Похорони Великої Мами (збірка) - Сторінка 11

І вдова не пам'ятала того. Але вона звикла не зважати на слова падре, з тих пір, коли він повідомив з амвону, що три рази йому з'явився диявол. Не звертаючи на нього уваги, вона схопила птаха у руки, занурила його у посудину і добряче струснула пізніше. Падре зауважив що в манері її поведінки існували немилосердя і недбалість, абсолютна відсутність поваги до життя тварини.

"Ви не любите птахів", — сказав він тихо, але ствердно.

Вдова підняла повіки жестом нетерпимості та ворожості.

"Хоча вони мені подобались колись, — процідила вона, — я ненавиджу їх зараз, коли вони вламуються щоб померти всередині будинків.

"Так, багато хто загинув", — сказав він невблаганно. Можна було подумати, що згода у його голосі – це лукавство.

— Хай би усі, — сказала вдова. І додала, з огидою придавлюючи тварину і ткнувши її під вентилятор. Мені взагалі було б начхати на все це, якби мені не потрощили дротяні решітки.

І йому здавалося, що він ніколи не зустрічав такої черствості серця. Мить по тому, маючи птаха у власній руці, священник зрозумів, що це крихітне та безпорадне тіло перестало жити. Тоді забув усе: вогкість дому, жадобу, нестерпний запах пороху в тілі Хосе Аркадіо Буендіа, і він зрозумів грандіозну правду, яка підстерігала його з самого початку тижня. Тут же, поки вдова бачила, як він покидає дім з мертвою пташкою в руках і загрозливим виразом обличчя, він отримував чудове одкровення, що на місто падає дощ мертвих птахів і він, служитель Божий, визнаний тим, хто зазнає щастя, коли не буде спеки, і котрий повинен забути зовсім Апокаліпсис.

Того дня він пішов на вокзал, як завжди, але не повністю усвідомив свої дії. Він смутно знав, що щось відбувається у світі, але почувався притупленим, недосвідченим, недостойним моменту. Сидячи на сидінні станції, він намагався згадати, чи був в Апокаліпсисі дощ мертвих птахів, але виявилось, що він зовсім забув його. Раптом він подумав, що затримка в будинку сеньйори Ребекки змусила його пропустити поїзд і піднявши голову над запиленим і розбитим склом вокзалу, побачив на годиннику адміністрації, що було ще дванадцять хвилин до першої. Коли він повернувся на місце, то відчув, що задихається. У той момент він згадав, що це субота. Помахав трохи своїм плетеним віялом, загубившись у темних внутрішніх туманностях. І потім він знеміг тілом від ґудзиків своєї сутани до ґудзиків черевиків та його саржевих, довгих штанів, і він зрозумів, стривожений, що ніколи в своєму житті не відчував таку жару.

Не підводячись з сидіння, він розстебнув комір сутани, вийняв з рукава хустинку і витер своє пітне обличчя; тут у мить просвітлення у нього промайнула думка: все, що він зараз бачить,— це передвісник землетрусу. Це він десь прочитав. Однак небо було ясним; прозоре і блякло-синє небо, з якого загадково зникли всі птахи. Він помітив колір і прозорість, але моментально забув про мертвих птахів. Тепер думав про іншу річ, про можливість виникнення грози. Однак, небо було безхмарним і спокійним, наче це небо іншого віддаленого та непохожого міста, де ніколи не було жари, і ніби очі, які спостерігали за небом були не його, а якісь інші. Потім він подивився на північ, понад пальмовими та іржавими цинковими дахами, і побачив повільну, тиху, врівноважену пляму грифів, ширяючих над купою сміття.

З якоїсь таємничої причини він відчув, що в той момент ожили його емоції, які він зазнав якось у неділю в семінарії, незадовго до отримання перших нагород. Ректор дозволив йому використовувати свою приватну бібліотеку, і він годинами й годинами залишався (особливо у неділю) зануреним в читання пожовклих книг, що віддавали витриманим деревом, та латинських зауважень, зроблених крихітними та щетинистими закорючками ректора. Однієї неділі, після того, як він читав протягом усього дня, ректор неочікувано увійшов до кімнати і поспішив забрати поштову картку, яка, очевидно, випала зі сторінок прочитаної ним книги.

Він був свідком хвилювання свого начальника з неприхованою байдужістю, але зумів прочитати картку. Було лише одне речення, написане фіолетовим чорнилом чіткою та прямою літерою: Mаdamе Ivette est morte cette nuit. [Мадам Іветта померла минулої ночі. Фр.] Тепер, більше півстоліття по тому, побачивши пляму від грифів над забутим містом, він згадав сумне враження, що мав від ректора, сидячи навпроти того, бузкового у сутінках і з дещо зміненим диханням. Вражений цією асоціацією, він вже не відчував жари, а саме зовсім навпаки – колючий холод у пахвині та підошвах ніг. Він відчував трепет без розуміння, яка точна причина цього страху, заплутавшись у павутинні невиразних ідей, між якими неможливо було розрізнити неприємне почуття від думок про копито сатани, що застрягло у грязі, і зграї мертвих птахів, що падають на всесвіт, в той час як він, Антоніо Ісабель з вівтаря Пречистого Таїнства, залишається байдужим до цієї події. Потім він підвівся, підняв здивовану руку, наче щоб почати привітання, яке втратилось у вакуумі, і з жахом вигукнув:

"Вічний жид".

В цей момент паровоз свиснув. Вперше за багато років він його не почув. Побачив, що він зайшов на станцію, закутаний густим димом, і почув як сиплеться град вугільного пилу на листи заржавілого цинку. Але це було як віддалений і нерозбірливий сон, з якого він не прокинувся повністю до після обіддя, трохи після чотирьох, коли він повідомив про грізну проповідь, яку виголосить у неділю. Вісім годин по тому до нього прийшли. Він мав причастити і соборувати вмираючу жінку.

Такти чином падре не знав, хто приїхав того дня в поїзді. Тривалий час він бачив, як чотири хисткі та блякли вагони пропливають мимо і не пам'ятав, принаймні, в останні роки щоб хоч хтось зійшов з них, щоб залишитися. Раніше було інакше, коли він міг провести цілий півдня, спостерігаючи за поїздом, завантаженим бананами; Сто сорок вагонів, завантажених фруктами, проїжджали, не зупиняючись, до тих пір, що, коли простукав останній вагон з чоловіком, який вивісив зелену лампу, це сталося коли була вже глуха ніч. Тоді він побачив місто з іншого боку колії — вогні вже увімкнули — і йому здавалося, що, хоча лише спостерігає за його проїздом, поїзд відвіз його в інше місто. Таким чином звідти прийшла його звичка відвідувати щодня станцію, навіть після того, як розстріляли робітників і покінчили з плантаціями бананів і з їхніми потягами по сто сорок вагонів, і ледве лишився той жовтий і запилений потяг, який нікого не привозив і не забирав.

Але тієї суботи хтось таки приїхав. Коли святий отець Антоніо Ізабель з вівтаря дель Сантісімо Сакраменто відійшов від вокзалу, лагідний парубок, нічим не особливий, окрім своїх голодних очей, побачив його з вікна останнього вагону, конкретно у момент, коли він згадав, що не їв з попереднього дня. Він подумав: якщо є священик, має бути і готель. І він зійшов з потягу, перейшов вулицю, обпалену дзвінким серпневим сонцем і проник у прохолодний морок будинку перед вокзалом, де лунав зношений диск грамофона. Нюхом, загостреним дводенним голодом, зазначив, що це готель. І увійшов туди, не побачивши вивіски: Hotel Macondo, напис, якого йому зроду-віку не прочитати.

Господарка була вагітною більше п'яти місяців. Вона мала гірчичний колір зовнішності та виглядала ідентично матері, коли та була вагітна нею. Він попросив "Обід і як можна швидше", і вона, не намагаючись поспішати, подала йому порцію супу з голою кісточкою та котлету з зеленим бананом. У той момент свиснув паровоз. Укутаний у теплу і поживну пару супу, він обчислив відстань, яку відійшов від вокзалу і одразу після цього він відчув себе охваченим відчуттям паніки, яку викликає відставання від поїзда.

Він спробував бігти. Він підійшов до дверей, збентежений, але ще не зробив кроку за поріг, коли зрозумів, що не має часу домчати до поїзда.

Повернувшись до столу, він забув про свій голод; побачив поруч із грамофоном дівчину, яка безжально дивилася на нього, з жахливим виразом собаки, яку смикають за хвіст. Вперше за весь день він зняв сомбреро, яке йому подарувала його мати за два місяці до цього, і стиснув його між колінами, поки закінчував їсти. Коли він підвівся з-за столу, він, здається, вже не хвилювався через запізнення на потяг чи перспективи проведення вихідних у місті, ім'я якого так і не потурбувався з'ясувати Він сидів у кутку кімнати, спираючись спиною на твердий і прямий стілець, і залишався там довго, не слухаючи записів, аж поки дівчина, яка їх ставила, сказала:

—В коридорі прохолодніше.

Він почував себе погано. Йому завжди було важко починати спілкуватись з незнайомцями. Пригнічувала необхідність дивитись людям в обличчя, і коли у нього не було іншого вибору, окрім як говорити, слова відрізнялись від тих, якими думав. — Мабуть, — відповів він. І він відчув легкий озноб. Спробував погойдатись, забувши, що не у кріслі-гойдалці.

"Ті, хто приходить сюди, перекочують крісло до галереї, бо там прохолодніше", — проінформувала дівчина І він, почувши, з тугою зрозумів, що у неї є бажання поговорити. Ризикнув поглянути на неї, щойно вона почала заводити грамофон.

Здавалось, що вона сиділа там місяцями, можливо, роками, та не проявляла найменшої зацікавленості переміщенню з цього місця. Вона накручувала грамофон, але її життя було зафіксовано в ньому. Посміхалася.

— Дякую, — сказав він, намагаючись встати, надати спонтанності своїм рухам.

Дівчина не перестаючи дивитись на нього,сказала: "Вони також залишають сомбреро на вішалці для одягу".

Цього разу він відчув, що у нього спаленіли вуха. Здригнувся, думаючи про такий жіночій спосіб підказування дій. Він почував себе некомфортно, загнаним у кут, і знову відчув паніку запізнення на поїзд Але в цей момент до кімнати зайшла хазяйка.

— Що він робить? — спитав він.

"Котить крісло у галерею, як це роблять усі", — пояснила дівчина.

Він подумав, що помітив у її словах акцент глузування.

"Не хвилюйтесь", — сказала хазяйка. Я принесу вам табуретку.

Дівчина засміялася, і він почувся збентеженим. Було спекотне, сухе і рівне тепло. І він спітнів. Хазяйка потягнула дерев'яний табурет із шкіряним покриттям у галерею. Він збирався піти за нею, коли дівчина знову заговорила.

"Погано, що птахи можуть вас налякати", — сказала вона.