Південноморські оповідання - Сторінка 2

Я йому нічого не казав. Він знав. Хтось йому сказав А я був йому винен.

— Мапуї дурень, — підхопили за старшими й Нгакура. їй минуло дванадцять років, і вона зовсім не розуміла того, що робилося. Мапуї зігнав на ній злість, давши їй доброго ляпаса. А тим часом Тефара та Наурі вмивалися сльозами, по-жіночому вперто докоряючи йому.

Гуру-Гуру, що чатував на березі, побачив третю шхуну. Вона лягла в дрейф біля входу до лагуни і спустила човна. То була "Гіра" — назва влучна: Леві, господар шхуни, був німецький єврей, найбагатший за всіх торгівців перлами, а Гіра, як відомо, — це таїтянський бог рибалок та злодіїв.

— Ти чув новину? — запитав Гуру-Гуру в Леві, що виліз із човна на берег. Леві був товстий, головатий, негарний з лиця. — Мапуї знайшов перлину. Такої ще не було ні на Гіквейру, ні на цілому Паумоту, ніде в світі. Мапуї дурень. Він продав її Торікі за тисячу чотириста чілійських доларів. Я підслухав і знаю. Торікі теж дурень. Ти можеш поцінно дістати в нього перлину. Не забудь, що я перший сказав тобі про це. Чи немає в тебе тютюну?

— Де Торікі?

— У капітана Лінча, п'є абсент. Він там уже цілу годину.

І поки Леві й Торікі пили абсент і рядилися за перлину, Гуру-Гуру підслухував. Вони сторгувалися за двадцять п'ять тисяч франків — ціна просто нечувана!

Тим часом "Орогена" та "Гіра", підпливши ближче до берега, почали гримати з гармат і несамовито сигналізувати. Коли купці вийшли з капітаном Лінчем на берег, обидві шхуни поспішали в море, спускаючи гроти та клівери й низько хилячись над побілілою водою під натиском шквалу. Потім їх не стало видно за дощем.

— Вони повернуться, коли затихне шквал, — сказав Торікі.— Краще б ми зробили, якби були й собі поїхали відси.

— Мабуть, барометр ще нижче впав, — промовив капітан Лінч.

Сивобородий, загартований у боротьбі з морем, він був уже застарий, щоб служити на шхуні. Він хворів на ядуху й розумів, що йому, з його здоров'ям, найкраще жити саме на Гіквейру. Він пішов у дім глянути на барометр.

— Боже ти мій! — голосно вигукнув Лінч, і купці кинулись за ним услід. Лінч перелякано дивився на стрілку, що показувала 29,20.

Знову вийшовши на берег, вони заклопотано оглянули море її небо. Шквал ущух, але небо було похмуре. На морі замаячіло дві шхуни, за ними третя. Розпустивши всі вітрила, вони поспішали до берега. Раптом вітер змінив напрямок, і на шхунах послабили вітрила. Минуло п'ять хвилин; вітер зненацька повіяв з другого боку, одкидаючи судна геть назад у море, і на них поспішили прибрати передні вітрила — це добре було видно тим, хто стояв на березі. Глухо й загрозливо шумів прибій, перекочувалися важкі буруни. Страшна блискавка сліпила очі, тяжко гуркотів грім.

Торікі й Леві, невважаючи на зливу, кинулися до своїх човнів. Леві біг перевальцем, немов переляканий на смерть бегемот. Ноли обидва човни вихопилися з лагуни, повз них пролетів човен з "Аораї" — він поспішав у лагуну. При стерні стояв Рауль, покрикуючи на веслярів. Раулеві не давала спокою думка про перлину, і він вертався, вирішивши пристати на умови Мапуї.

Він вискочив на пісок у такому вихорі дощу й вітру, що набіг на Гуру-Гуру, перше ніж побачив його.

— Спізнився! — крикнув Гуру-Гуру. — У Мапуї купив її Торікі за тисячу чотириста чілійських доларів, а Торікі перепродав її Леві за двадцять п'ять тисяч франків. А Леві продасть її у Франції за сто тисяч. Чи немає в тебе тютюну?

Раулеві одлягло від серця. Тепер він бодай голови собі не сушитиме. А все-таки він не повірив Гуру-Гуру. Мапуї то, може, й продав її за тисячу чотириста чілійських, але щоб Леві, такий знавець перлів, дав за неї двадцять п'ять тисяч, — це вже занадто! Рауль надумався ще розпитати в капітана Лінча.

Коли Рауль зайшов до старого моряка, то побачив, що той утопив очі в барометр, віри собі не діймаючи.

— Скільки він показує? — стурбовано запитав Лінч, протерши окуляри та знову вдивляючись у барометр.

— Двадцять дев'ять і десять, — одказав Рауль. — Я та кого ще ніколи не бачив.

— Ще б пак! — чмихнув старий. — Я по всіх морях плавав п'ятдесят літ, а щоб так упав барометр, то мені не траплялося. Послухай лишень!

Воші принишкли, слухаючи, як гуркотів прибій, аж дім здригався. Тоді обидва повиходили надвір. Шквал знову притих. За милю від берега видніла "Аораї". Вона то поринала, то виринала, шалено борсаючись на страшних хвилях, що лава за лавою котилися з північного сходу і, скаженіючи, розбивалися об берег. Один матрос із човна показував, хитаючи головою, на протоку. Рауль глянув у той бік і побачив бурхливі хвилі та білу піну, що мов у казані кипіла.

— Доведеться, мабуть, мені у вас заночувати, — сказав він капітанові. Тоді звелів матросові витягти човна на берег і пошукати пристановища на ніч собі й товаришам.

— Якраз двадцять дев'ять, — промовив капітан Лінч, що ходив знову поглянути на барометр. Він виніс стільця, сів і почав дивитися в море. Сонце виглянуло з-за хмар, стало парко, залягла тиша, а хвилі все зростали.

— Не розумію, звідкіля береться хвиля? — знепокоєно мурмотів Рауль. — Вітру немає, а гляньте-но на море, гляньте, яка хвиля!

Хвиля, що містила в собі десятки тисяч тонн води, а тяглася на кілька миль, вдарилась об хисткий атол. Атол здригнувся, наче від землетрусу.

— О боже! — Наляканий капітан Лінч підвівся із стільця і знову впав на нього.

— Та вітру ж немає! — провадив Рауль. — Коли б був вітер, а то…

— Не бійся, буде й вітер! — похмуро мовив Лінч.

Обидва замовкли. На тілі в них проступив піт, міріади маленьких краплин поту. Ті краплинки, зливаючись докупи, утворювали великі краплі, а великі збігали струмочками на землю. Було тяжко дихати, особливо старом Лінчеві. А море заливало берег. Воно вже хлюпотіло круг кокосових пальм, підступало мало не до ніг Раулеві та капітанові.

— Ніколи ще рівень моря так не підіймався за моєї на м'яті,— зауважив капітан Лінч, — а я вже одинадцять лі живу на атолі. Вже третя година, — додав він, глянувші на годинник. Коло них помалу пройшли чоловік та жінка обоє прибиті горем. За ними хвостом тяглася різнобарвна валка дітей та собак. Вони зупинилися за Лінчевим домом і, повагавшись, посідали на піску. За кілька хвилин пре пленталась інша сім'я, з другого вже боку, несучи на плечах свою мізерію. Невдовзі сотні людей, старих і малих чоловіків, жінок та дітей, товпились круг Лінчевої домівки. Капітан, підкликавши до себе одну жінку з немовлятком на руках, довідався, що вода змила її хижу в лагуну.

Капітанів будинок стояв на найвищій місцині атолу. Хвилі вже багато де перехлюпували через тонке коралово кільце, зливаючись з водою в лагуні. Кільце, маючи двадцять миль в обводі, лиш декуди сягало яких п'ятдесяти сажнів завширшки. Була саме найкраща пора добувати перлини, і тут скупчилися тубільці з усіх островів, розкиданих навкруг атолу, і навіть з Таїті.

— Тут тисяча двісті душ — чоловіків, жінок та дітей, — промовив капітан Лінч. — Цікаво, скільки їх доживе до ранку?

— Та чом же немає вітру, хотів би я знати? — допитувався Рауль.

— А ти, юначе, не хвилюйся, не варто. Ще нахвилюєшся донесхочу.

Не встиг капітан Лінч докінчити, як ціла водяна гора впала на атол. Море зашуміло під стільцями, на яких сиділи Лінч та Рауль, покривши пісок на три дюйми. Перелякані жінки заголосили. Жалібно плакали діти, стиснувши руки та нажахано дивлячись на бурхливі хвилі, що не було їм кінця-краю. Переполошені кури та коти брьохались у воді, а тоді, як одне, кинулися на дах капітанового дому. Якийсь тубілець виліз на кокосову пальму і прив'язав десь футів двадцять заввишки кошика з маленьким цуценятком. Сука розпачливо бовталась у воді під пальмою, скавчала та гавкала. А сонце світило з ясного неба, вітер хоч би дихнув.

Капітан з Раулем сиділи й дивилися на хвилі, на "Аораї", що, як несамовита, гойдалась на них. Капітан довго приглядався до величезних водяних гір, що невпинно мчали одна по одній, і затулив обличчя руками, — не міг витримати страшного видовища. Тоді встав і зайшов у дім.

— Двадцять вісім і шістдесят, — неголосно сказав він, вернувшись.

В руках у нього був мотузок, змотаний кільцем. Він порізав його на шматки, по десять футів кожний. Один він дав Раулеві, другий залишив собі, а решту роздав жінкам, порадивши їм пошукати міцного дерева та вилізти на нього.

Легенький вітерець подихнув з північного сходу. Рауль, почувши на щоці дотик свіжого повітря, стрепенувся. Він побачив, як "Аораї", розпустивши вітрила, випливала в море, і пожалкував, що залишився тут. На шхуні він би певне врятувався, а тут, на острові…

Море поймало атол, валило з ніг Рауля. Він оглянувся навкруги, вибираючи, на яке б дерево вилізти. Тоді, згадавши про барометр, побіг до Лінчевого дому, зіткнувшися на порозі з господарем.

— Двадцять вісім і двадцять, — сказав старий моряк. — Надходить, мабуть, кінець світу… А це що таке?

Повітря сповнилось якимсь страшним рухом. Дім дрижав, хитався. Щось гуло грізно й потужно. Вікна задеренчали. Дві шибки розбилося. Шалений протяг вітру замалим не збив з ніг капітана та Рауля. Хатні двері з гуркотом зачинилися, защіпка переламалась. Біла клямка від дверей упала долі й розскочилася на шматки. Стіни в кімнаті набубнявіли, немов аеростат, який зашвидко наповнюють газом. Тоді почулися нові згуки — ніби з рушниць стріляло, і морська піна вкрила стіни капітанового дому. Капітан глянув на годинник. Була четверта. Він одягся в куртку з грубого сукна, зняв із стіни барометр і заховав його в простору кишеню. Знову море тяжко гримнуло об стіну. Нетривкий будинок сколихнувсь і зрушився з підмурку-, осівши під кутом у десять градусів.

Рауль вийшов перший. Вітер підхопив його, закрутив і погнав уперед. Тепер, він помітив, віяло зі сходу. Рауль кинувся на землю і скорчився, силкуючись удержатись на місці. Капітана Лінча несло, як віхоть соломи. Зачепившись, він упав на Рауля. Два матроси з "Аораї", злізши з кокосової пальми, куди перед тим видерлися, постигались їм на допомогу. Вони зігнулися навпіл, щоб устояти проти вітру, і виборювали кожен пройдений дюйм.

Руки й ноги в старого заклякли, і він не міг вилізти на дерево. Матроси, позв'язувавши короткі шматки мотузків, витягли його на пальму і прив'язали до верху, на п'ятдесят футів од землі.