно, стернував човном. Гуру-Гуру уривчасто засміявся. Він знав, що Мапуї ще минулого року набрав у борг краму в Торікі.

Буря вщухла. Гаряче сонячне проміння вилискувало на гладенькій, мов дзеркало, поверхні лагуни. Але повітря було задушливе, липке, тягарем налягало на легені, не давало дихати.

— Чув новину, Торікі? — спитав Гуру-Гуру. — Мапуї знайшов перлину. Ніколи ще такої не знаходили ні в Гіквейру, ні на цілому Паумоту, ніде. Мапуї дурень. До того ще й винен тобі. Пам'ятай, що я перший тобі про це сказав. Чи немає в тебе тютюну?

І до очеретяної хижки Мапуї попростував Торікі. Він був чоловік рішучий, але не дуже розумний. Кинувши байдужим оком на дивовижну перлину, він спокійнісінько заховав її в кишеню.

— Тобі пощастило, — сказав він. — Гарна перлина. Я тобі даватиму в борг.

— Я хочу мати дім… — почав спантеличений Мапуї.— Дім на сорок футів завдовжки…

— Сорок футів… Нісенітниці мелеш! — одрубав купець. — Ти борг повинен мені сплатити — от що! Ти був мені винен тисячу двісті чілійських доларів. Гаразд, тепер ти мені нічого не винен. Ми поквиталися. Крім того, я ще тобі поборгую на двісті чілійських. А коли допливу до Таїті і збуду там перлину за добрі гроші, то поборгую тобі ще на сотню. Всього на три сотні. Але не забувай — тільки тоді, як я візьму добрі гроші за перлину. Адже я можу й збитків зазнати на ній.

Бідолашний Мапуї похнюпився. Він смутно сидів, згорнувши руки. У нього відібрали перлину! Гадав, що матиме дім, а довелося тільки борг заплатити. Нічого він не добувся за перлину.

— Ти дурень, — сказала Тефара.

— Ти дурень, — потакнула його мати Наурі.— Навіщо і и давав йому в руки перлину?

— Та що б я зробив? — одмагався Мапуї.— Я йому винен. Він знав, що в мене е перлина. Ви ж самі чули — він просив, щоб я йому показав перлину.