Південноморські оповідання - Сторінка 3

Рауль, обмотавши мотузком сусідню пальму, розглянувся. Вітер валив його з ніг. Ніколи він не думав, що вітер може мати таку надзвичайну силу. Хвилі, перекидаючись через атол, спадали в лагуну, і Рауль незабаром змок до колін. Сонце заховалося, налягла олив'яна темрява. Кілька крапель дощу вдарили його збоку, немов шротини, обличчя охопила солона піна; щоки палали з болю, на очах виступили сльози. Кількасот тубільців примостилися на деревах, і Рауля мимохіть аж (міх брав, коли він дивився на ті живі кетяги, що прикрашали собою верхи пальм. Рауль, не був би то таїтянин а роду, зручно зігнувся навпіл, обняв руками стовбур, прип'явся до нього ступнями і поліз на дерево. На вершку було дві жінки, двоє дітей та чоловік. Маленька дівчинка міцно тулила до себе кішку.

Сидячи в своєму гнізді, Рауль послав рукою привіт капітанові, і той на відповідь йому теж помахав. Рауль злякано дивився на небо: воно наче наближалося до нього, спускалося просто йому на голову, і було вже не олив'яне, а чорне-чорне. Внизу, на землі, лишилося ще багато людей. Вони купчилися круг дерев, чіпляючись за них. Подекуди молилися, один гурт підбадьорював мормон.

До вуха Раулеві на мить долетів тихий, ритмічний, чарівний згук, ніжний, мов пісенька цвіркуна, збуджуючи а ньому невиразні думки про небо та небесну музику. Він оглянувся й побачив під одним деревом чималий гурт людей. Вони держалися за мотузки та одне за одного. Рауль бачив, як напружувались їхні обличчя, як улад ворушилися губи. Слів не було чути, та він зрозумів, що люди співали духовний гімн.

Пітер дедалі дужчав. Збагнути всю його силу Рауль не Міні спроможності. Такий скажений ураган годі було рівняти з будь-яким вітром, але Рауль таки відчував, що він вибирає на силі. Недалеко впало дерево, вирване з корінним, попадали на землю й живі його грона. Хвиля набігла ми пісок і поглинула людей. Події ставалися швидко. Він побачив брунатне плече та чорну голову серед білої піни я лагуні, а за мить усе зникло. Падали інші дерева, ламаючись, мов сірники.

Рауль усе чудувався з потужності вітру. Дерево, на мниму він примостився, гнулось. Одна жінка плакала, горнучи до себе дівчинку, а та все притискала до грудей кішку Чоловік, що держав другу дитину, торкнувся до Раулевої руки, показуючи йому вниз, на землю. Рауль глянув і побачив мормонську церкву, що хиталась на воді, наче п'яна. Її зірвало з підвалин, вітер та хвилі підхопили її і несли в лагуну. Страшенна водяна гора підняла церкву на свій хребет і кинула об яких півдесятка кокосових пальм. Грона людських тіл посипались додолу, мов спілі горіхи. Хвиля відійшла. Люди лежали на землі,— деякі не ворушились, а дехто ще борсався й корчивсь. Вони якось дивно скидалися на комашню. Рауль навіть не вжахнувся. Він уже переступив через межу жаху. Спокійно, мов на звичайне явище, дивився Рауль, як набігла друга хвиля і змила з піску те, що було колись людьми. Третя хвиля, найбільша, найстрашніша — такої він ще не бачив — понесла мормонську церкву в лагуну. Вітер підгонив її, і вона, до половини затоплена в воді, пливла в темряву, нагадуючи Раулеві Ноїв ковчег.

Він глянув у той бік, де був капітанів Лінчів будинок, і здивувався: будинку не стало й сліду. Все справді діялося дуже швидко. Багато з тих, що примостилися на деревах, бачив Рауль, позлазили тепер на землю. А вітер набирав усе більшої сили. Це можна було примітити по тій пальмі, на якій сидів Рауль. Вона вже не хиталася, не гнулась, а була майже нерухома. Низько схилившись од вітру, вона тепер тільки здригалася. Від того дрижання починало нудити. Дрібне, безупинне, воно скидалося на вібрування камертона чи струн гавайської гітари. Найгірше було те, що пальма вібрувала страх як швидко. Хоч корінням дерево її міцно вросло в землю, та на такому вітрі довго продержатись не могло: от-от повинно було зламатися.

Ага! Одне дерево вже не витримало! Рауль і не помітив, коли воно впало, побачив тільки, що залишилася з нього половина стовбура. Не чути було нічого, бо всі згуки, — і тріщання дерев, і людські зойки, — все тонуло в могутньому, безмежному гуркоті, що створило його море та вітер. Коли надломилося дерево, де сидів капітан Лінч, Рауль саме дивився в той бік. Він бачив, як стовбур розтрощило надвоє, а не чув жодного згуку. Вершок дерева разом з трьома матросами з "Аораї" та старим капітаном полетів у лагуну. Він не доторкнувся до землі, а плинув у повітрі, наче яка соломина. Рауль стежив очима за тим летом: дерево впало у воду ярдів за сто від берега. Він напружив зір і побачив — ладен був заприсягтися в цьому! — що капітан Лінч помахав йому рукою на прощання…

Тоді Рауль зважився — ніколи було роздумувати. Він торкнув рукою тубільця, показуючи йому, що пора злазити на землю. Чоловік хотів злазити, але, побачивши, що жінки закам'яніли зі страху, й собі зостався з ними. Рауль обв'язав мотузка кругом стовбура і спустився вниз. Морська солона вода вкрила його з головою. Він, задержуючи віддих, з розпачливою силою схопився за мотузок,

Хвиля відійшла. Рауль, ховаючись за дерево, трохи перепочив. Ледве встиг він краще прикріпити мотузка до дерева, а вже нова хвиля накрила його. Одна жінка злізла з дерева і стала з ним поруч. Чоловік з другою жінкою, з двома дітьми та кішкою залишився на дереві.

Рауль ще раніше помітив, що гуртки людей під деревами все меншають. Меншали вони й тепер — і праворуч, і ліворуч від нього. Зібравши всю силу, він змагався з натиском хвиль. Жінка, що стояла поруч нього, помітно знемагала. Хвиля раз у раз заливала їх, і Рауль дивувався, що досі держиться і він, і жінка. Нарешті, коли перебігла ще одна хвиля, жінки вже не було. Він підвів очі вгору: вершок дерева зник. Укорочений наполовину, стовбур дрижав, як у пропасниці. Це був порятунок для Рауля, що вершок дерева геть обломило, бо коріння тепер трималося міцніше. Він поліз на стовбур. Знесилений, Рауль підіймався вгору помалу, і хвилі, набігаючи, заливали його, аж поки врешті він підліз вище, і вони вже не могли досягти до нього. Він прив'язався до дерева, намірившись тут і заночувати, зустрічаючи невідомо яку ще небезпеку.

Він почував себе в темряві дуже самітним. Часом йому здавалося, що настав кінець світу, що тільки він, єдиний з усіх людей, не загинув. А вітер з кожною годиною все дужчав та дужчав. Була, як гадав Рауль, одинадцята година, коли вітер досяг найбільшої сили. То була якась страшна потвора, фурія, що криком кричала, суцільна стіна, що налітала раз у раз, не вгаваючи, без кінця. Раулеві здавалося, що він зробився легкий, невагомий, що він летить кудись надзвичайно швидко, розриваючи важку товщу матерії. Вітер не був уже течивом повітря, він зробився якийсь густий, наче вода чи ртуть. У Рауля було таке відчуття, що до того повітря можна дотикатися, можна рвати його на шматки, як м'ясо. Здавалось йому, що за повітря можна вхопитися, можна висіти на ньому, як на прискалку.

Вітер душив його. Рауль не міг до нього стати обличчям, не міг дихати, бо повітря роздимало йому легені, як Пухирі, втискалося в рот, у ніздрі. В такі хвилини Рауль відчував, що весь він немов напухає, що тіло його ніби і повідається піском. Тільки притиснувши губи до стовбура пальми, можна було звести дух. Безугавний тиск вітру і ять виснажив його. Знемоглося тіло, знемігся мозок. Він уже ні на що не дивився, ні про що не думав; він був у напівсвідомому стані. Одна тільки думка ворушилася йому в голові: "Отже, це ураган!" Ця думка зникала на мить і з'являлася в його уяві, блимаючи, немов маленький кволий вогник. Він цілком тратив свідомість, а як приходив до пам'яті, чув: "Отже, це ураган!" — і знову непритомнів.

Ураган найдужче скаженів від одинадцятої до третьої ночі, і саме об одинадцятій годині зламалося дерево, що на ньому знайшов собі притулок Мапуї з сім'єю. Мапуї виринув на поверхню лагуни, тулячи до себе дочку свою Нгакуру. Тільки місцева людина може вижити на такому шаленому урагані, на такій хвилі. Панданове дерево, до якого прив'язався Мапуї, безнастанно переверталось у воді, що клекотіла, шумувала, поймалася піною. Мапуї, то тримаючись за дерево, то хутко перебираючи по стовбуру руками, все якось спромогався разом із Нгакурою не захлинутися водою. Та повітря, яким вони дихали, було все заводнене бризками з хвиль та дощем. Майже прямовисний, він лив з неба просто потоками, утворюючи в повітрі суцільну запону.

Десять миль було до протилежного берега атолу. Лагуну вкривали стовбури дерев, колоди, уламки човнів та зруйнованих будинків. Вітер кидав ними на всі боки, і вони нищили бідолах, що пливли лагуною. Рятувався хіба десятий. Майже задушені, безсилі, опинившись у цій пекельній ступі, де їх калічило, товкло, розбивало, вони ставали безформним місивом. Але Мапуї пощастило. На порятунок у нього був лише один шанс із десяти, і якраз той шанс припав йому — так захотіла химерна доля. Мапуї викинуло на берег. Він сходив кров'ю від десятків ран. Ліва рука Нгакури була зламана, пальці на правій розчавило, щока та лоб обдерті до кості. Мапуї вхопився за вцілілий стовбур дерева і міцно до нього притулився, не випускаючи з рук дівчинки. Він важко, уривчасто дихав. А хвилі, набігаючи з лагуни, вкривали його до колін, доходили часом до пояса.

Близько третьої години шалений ураган почав притихати. О п'ятій віяв лише свіжий, погожий бриз, а о шостій стало й зовсім тихо, і сонце засяло в небі. Море почало влягати, хвилі опадали. На березі не зовсім ще заспокоєної лагуни Мапуї побачив понівечені тіла тих, кому не пощастило врятуватись. І Тефара, і Наурі, певне, там, серед них. Він поплентався берегом, приглядаючись до трупів, і знайшов свою жінку. Вона лежала на березі, до половини в воді. Він сів коло неї й заплакав. Він ревів, немов тварина, виявляючи своє горе у властивий дикунові спосіб. Жінка раптом поворухнулась і застогнала. Він придивився уважніше до неї. Вона була жива. Не тільки жива, а навіть зовсім не поранена. Вона просто спала! їй теж припав один шанс із десяти.

На острові було тисяча двісті душ, а тепер зосталося живих тільки триста. Мормонський місіонер та жандарм переписали всіх. Лагуна була вкрита трупами. Не лишилося жодного будинку, жодної хатини, на весь атол ані каменя на камені.