Поліанна - Сторінка 13

— Ви знаєте, я така рада, що зустріла вас. Я можу вам чимось допомогти?

— Звичайно, можеш... та, наскільки я бачу, не хочеш. Піди й зроби, про що я прошу, та припини базікати, — ледве простогнав він.

Поліанна скрикнула зі слізьми в голосі й пішла.

Вона тепер не зупинялась подивитися на клапті блакиті між дерев, осяяних сонцем, а дивилася під ноги, щоб, поспішаючи, не спіткнутися об гілку чи камінчик.

Незабаром стало видно будинок. Вона бачила його й раніше, однак не так близько. її достоту налякало громаддя з сірого каменя з колонами на верандах та величним входом. Однак за мить Поліанна вже поспішала великим занедбаним газоном [99] поза будинок — до бічних дверей під дашком. її пальці так міцно стискали ключ, що геть заніміли і не слухалися, коли вона відсовувала засувку замка. Аж ось великі різьблені двері на завісах поволі прочинилися.

Поліанна затамувала подих. Попри поспіх, вона затрималася й сторожко зазирнула у сіни, широкий темний коридор; думки у неї вирували. Це був дім Джона Пендлтона. Будинок-таємниця. Будинок, до якого ніхто не входив, крім його господаря. Будинок, де переховувався страшний секрет. І ось тепер вона, Поліанна, мала сама увійти до страшних кімнат і переказати лікарю Чилтону по телефону, що господар будинку лежить...

Скрикнувши, Поліанна — не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч — пробігла коридором до дверей у самому кінці й відчинила їх.

Кімната була велика й похмура, з темними меблями й гобеленами, як у коридорі. Проте крізь західне вікно золотий промінь сонця ковзав по підлозі, тьмяно блискав на мосяжних ґратках каміна та нікелевій трубці телефону, що стояв на великому столі посеред кімнати. Ось до цього столу Поліанна навшпиньки й наблизилася.

Телефонної картки на гачку не було — вона валялася на підлозі. Поліанна підняла її й хутко про-біглася тремтячим пальчиком по стовпчику до літери "Ч" — "Чилтон". До телефону підійшов лікар Чилтон, і вона, дрижачи, передала все, як просив містер Пендлтон, і відповіла ще на кілька стислих і конкретних запитань лікаря. Відтак поклала рурку на місце й полегшено зітхнула.

Поліанна встигла тільки хвилинку розгледіти-ся: якісь кармазинові завіси, стелажі з книжками вздовж стін, сміття на підлозі та завалений паперами [100] стіл, незчисленні зачинені двері (за котримись із них ховалася страшна таємниця) і ще — скрізь пилюка, пилюка, пилюка... Вона побігла комітьго-лов коридором до великих різьблених дверей, що ще стояли напіввідчинені.

Навіть зламана нога не завадила чоловікові помітити, як швидко повернулася Поліанна.

— Щось трапилося? Ти змогла зайти в дім? — запитав він.

Поліанна подивувалася.

— Я все зробила і повернулась, — відповіла вона. — Хіба я повернулася б, якби не зайшла до будинку? І лікар ось-ось прийде з помічниками і усім необхідним. Він запевнив, що знає це місце, де ви лежите, тому я не чекала на нього. Мені захотілося побути з вами.

— Побути зі мною? — хмуро осміхнувся чоловік. — Я не сказав би, що я в захопленні від твого вибору. Ти могла б знайти приємніше товариство.

— Це ви так кажете тому... тому, що ви такий... сердитий?

— Що ж, дякую за відвертість. Саме тому. Поліанна м'яко засміялася.

— Але ви тільки удаєте сердитого. В душі ви не такий.

— Справді? Звідки ти це знаєш? — запитав чоловік, силкуючись зручніше вмостити голову, не змінюючи положення тіла.

— Але ж це видно й сліпому. Наприклад, варто лише подивитися, як ви ставитеся до собаки, — додала вона, показуючи на довгу тонку руку містера Пендлтона, що погладжувала собачу голівку. — Це дивно, але собаки й коти бачать справжню суть людини краще, ніж самі люди, чи не так? Давайте я вам голову підтримаю, — вона різко урвала. [101]

Чоловік кривився і стогнав, доки вона перекладала йому голову, але зрештою визнав, що коліна Поліанни набагато зручніші за голий камінь, на якому досі лежала його голова.

— Авжеж, так краще, — ледь чутно буркнув він. Якийсь час він мовчав. Поліанна вдивлялася в

обличчя містера Пендлтона, намагаючись зрозуміти, спить він чи ні. їй здавалося, що ні. Схоже, він стис губи, щоб затамувати біль. Поліанні теж хотілося плакати, дивлячись на дуже й міцне, але безвладне тіло. Одна рука, міцно стиснута в кулак, нерухомо відкинулася вбік. Друга безсило лежала на собачій голові. Песик весь час сидів, боячись поворухнутися, і тільки розумні оченята віддано вдивлялися в обличчя господаря.

Хвилина спливала по хвилині. Сонце вже стояло на схилку, і тіні попід деревами довшали. Поліанна сиділа тихенько, боячись навіть дихнути. Пташка безбоязко сіла біля її руки, а білка вмостилась на гілці й пухнастим хвостом майже торкалась носа дівчини... але очі-намистинки стежили за непорушним песиком.

Раптом пес нашорошив вуха і тихо заскавчав. Тоді — різко гавкнув. За мить Поліанна почула голоси й незабаром побачила їхніх власників: трьох чоловіків з ношами та різним причандаллям.

Бадьоро наближався найвищий з гурту — чоловік із чисто виголеним обличчям і добрими очима, в котрого Поліанна відразу пізнала лікаря Чилтона.

— Моя маленька леді, ви граєтеся в медичну сестру?

— Ні, сер, — усміхнулася Поліанна, — я тільки потримала йому голову... ліків я не давала. Але я рада, що опинилася тут.

— Я теж, — кивнув лікар і звернув свою увагу на потерпілого. [102]

ДО ПИТАННЯ ПРО ХОЛОДЕЦЬ

Того дня, коли потерпів містер Пендлтон, Поліанна трохи спізнилася на вечерю. Однак цього разу вона уникла догани.

Ненсі зустріла її біля дверей.

— Яка ж я рада нарешті вас бачити, — полегшено зітхнула вона. — Вже ж пів на сьому.

— Я знаю, — з тривогою визнала Поліанна, — але я не винна... справді. Я переконана, що й тітонька Полі це визнає.

— У неї не буде такої нагоди, — задоволено оголосила Ненсі. — її нема.

— Нема! — вихопилося у Поліанни. — Тільки не кажіть, що вона поїхала через мене.

Поліанна подумки картала себе за ті моменти, коли вона привела в дім безпритульних кота, собаку, а тоді ще й хлопчика, за ці недоречні "татко" та "рада", які, попри всі старання, раз по раз зривалися з її забудькуватого язика.

— Це не через мене?

— Авжеж ні, — відказала Ненсі. — Раптово померла її кузина з Бостона, і довелось їхати. Як тільки ви пішли на прогулянку, вона отримала термінову телеграму, а повернеться за три дні. Гадаю, ми можемо порадіти. На цей час ми з вами удвох залишилися на господарстві. Отакої!

Поліанна була вражена.

— Радіти? Ненсі, це ж похорон!

— Але... я радію зовсім не через те, що хтось помер, міс Поліанно, а від того... — вона раптом урвала і неприязно подивилася на дівчинку, — стривайте, міс Поліанно, хіба ж не ви навчили мене грати в цю гру? — з докором промовила вона.

Поліанна стурбовано наморщила лоба. [103]

— А проте, Ненсі, — заперечливо похитала вона головою, — трапляються випадки, коли не можна гратися в цю гру. Я переконана, що це стосується й похорон. На похоронах нема чому радіти.

Ненсі захихотіла.

— Ну, ми можемо порадіти з того, що ховають не нас, — спробувала пожартувати вона. Однак По-ліанна її вже не слухала. Вона почала переповідати про нещасний випадок у Пендлтонському лісі, і за хвилину Ненсі теж забула про все на світі й слухала, відкривши рота.

Наступного дня, як і домовлялися, Поліанна зустрілася опівдні з Джиммі Біном у призначеному місці. Як і слід було сподіватися, Джиммі був розчарований, що Жіноча допомога віддала перевагу не йому, а невідомому індійському хлопчику.

— Що ж, тут нема дива, — зітхнув він. — Те, про що ти не знаєш, завжди видається кращим, ніж те, про що знаєш, як от і картопля на протилежному боці тарілки здається більшою. Я хотів би думати в такий спосіб про когось далеко-далеко. А водночас хтось в Індії захотів би взяти мене.

Поліанна заплескала в долоні.

— Ну звичайно ж! Дуже слушно, Джиммі! Я напишу про тебе моїй Жіночій допомозі. Правда, вони не в Індії, а лише на Далекому Заході... але це теж досить далеко. Якби ти стільки часу добирався сюди, як я, то теж так думав би.

Обличчя Джиммі Біна повеселішало.

— Ти гадаєш, вони справді можуть мене взяти? — перепитав він.

— Звичайно ж! Хіба вони не беруть хлопчиків з Індії на виховання? Цього разу вони могли б собі уявити, що ти маленький хлопчик з Індії. Гадаю, ти достатньо далеко, аби можна було включити тебе до [104] звіту. Зачекай. Я напишу їм. Я напишу місіс Байт. Ні, краще місіс Джонс. У місіс Байт більше грошей, зате місіс Джонс завжди жертвує найбільше... ге ж, дивна звичка? Зрештою, хтось із моєї Жіночої допомоги обов'язково візьме тебе до себе.

— Гаразд. Але не забудь написати їм, що я працюватиму за хліб і дах над головою, — нагадав Джиммі. — Я не жебрак, і угода є угодою, навіть із Жіночою допомогою, — він повагався, а тоді додав: — Гадаю, мені варто лишитися тут іще на деякий час, доки ти отримаєш відповідь.

— Звичайно, — охоче кивнула Поліанна, — тоді я знатиму, де тебе шукати. А вони тебе візьмуть, бо ти достатньо далеко для цього. Тітонька Полі ж узяла мене. Чекай, — вона раптом урвала, — гадаєш, я для неї теж була дівчинкою з Індії?

— Ти й справді незвичайна дівчинка, — всміхнувся Джиммі і пішов геть.

Через тиждень після випадку в Пендлтонському лісі Поліанна якось уранці звернулася до міс Полі з проханням:

— Тітонько Полі, ви не заперечуватимете, якщо сьогодні я віднесу холодець не місіс Сноу, а комусь іншому. Я певна, що місіс Сноу... один-єдиний раз.

— Слухай, Поліанно, що ти надумала? — зітхнула тітка. — Ні, ти таки справді неординарна дитина.

Поліанна замислилася.

— Тітонько Полі, а що таке неординарний? Коли ти неординарний, то не можеш бути ординарним, ге?

— Авжеж.

— Тоді все гаразд. Я рада, що я неординарна, — полегшено зітхнула Поліанна. — Розумієте, я чула, як місіс Байт завжди називала місіс Ревсон напрочуд ординарною жінкою... і вона страшенно не любила місіс Ревсон. Вони завжди сварилися між [105] собою, і, пам'ятаю, татко мав... тобто ми мали більший клопіт, замирюючи їх, ніж решту Жіночої допомоги, — Поліанна встигла виправитися, але однаково нелегко було маневрувати між Сциллою батькових наказів щодо чвар у церковній громаді та Харібдою(1) заборони міс Полі згадувати про тата.

— Гаразд, це пусте, — нетерпляче вставила міс Полі. — У тебе так виходить, Поліанно, що незалежно від теми нашої розмови ти конче згадуєш Жіночу допомогу!

— Авжеж, мем, — весело всміхнулася Поліанна.