По хліб - Сторінка 12

Думав і з тобою так зробити, але не посмів, бо полюбив тебе. Ходив я по світі, як вовк, і люди мене боялись, а тебе злякався, чимось ти мене, мабуть, причарувала... Та однак ти за мене заміж не підеш: то краще мені вмерти! Я врятую тебе або загину; а як загину, то пожалій і помолись за мене. Чим я перед тобою завинив? Не скривдив же я тебе! Ех, Марпсю, Марисю, бувай здорова, кохана, серденько мов...

І, перш ніж вона здогадалась, що він хоче робити, Орлик кинувся в воду й поплив. Якийсь час вона бачила в темряві його голову й руки, що розтинали воду; бо плавець він був вправний і вперто боровся з течією. Але незабаром він зник з очей. А Орлик плив до берега, щоб врятувати Марисю. Бистра течія гальмувала його рухи, наче тягнула назад, але він перемагав її й посувався вперед. Якби він обминув течію або потрапив у якусь іншу, він напевне доплив бп. Але зараз, незважаючи на надлюдські зусилля, він посувався вперед дуже повільно. Жовта спінена вода заливала йому очі, він часто підводив голову, вдихак повітря і вдпвлявся в темряву, щоб побачити світло па човні. Його то відкидало високою хвилею назад, то підіймало вгору; він все важче дихав і відчував, що ноги терпнуть. Подумав: "Не допливу", але в цю мить ніби ніжний Марисин голос шепнув йому на вухо: "Рятуй мене!"— і він знов розпачливо став розтинати воду руками. Щоки його надимались, губи випльовували воду, очі вилазили на лоб... Якби він повернувся, то за течією ще доплив би до плота, та вій про це навіть ие думав, бо світло човна все наближалось. Справді, човен теж плив йому назустріч, підхоплений тією течією, з якою він боровся. Раптом він відчув, що ноги йому звела судома. Ще кілька розпачливих зусиль... човен все ближче... "Допоможіть! Рятуйте..." Останнє слово заглушила вода, що залляла йому горло. Вія пірнув. Хвиля пройшла над його головою, та він знову виринув. Човен ось-ось. Він чує вже хлюпіт і скрип весел у кочетах: останній раз напружує голос і гукає про допомогу. Його почули, бо весла заплюскотіли швидше. Але Орлик знову поринув: його закрутив великий вир... Ще якусь мить він чорнів на хвилі, а потім над водою піднялась одна його рука, друга, і він зник у безодні...

А Марися в цей час була на плоту з небіжчиком батьком і дивилась як божевільна на далеке світло.

Течія несла те світло до неї. Незабаром із темряви виринув човен з багатьма веслами, що при світлі то здіймались, то опускались, немов червоні ноги велетенської гусені. Марися почала розпачливо кричати.

— Гей, Сміт! — озвався по-англійськи якийсь голос.— Нехай мене повісять, коли я не чув, як хтось кричав "рятуйте", і коли не чую знов.

За хвилину сильні руки перенесли Марисю в човен, та Орлика в ньому не було.

...Через два місяці вона вийшла зі шпиталю в Літтл-Року і за зібрані людьми гроші поїхала в Нью-Йорк.

Та грошей тих було небагато. Частину дороги вона пройшла пішки, а частину проїхала, бо вже трохп вміла говорити по-англійськи й могла впросити кондукторів, щоб підвезли її задаром. Багато людей жаліли цю бідну, виснажену хворобою, швидше схожу на тінь дівчину з великими синіми очима, яка, плачучи, просила милосердя. Адже не люди знущалися з неї, а життя та його умови. Що в тому американському вирі, в тому велетенському бізнесі мала робити ця польова ліпинецька квітка? Як собі зарадити? Тамтешній важкий віз мусив переїхати через неї й розчавити її кволе тіло, як кожен віз, що проїжджав по квітах па своїй дорозі...

Худенька тремтяча рука потягла за дзвінок у домі на Уотер-стріт в Нью-Йорку. То Марися прийшла шукати помочі у старого пана родом з Познані.

Відчинив їй якийсь чужий, незнайомий чоловік.

— Містер Злотопольський удома?

— А хто це такий?

— Старий пан.— Вона показала візитну картку.

— Помер.

— Помер? А син?.. Пан Вільям?

— Виїхав.

— А панна Дженні, його сестра?

— Виїхала.

Двері перед Марисею зачинились. Вона сіла на порозі й почала втирати сльози. От вона знов опинилася в Нью-Йорку, самотня, безпорадна, без опіки, без грошей, полишена на божу волю.

Чи залишатись тут? Ніколи в світі! Вона піде в порт, до німецьких причалів, кланятиметься в ноги капітанам і проситиме, щоб узяли її, а коли вони змилуються, то на жебраному хлібові перейде Німеччину й повернеться в Ліпинці. Там в Ясько. Крім нього, у неї вже нема нікого на світі. Якщо ж він її не пригорне, якщо забув, якщо одіпхне, то хоч умре коло нього.

Вона пішла в порт і валялася в ногах у німецьких

капітанів... Вони б її взяли, бо коли б хоч трохи поправилася, з неї була б гарна дівчина. Вони б раді взяти, але що ж? Закон не дозволяє... Зрештою — спокуса... Ні, нехай дасть їм спокій.

Вона ходила спати на поміст, на котрому вони спали з батьком тієї незабутньої ночі, коли він хотів її втопити. Живилась тим, що викидала вода, як вони з батьком колись живились. На щастя, було літо, тепло...

Щодня, як тільки розвиднялось, вона вже була коло німецьких причалів, просилась на пароплави, і щодня марно. Але у неї була селянська терплячість. Сили її залишали. Відчувала, що коли зараз не поїде, то незабаром помре, як померли всі, з ким її зводила доля.

Одного ранку вона насилу припленталась, думаючи, що то, мабуть, останній раз, бо завтра в неї вже не стане^ сили. Вона вирішила не цроситись, а тихцем пробратись на перший-ліпгаий пароплав, що відходив у Свропу, і сховатись десь у трюмі; Якщо її знайдуть, коли вже випливуть з порту, то не викинуть же її в море, а як викинуть, то що ж? їй однаково, як умирати, коли вже треба вмерти. Але коло трапа пасажирів пильно перевіряли, і вартовий одіпхнув її при першій же спробі. Вона сіла на палю коло води й подумала, що в неї, мабуть, починається гарячка, потім заусміха-лась і забурмотіла:

— Хоч я й пані, Яську, та залишилась тобі вірна. Хіба ти мене не знаєш?

У бідолашної була не гарячка: дівчина збожеволіла. Відтоді вона щоденно приходила в порт виглядати Ясь-ка. Люди звикли до неї й часом давали їй милостиню. Вона покірно дякувала, усміхаючись, як дитина. Так тривало місяців зо два. Але одного ранку вона не прийшла в порт, і відтоді її ніхто не бачив. .Тільки поліцейська газета другого дня повідомила, що в самому кінці порту знайдено тіло померлої дівчини, прізвище й походження якої невідомі.