Похорони Великої Мами (збірка) - Сторінка 8

А потім звертаючись до Хосе Монтьєля: Пепе переказав мені її зробити.

У ту мить наче нічого не сталося, але Балтазар відчув, ніби вони відкрили двері ванної. Хосе Монтьєль у нижній білизні вискочив із спальні.

— Пепе, — заволав він.

"Ще не показався", — прошепотіла дружина, яка наче прикипіла до місця.

Пепе з'явився у на порозі дверей. Йому було близько дванадцяти років і мав пухнасті вії і спокійний пафос його матері

"Йди-но сюди", — сказав йому Хосе Монтьєль. Ти замовляв зробити це?

Хлопчик опустив голову. Схопивши його за волосся, Хосе Монтьєль змусив подивитися собі в очі.

— Відповідай!

Хлопчик закусив губу, не реагуючі.

— Монтіель, — прошелестіла дружина.

Хосе Монтьєль відпустив хлопчика і звернувся до Балтазара з стурбованим виразом.

— Мені так шкода, Балтазаре, — сказав він. Але ти повинен був спочатку проконсультуватися зі мною, перш ніж діяти. Тільки тобі могло прийти в голову найнятись до неповнолітнього. По мірі того, як він говорив, його обличчя повертало спокій. Підняв клітку, не глянувши на неї, і подав Бальтазару.

— Унеси її негайно і спробуй продати тому, кому зможеш ", — сказав він. Перш за все, я прошу тебе не сперечатись зі мною. Він легенько хлопнув Балтазара по плечу і пояснив: — Лікар мені заборонив гніватися.

Хлопчик залишався нерухомим, навіть не моргаючи, поки Балтазар,з кліткою в руці, збентежено не подивився на нього. Потім він видав гортанний звук, наче гарчання собаки, і заволавши, звалився на підлогу.

Хосе Монтьєль байдуже дивився на це, а мати намагалася його заспокоїти.

"Не піднімай", — сказав він. Нехай він роздовбає голову об землю і тоді посип розбите сіллю та вижми туди ж лимон так, щоб він повив від задоволення.

Хлопчик верещав без сліз, тоді як мати тримала його за зап'ястя.

"Кинь його", — наполягав Хосе Монтьєль.

Бальтазар спостерігав за хлопчиком, наче констатував агонію пропащої тваринки.

Було майже чотири. Вдома, у цей час Урсула співала дуже стару пісню та різала цибулю кільцями.

— Пепе, — сказав Бальтазар.

Він посміхаючись, підійшов до хлопця, і подав йому клітку. Хлопчик підскочив. Він обійняв клітку, яка була майже такою ж високою, як він, і дивився на Балтазара наскрізь металевого плетива, не знаючи, що сказати. Не зронив жодної сльози.

— Бальтазаре, — вкрадливо сказав Монтьєль, — я вже сказав тобі негайно винести її, взяти з собою.

— Поверни, — наказала мати сину.

— Вона твоя, — сказав Бальтазар. А потім до Хосе Монтьєля…— Зрештою, для нього я її і зробив.

Хосе Монтьєль переслідував того до вітальні.

"Не будь дурнем, Балтазаре", — сказав він потім, перегороджуючи йому шлях. Віднеси цю розвалюху додому і не роби більше дурниць. Я не заплачу тобі ні сентаво.

"При чому тут гроші", — відказав Бальтазар. Її зроблено конкретно для того щоб віддати Пепе. Я не думав отримати що-небудь.

Коли Балтазар пробирався через допитливих, що заблокували двері, Хосе Монтіель кричав посередині вітальні. Він був надзвичайно блідий і його очі почали наливатися кров'ю.

— Придурок – ревів він. Забирай свій металобрухт. Останнє, чого бракувало, — це коли будь-хто заявляється та порядкує у мене вдома. Бля!

У більярдній Балтазара зустріли з оваціями та стоячи. До цього моменту, він думав, що зробить клітку краще, ніж ту, яку довелося віддати синові Хосе Монтьєля, щоб той хоча б не продовжував плакати, і що нічого в цьому не було особливого. Але потім він зрозумів, що все це має певне значення для багатьох людей, і він почувався трохи збудженим.

— Тож тобі дали п'ятдесят песо з клітку.

— Шістдесят, — поправив Балтазар.

"Це ж неймовірно", — сказав хтось. Ти єдиний, хто зміг витягнути цю купу грошей у Дона Чепе Монтьєля. Це треба відзначати.

Вони запропонували йому пиво, і Балтазару прийшлось замовити його на всіх. Це був перший раз у житті, коли він пив, у сутінках він був вже повністю п'яний і розказував про небувалий проект із тисячі кліток по шістдесят песо, а потім мільйон кліток, щоб набрати повних шістдесят мільйонів песо.

-Треба дуже швидко зробити щонайбільше речей, щоб продати їх багатим, перш ніж вони вимруть – твердив він, вже нічого не тямлячи. Усі вони хворі, і скоро сконають. Вони такі нещасні – їм навіть хвилюватись заборонено.

Вважай дві години автоматичний програвач без зупинки грав за його рахунок. Всі піднімали тости за здоров'я Балтазара, за його удачу і його статки, а також за смерть багатіїв, але у вечірній час вони залишили його одного у салоні.

Урсула чекала його до восьми, з тарілкою смаженого м'яса, посипаного цибулевими кілечками. Хтось сказав їй, що її чоловік був у більярдній, божевільний від щастя, угощаючи пивом всіх бажаючих, але вона не повірила, бо Балтазар не напивався ніколи. Коли вона лягла спати, майже опівночі, Балтазар знаходився у добре освітленому салоні, де стояли чотиримісні столи зі стільцями навколо, та танцмайданчик на свіжому повітрі, по якому товклись птички.

Лице Балтазара було вимазане губною помадою , та, оскільки не міг зробити жодного кроку, то марив, що непогано б опинитися я з двома жінками в одному ліжку. Він розтратився настільки, що йому довелося заставити годинник як гарантію, з зобов'язанням сплатити наступного дня. Трохи потім, звалившись з ніг на вулиці, він зрозумів, що його черевики знімають, але не хотів покинути найщасливіший сон свого життя. Жінки, що йшли на месу о п'ятій ранку не наважувалася дивитись на нього, вважаючи, що він мертвий.

Вдова Монтьєля

Коли дон Хосе Монтьєль помер, всі відчували себе відомщеними, окрім вдови; але потрібно було чимало годин, щоб усі повірили, що він насправді вже мертвий. Багато хто продовжував сумніватися у цьому, навіть побачивши тіло, лежаче у спокої у задушливій кімнаті, обкладене подушками та задраповане полотняними простирадлами всередині жовтої та випуклої як диня труни. Він був дуже добре поголений, одягнений у біле і в черевиках лакованої шкіри, і мав такий гарний вигляд, що він ніколи не здавався таким живим, як тоді. Був наче той же Дон Чепе Монтьєль по неділях, слухаючи месу о восьмій, тільки замість хлиста мав розп'яття в руках. Тільки коли прикрутили кришку труни і перенесли її у помпезну сімейну усипальницю, містечко нарешті повірило, що Монтьєль справді помер.

Після поховання єдиним, що здавалося неймовірним для всіх, крім його вдови, було те що Хосе Монтьєль помер природною смертю. Поки всі чекали що його уб'ють пострілом у спину із засідки, його вдова була впевнена що побачить його смерть старим і у своєму ліжку, сповідавшись перед кончиною і без агонії, наче сучасний святий. Вона помилилася хіба що у деяких деталях. Хосе Монтьєль помер у своєму гамаку, у середу о другій половині дня, внаслідок істерики, яку лікар заборонив. Але дружина чекала також, що всі люди будуть присутні на похоронах і що будинок стане замалий для розміщення стількох квітів. Однак були присутні лише їх партнери та з релігійної конгрегації, і вінків не було отримано більше не від кого, окрім муніципальної адміністрації. Від його сина — з консульської служби в Німеччині — і двох його дочок з Парижу — телеграми на три сторінки. Видно, що вони були написані на ходу чорнилом загального користування поштового відділення, і поки писали ті попсували багато бланків та віддали 20 доларів за це послання. На похорон ніхто не обіцяв приїхати. Тієї ночі, в 62 роки, плачучи у подушку, на який ще так недавно лежала голова її чоловіка, що зробив її щасливою, вдова Монтьєля вперше пізнала смак відчаю. "Я закриюсь у домі назавжди", — подумала вона. "Для мене це так, ніби вони мене поклали у той же ящик, що й Хосе Монтьєля. Я не хочу більше нічого знати про цей світ ". Вона була щирою.

Ця тендітна жінка, повна забобонів, вийшла заміж у 20 за бажанням її батьків за єдиного претендента, якого їй дозволили побачити на відстані не менше десяти метрів, і ніколи не була у прямому контакті з реальністю. Через три дні відколи винесли тіло її чоловіка з дому, вона зрозуміла крізь сльози що повинна реагувати, але не змогла знайти напрямок свого нового життя. Все потрібно було починати спочатку.

Серед незліченних таємниць, які Хосе Монтьєль забрав у могилу, був цифровий код сейфа. Алькальд подбав про проблему. Поклали сталевий ящик у дворі, притуливши до стіни, і двоє поліцейських відкрили вогонь з гвинтівок по замку. Цілий ранок вдова чула із спальні одиночні постріли та послідовні залпи, по голосній команді алькальда. "Це останнє, чого не вистачало, — подумала вона. "П'ять років благаємо Бога, щоб припинились постріли у місті, і зараз я повинна дякувати, що стріляють у дворі мого будинку ". Того дня вона наважилась викликати собі смерть, але ніхто їй не відповів. Коли вона почала засипати, надзвичайний вибух сколихнув фундамент будинку. Їм довелося підірвати сейф потужним вибухом динаміту.

Вдова Монтьєля тільки зітхнула. Жовтень був вічним багнистим дощем і вона відчувала себе загубленою, безцільно плаваючою у безладному та казковому маєтку Хосе Монтьєля,, що поступово занепадав. Сеньйор Кармайкл, старовинний і старанний слуга родини, був управляючим маєтку. Коли вона нарешті визнала конкретним фактом, що її чоловік помер, вдова Монтьєля покинула спальню, щоб опікуватися будинком.

Вона позбавила його всіх прикрас, обшила меблі у траурні кольори і помістила жалобні стрічки на портретах померлих, що висіли на стінах. Через два місяці затворництва набула звичку гризти нігті. Одного разу – очі почервоніли і набрякли від постійного плачу — вона побачила, що сеньйор Кармайкл увійшов до будинку з відкритою парасолькою.

— Закрийте цю парасольку, сеньйор Кармайкл, — сказала вона. Після всіх нещасть, що у нас є, ми просто потребували вас, щоб увійшли в будинок з відкритою парасолькою.

Сеньйор Кармайкл поставив парасольку в кут. Він був старим негром з блискучою шкірою, одягнений у білий колір і з невеликими отворами, зробленими бритвою у взутті, щоб полегшити тиск на мозолі.

"Це лише поки вона висохне".

Вперше від часу як помер чоловік вдова відчинила вікно.

— Стільки нещастя, і до всього ця зима, — пробурмотіла вона, кусаючи нігті. Здається, дощ ніколи не закінчиться.

"Він не закінчиться ні сьогодні ні завтра", — сказав адміністратор. Минулої ночі мене не дали спати мозолі.

Вона довіряла атмосферним прогнозам мозолів сеньйора Кармайкла.

Вона дивилася на безлюдну площу, на мовчазні будинки, двері яких не відчинялися, щоб побачити похорон Хосе Монтьєля, і тоді вона відчула відчай від нерозуміння що робити зі своїми обгризеними нігтями, з власною безкрайньою землею і з нескінченними орендними зобов'язаннями тисяч орендарів, які вона успадкувала і ніколи не змогла зрозуміти.

"Всесвіт погано створений", — ридала вона.

Ті, хто відвідував її в ті дні, мали підстави думати, що вона зсунулась з глузду.