Поліанна - Сторінка 15

ви собі в усьому відмовляли і заощаджували гроші для поган. Я знаю про все. Тому я й вирішила, містере Пендлтон, що ви видаєтеся сердитим тільки зовні. Ненсі мені все розповіла.

Чоловік аж рота роззявив від здивування:

— Ненсі сказала тобі, що я збираю гроші для... Стривай, а хто така Ненсі? [113]

— Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Полі.

— В тітоньки Полі? Гаразд. А хто така тітонька Полі?

— Тітонька Полі — це міс Полі Гаррінґгон. Я живу в неї.

Чоловік наче здригнувся.

— Міс... Полі... Гаррінґтон! — видихнув він. — Ти живеш у неї?!

— Так. Я — її небога. Вона взяла мене на виховання, з почуття обов'язку перед моєю мамою, — затиналась Поліанна. — Вони були сестрами. А коли й татко пішов на небеса слідом за нею та моїми братиками і сестричками, й у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, тітонька Полі взяла мене до себе.

Чоловік не відповідав. Обличчя його на подушці було таке бліде, що Поліанна аж перелякалася. Вона нерішуче підвелася.

— Ну, мабуть, я піду вже, — почала вона. — Сподіваюся, вам сподобається холодець.

Несподівано чоловік повернув голову і розплющив очі. У їхній глибині була така туга, що й Поліанна її побачила і зчудувалась.

— Так ти — небога міс Полі Гаррінґтон? — ніжно перепитав він.

— Так, сер.

Темні очі чоловіка прикипіли до її обличчя, аж дівчинка відчула несподіване хвилювання і вибовкала:

— Ви, либонь... її знаєте?

Губи містера Пендлтона викривилися в дивній посмішці.

— О, так, я її знаю, — він завагався, а тоді продовжив з тією ж дивною посмішкою. — Але ж... ти не скажеш..., що це міс Полі Гаррінґтон прислала мені холодець? — повільно вимовив він. [114]

Поліанна збентежилася.

— Ні, сер. Вона навпаки просила мене зробити все можливе, щоб ви нізащо не здогадалися, що цей холодець від неї. Але я...

— Я так і знав, — підсумував чоловік і відвернув голову.

Збентежена Поліанна позадкувала з кімнати. Під дашком вона побачила лікаря, що чекав у кабріолеті. На порозі стояв санітар.

— Ну, міс Поліанно, дозвольте мені відвезти вас додому, — всміхаючись, запропонував лікар. — Я вже рушав, але мені спало на думку дочекатися вас.

— Дякую, сер. Я дуже рада. Я так люблю кататися, — промінилася Поліанна, коли лікар простяг руку і допоміг їй сісти в кабріолет.

— Справді? — всміхнувся він, киваючи на прощання санітарові, — Ну, наскільки я можу судити, ти любиш багато чого, адже так? — запитав він, коли кабріолет швидко рушив.

Поліанна засміялася.

— Ну, не знаю. Можливо й так, — погодилася вона. — Я люблю майже все, що є справжнім життям. Звичайно, дещо я не надто люблю, як то шити, читати вголос і таке подібне. Але це не справжнє життя.

— Ні? А як же це можна назвати?

— Тітонька Полі називає це "уроками життя", — зітхнула і сумно усміхнулась Поліанна.

Тепер лікар якось дивно усміхнувся.

— Справді? Що ж, саме вона могла сказати й так.

— Авжеж, — відказала Поліанна. — Але я так не вважаю. Життю не можна навчатися — треба просто жити.

Лікар глибоко зітхнув.

— І все ж, я боюся, що декому з нас це потрібно, дівчинко моя, — промовив він і деякий час мовчав. [115]

Поліанна крадькома позирала на нього, і їй мимоволі стало шкода його. Лікар був дуже сумний. Дівчинці так хотілося "щось зробити". І, либонь, тому Поліанна промовила сором'язливо:

— Лікарю Чилтон, мені здається, що у вас найкраща професія на землі, адже ви робите найрадіснішу справу.

Лікар вражено подивився на неї.

— Найрадіснішу? Я маю до діла з людськими стражданнями! — вигукнув він.

Поліанна кивнула.

— Я знаю, але ви ж допомагаєте — хіба не так? — і ви раді допомагати людям. Тому ви сповнені найбільшої радості!

Несподівано на очі лікареві набігли сльози. Лікар жив самотою: у нього не було дружини, а домівкою

був двокімнатний офіс у пансіонаті. Він дуже любив свій фах. І зараз, дивлячись у сяючі очі Поліанни, він відчув, як чиясь рука з любов'ю лягла на його голову, благословляючи. І він знав, що відтак ні важка праця, ні безсонні ночі не змусять його забути цей захват, що прилинув до нього з очей Поліанни.

— Нехай Бог благословить тебе, дівчинко, — зворушено сказав він. І потім з відкритою усмішкою, яку знали й любили його пацієнти, додав:

— Гадаю, ковток цих зміцнюючих ліків, потрібний не лише пацієнтам, а й лікареві!

Його слова вразили Поліанну... доки бурундук, що перебігав дорогу, не відволік її від думок.

Лікар висадив Поліанну біля дверей дому, всміхнувся Ненсі, що підмітала ґанок, і швидко поїхав геть.[117]

— Я так гарно проїхалася з лікарем, — похвалилася Поліанна, ідучи сходами. — Він милий, Ненсі.

— Справді?

— Так. І я йому сказала, що в нього найрадісніша в світі професія.

— Що? Приймати хворих або тих, які гадають, що хворі? Нівроку радість, — Ненсі не приховувала свого скепсису.

Поліанна весело розсміялася.

— Так. Лікар сказав те саме. Але навіть тут можна радіти. Здогадайтесь!

Ненсі напружено замислилася. Вона потрошку привчилася бавитися в цю "гру в радість", ще й, здавалося, робила певні успіхи. Вона отримувала задоволення, знаходячи правильну відповідь на "голово-крутки", які вона називала запитання дівчинки.

— Знаю! — пирснула Ненсі. — Це протилежне до того, що ви радили місіс Сноу.

— Протилежне? — перепитала спантеличена Поліанна.

— Так. Ви ж їй сказали, що вона може радіти з того, що інші люди не такі, як вона, — ну, не настільки безнадійно хворі.

— Так, — кивнула Поліанна.

— Ну ось, і лікар повинен радіти, що він не хворий, як його пацієнти, — переможно виголосила Ненсі.

Тепер Поліанна замислилася.

— Ну, т-так, — визнала вона. — Можна й так, але я сказала лікарю зовсім інше. Щось мені не подобається в тому, що ви сказали. Розумієте, лікар не може радіти з того, що хтось хворий. Ой, Ненсі, все-таки ви іноді дуже дивно граєте в цю гру, — зітхнула вона, входячи до будинку.

У вітальні вона побачила міс Полі. [118]

— Що це за чоловік щойно від'їхав від нашого двору? — різкувато запитала вона.

— Як, тітонько Полі, хіба ви не знаєте лікаря Чилтона?

— Лікар Чилтон? Це був він? Що він тут робив?

— Він підвіз мене додому. А ще я передала холодець містеру Пендлтону...

Міс Полі швидко підвела голову.

— Він же не подумав, що це я послала холодець?

— Ні, тітонько Полі, я сказала йому, що ви не посилали холодець.

Міс Полі раптом спекла рака.

— Ти сказала йому, що я не посилала?!! Поліанна, почувши нагану, щиро здивувалася.

— Але ж, тітонько Полі, ви так сказали! Міс Полі зітхнула.

— Я сказала тобі, Поліанно, що це не я посилаю холодець, і просила тебе зробити усе можливе, щоб містер Пендлтон не здогадався, від кого він. Але я зовсім не просила тебе казати, що я не посилала холодець, — з серцем промовила міс Полі і відвернулася.

— Боже! Це ж одне й те саме, — зітхнула Поліанна, вішаючи капелюшок на спеціальний гачок, на який міс Полі казала завжди його вішати.

ЧЕРВОНА ТРОЯНДА І МЕРЕЖИВНА ШАЛЯ

Дощового дня, через тиждень після відвідин Поліанною містера Пендлтона, Тімоті повіз ополудні міс Полі на чергове засідання Жіночої допомоги. Коли о третій годині вона повернулась додому, щоки її розпашіли і грали рум'янцем, а вологий вітер розкуйовдив коси, де шпильки погано тримались. [119]

Поліанна досі не бачила свою тітоньку такою.

— Ой-ой-ой, тітонько Полі, і у вас вони є! — захоплено вигукувала вона, кружляючи навколо тітоньки, щойно леді зайшла до вітальні.

— Що є, неможлива дитино? Поліанна й далі кружляла навколо тітки.

— А я навіть не здогадувалася, що у вас вони є! Ну, як ви можете мати таку красу і ховати її?! А в мене вони можуть бути... перш ніж я потраплю на небо? — кричала вона, смикаючи прямі пасемця над вухами. — Хоча вони все одно не будуть чорними, як у вас. І як ви можете ховати таку красу!

— Поліанно, заради Бога, що це все означає? — запитувала міс Полі, хутко знімаючи капелюшок і поправляючи скуйовджену зачіску.

— Ні-ні, не треба, тітонько Полі! — розпачливо вигукнула Поліанна. — Не розпростуйте. Я ж саме їх мала на увазі: прекрасні чорні кучерики. Якби ви знали, як вони вам до лиця!

— Дурниця. А чом це ти подалася до Жіночої допомоги з усім цим безглуздям про хлопчика-жеб-рака?

— Ніякі це не дурниці! — наполягала на своєму Поліанна, маючи на увазі лише першу частину зауваг тітоньки. — Ви навіть не уявляєте, як вам личить така зачіска! А хочете, я зачешу вас, як місіс Сноу? І квітку прилаштую. Мені так хочеться подивитися на вас такою. Ви були б набагато гарніші за неї!

— Поліанно, — міс Полі говорила тим гостріше, що слова небоги змусили її серце затріпотіти від радості. Досі ніхто не звертав уваги на її вигляд та зачіску. Хто досі волів бачити її "гарною"? — Поліанно, ти не відповіла на моє запитання. Чом ти пішла до Жіночої допомоги з усім цим безглуздям? [120]

— Авжеж, я знаю. Але я зрозуміла, що це безглуздя, тільки тоді, коли побачила, що вони своїм звітом опікуються більше, ніж Джимом. І тоді я написала про нього своїй Жіночій допомозі, бо він від них перебуває достатньо далеко і може стати індійським хлопчиком для них, як я стала для вас маленькою індійською дівчинкою. А ви дозволите зробити вам зачіску?

Міс Полі взялася за горло руками: знову поверталося давнє відчуття безпорадності.

— Але, Поліанно, коли пані мені розповідала про те, з чим ти до них прийшла, я ладна була крізь землю провалитися.

Поліанна почала навшпиньки пританцьовувати.

— Ви не сказали! Ви не сказали, що не можна вам зробити зачіску, — переможно вигукнула вона. — Це так само, як із холодцем для містера Пендлтона, який ви не посилали, але не хотіли, щоб я сказала, що ви не посилали, ге? Стійте там. Я лишень візьму гребінець.

— Але Поліанно, Поліанно, — докоряла тітонька, квапливо йдучи з кімнати й піднімаючись за нею сходами нагору.

— Ой, ви теж вирішили піднятися нагору, — зраділа Поліанна. — Ви знаєте, так буде навіть краще. Гребінець у мене. Зараз ви в мене будете просто красунею. Ось так, сідайте, будь ласка, сюди. Ви знаєте, я така рада, що ви дозволили мені зробити вам зачіску.

— Але, Поліанно, я...

Міс Полі так і не договорила. Вона не зчулася, як сиділа на дзиґлику перед туалетним столиком, а її волосся біля вух слухалося десятьох вправних і делікатних пальчиків. [121]

— Боже, яке у вас чудове волосся, — туркотіла Поліанна. — Воно навіть густіше, ніж у місіс Сноу.