Подорож на Місяць - Сторінка 48

- Жуль Верн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Це переживання мало не відібрало йому життя.

Треба нагадати, що секретар Гарматного клубу виїхав через кілька хвилин після вильоту снаряда до астрономічного поста на Лонгз-Пік у Скелястих горах. Вчений Дж. Белфаст, директор Кембріджської обсерваторії, супроводив його. Приїхавши на місце призначення, обидва приятелі влаштувалися вкупі і не залишали більш поста біля величезного телескопа.

Цей гігантський рефлектор був так побудований, що спостерігачі повинні перебувати під час спостережень угорі, а не внизу інструмента. Вони сходили нагору напрочуд легкими гвинтовими сходами, а під ними відкривався цей металевий колодязь, у 90 метрів завглибшки, на дні якого було металеве посрібнене дзеркало.

Отже, вгорі, на вузькій платформі, припасованій над отвором телескопа, двоє вчених проводили весь час, проклинаючи день, який закривав Місяць від їх поглядів, і хмари, які вперто застилали його протягом ночі.

Легко уявити, яка була їх радість, коли після кількох днів чекання, вночі проти 5 грудня, вони побачили вагон, в якому летіли у простір їх друзі. За цією радістю йшло глибоке розчарування, коли, поклавшись на недостатні спостереження, вони своєю першою телеграмою поширили в світі помилкове твердження, що снаряд став супутником Місяця і обертається по незмінній орбіті.

Відтоді снаряд більше не з'являвся перед їх очима, проходячи по той бік уздовж невидимого диска. Коли він знову мав з'явитися на видимому диску? Можна уявити собі хвилювання бурхливого Дж. Т. Мастона і його не менш нетерплячого товариша. Щохвилини їм здавалося, що вони бачать снаряд, але вони його не бачили. Через це між ними точилися невпинні суперечки, палкі диспути, бо Белфаст твердив, що снаряда не видно, а Дж. Т. Мастон наполягав на тому, що "він йому намуляв очі".

— Це ядро! — повторював Дж. Т. Мастон.

— Ні, — відповідав Белфаст. — Це лавина, яка зірвалася з місячної гори.

І під час цих сперечань добре відома запальність секретаря Гарматного клубу створювала постійну небезпеку для шановного Белфаста. Перебування удвох незабаром стало неможливим. Але несподівана подія поклала кінець цим сперечанням.

Протягом ночі проти 15 грудня два незамиренні друзі робили свої звичайні спостереження над місячним диском. Дж. Т. Мастон лаяв, за своєю звичкою, вченого Белфаста, який містився поруч нього. Секретар Гарматного клубу тисячний раз запевняв, що він побачив снаряд, додаючи навіть, що обличчя Мішеля Ардана з'явилося в одному з ілюмінаторів. Він закріпив своє твердження рядом жестів, які його страшний гачок робив небезпечними.

У цей момент слуга Белфаста з'явився на платформі, — була десята година вечора, — і передав йому депешу. Це була телеграма командира "Сасквеганни".

Белфаст розірвав конверт, прочитав і скрикнув:

— Що таке? — спитав Дж. Т. Мастон.

— Ядро!

— Ну що?

— Упало на Землю!

Новий крик, схожий на зойк, відповів йому.

Він обернувся до Дж. Т. Мастона. Нещасний, нерозсудливо нахилившись над металевою трубою, зник у гігантському телескопі. Падіння з висоти дев'яноста метрів! Белфаст, розгублений, кинувся до отвору рефлектора.

Він зітхнув. Дж. Т. Мастон, зачепившись своїм гачком за одну з підпорок телескопа, висів у повітрі над дорогоцінним дзеркалом. Він вигукував лайки й прокльони.

Белфаст покликав людей, прибігли його помічники. Були принесені жердини. Нерозсудливого секретаря Гарматного клубу насилу витягли.

— Ого! — сказав він. — А якби я розбив дзеркало!

— Ви б заплатили за нього, — суворо відповів Белфаст.

— Але це прокляте ядро впало? — спитав Дж. Т. Мастон.

— У Тихий океан.

— Їдьмо!

Через чверть години двоє вчених спускалися з Скелястих гір, а через два дні, одночасно з своїми друзями із Гарматного клубу, вони приїхали до Сан-Франціско, загнавши дорогою п'ятеро коней.

Ельфістон, полковник Бломзберрі, Білзбі кинулися до них, коли вони з'явилися.

— Що робити? — вигукнули вони.

— Витягати ядро! — відповів Дж. Т. Мастон. — І якнайскоріше!

Розділ XXII

ВРЯТУВАННЯ

Місце, де снаряд пірнув у воду океану, було точно відоме. Потрібні були тільки прилади, щоб спіймати його і витягти на поверхню. Треба було їх винайти і потім побудувати. Для американських інженерів це не могло бути непоборною трудністю. Залізні гаки і парова лебідка, добре злагоджені, мали витягти снаряд, незважаючи на його вагу, зменшену, проте, щільністю води.

Визволити мандрівників треба було якнайшвидше. Ніхто не мав сумніву, що вони ще живі.

— Це так! — повторював невпинно Дж. Т. Мастон, упевненість якого впливала на весь світ. — Вони не могли впасти, як дурні! Вони живі, цілком живі, але треба поспішати, щоб знайти їх такими. Провізія, вода — це все мене не турбує. Вони мали це все на довгий час. Але повітря, повітря! Ось чого їм бракуватиме незабаром! Отже, швидше, швидше!

Діяли швидко. Пристосували "Сасквеганну" для її нового призначення. Її потужні машини були припасовані для накручування ланцюгів під час вимірювання. Алюмінійовий снаряд важив менш як 10 тонн, вага значно менша за вагу трансатлантичного кабеля, який був піднятий у подібних умовах. Трудність була в тому, що циліндро-конічний снаряд мав зовсім гладенькі стінки, отже, важко було якось зачепити його.

Інженер Мерчісон, що прибув до Сан-Франціско, замовив спеціальні величезні гаки. Вони були з'єднані в автоматичну систему, як гігантські пазурі, що, схопивши снаряд, не повинні були випускати його. Він замовив також водолазні скафандри, що під своєю міцною і непроникливою оболонкою давали водолазам змогу обслідувати дно моря. Він взяв на борт "Сасквеганни" апарати з повітрям, дуже дотепно вигадані. Це були справжні кімнати з численними ілюмінаторами, а вода, яка містилася в певних камерах, могла опускати їх на великі глибини. Такими апаратами в Сан-Франціско користувалися для будування підводної греблі. На щастя, вони вже були сконструйовані, бо не вистачило б часу спорудити їх.

Проте, хоч які досконалі були прилади, хоч які вигадливі були вчені, що мали застосувати їх, успіх цієї операції не був ще цим забезпечений. Скільки могло трапитися несподіванок! Адже снаряд треба було витягти з глибини понад сім кілометрів. Далі, якщо навіть ядро пощастить витягнути на поверхню, — як витримали мандрівники жахливий удар, що його і семикілометровий шар води, мабуть, недосить пом'якшив?

Нарешті, треба було діяти якомога скоріш. Дж. Т. Мастон квапить удень і вночі своїх робітників. Він був готовий сам або вдягти скафандр, або випробувати повітряні апарати, щоб довідатися про становище своїх відважних друзів.

Тимчасом, хоч як ретельно й завзято готували всякі прилади, хоч витрачали значні кошти, видані на це урядом Гарматному клубові, п'ять довгих днів — п'ять століть! — минуло, поки були закінчені всі підготовні роботи. Протягом цього часу громадська думка була збуджена до найвищого ступеня. Телеграми безперервно летіли дротами й кабелями у всі кінці світу. Врятування Барбікена, Ніколла й Мішеля Ардана було міжнародною справою. Всі народи, які підписалися на позику Гарматного клубу, були зацікавлені безпосередньо у врятуванні мандрівників.

Нарешті, ланцюги для витягання, повітряні камери, автоматичні гаки були взяті на борт "Сасквеганни". Дж. Т. Мастон, інженер Мерчісон і делегати Гарматного клубу вже сиділи по своїх каютах. Залишалося тільки вирушати.

21 грудня, о восьмій вечора, корвет знявся з якоря. Все населення Сан-Франціско поспішало на пристань, схвильоване, проте, мовчазне, зберігаючи свої "ура" для повороту.

Пара була доведена до максимуму тиску, гвинт "Сасквеганни" швидко віддаляв її від бухти.

23 грудня о восьмій ранку, після швидкого переходу, "Сасквеганна" повинна була прибути до злощасного місця. Треба було дочекатись півдня, щоб дістати точне визначення місця. Буя, до якого був прикріплений трос лота, ще не бачили.

Опівдні капітан Бломзберрі у присутності делегатів Гарматного клубу визначив, з допомогою своїх офіцерів, які контролювали спостереження, місце падіння снаряда. Виявилося, що "Сасквеганна" була на кілька мінут на захід від тієї точки, де снаряд зник у глибині.

Напрям корвета був скерований точно на місце призначення.

О 1 годині 47 хвилин, нарешті, побачили буй. Він був цілий і міг хіба тільки трохи збочити.

— Нарешті! — вигукнув. Дж. Т. Мастон.

— Почнемо? — спитав капітан Бломзберрі.

— Не гаючи й секунди, — відповів Дж. Т. Мастон.

Було вжито всіх заходів, щоб тримати корвет майже зовсім нерухомим.

Інженер Мерчісон бажав спершу довідатися про положення снаряда на дні океану. Підводні апарати, призначені для цих розшуків, дістали свій запас повітря. Спускатися в цих приладах на глибину в 7 кілометрів було досить небезпечно, бо під таким великим тиском могли утворитися розколини, наслідки яких були б жахливі.

Дж. Т. Мастон, полковник Бломзберрі, інженер Мерчісон, не звертаючи уваги на цю небезпеку, зайняли місця в повітряній камері. Командир, на своєму капітанському мостику, керував цією операцією, готовий зупинити або розкрутити ланцюги при всякому сигналі. Гвинт був виключений, і вся енергія машин перенесена на кабестан (якірний ворот). Апарати можна було швидко витягти на борт.

Спускати камеру почали о першій годині двадцять п'ять хвилин по півдні. Резервуари з водою потягли її на дно.

Почуття офіцерів і матросів корабля поділилися тепер між полоненими снаряда і полоненими підводного апарата. Ці останні забули за самих себе і, припавши до ілюмінаторів, уважно вдивлялися в цю рідку масу, в яку вони спускалися.

О другій годині дев'ятнадцять хвилин Дж. Т. Мастон і його товариші досягли дна Тихого океану. Але вони нічого не бачили, крім цієї пустелі, яку не пожвавлювали ні тваринний світ, ні рослинний. При світлі своїх ламп з могутніми рефлекторами вони могли спостерігати темні шари води навколо себе, на просторі досить широкого радіуса, але снаряда ніде не було видно.

Нетерпіння цих відважних водолазів не можна описати. Їх апарат був сполучений електричним дротом з корветом, вони подали умовний сигнал, і "Сасквеганна" перетягла на два кілометри їх камеру, що висіла за кілька метрів від підводного грунту.

Так вони обслідували всю морську рівнину. Щохвилини їх обдурювали оптичні ілюзії, які розбивали їм серце. Тут скеля, там виступ дна їм ввижалися снарядом, який вони так шукали.