Полонянка - Сторінка 36

Може, тільки любовне яріння могло б переконати їх, що вони помиляються, якби під час проходу цієї старої карги в них заграла жага і якби посильним закортіло в обійми до юної богині. Але з невідомих причин, очевидно, соціального змісту, їхні органи чуття дрімали.

А тепер припустімо інше: Альбертина, викручуючись, назвала мені як час прогулянки з дамою якраз ту годину, коли я вийшов із дому і проходив, непомічений нею, вулицею їхньої "зустрічі". Святий морок огорнув би тоді мою свідомість – я почав би сумніватися, чи й справді бачив її саму, навіть особливо не замислюючись, силою якої мани для ока я міг не помітити тієї дами; і, зрештою, мене б не дуже здивувало, що я помилився, бо хід небесних світил пізнати легше, ніж реальні людські вчинки, надто вчинки тих, кого ми кохаємо, бо вони захищені від наших підозр байками, призначеними правити їм за щит. Скільки років вони можуть тримати нашу апатичну любов у переконанні, що кохана жінка має за кордоном сестру, брата, братову, тимчасом як їх і на світі ніколи не було! Якби не потреба задля стрункости викладу обмежуватися дріб'язковою мотивацією, скільки можна було б навести поважніших мотивів, спроможних розвінчати облудну хисткість початкових сторінок цього тому, де я з ліжка наслухаю пробудження світу в ту чи іншу погоду! Атож, я мусив себе обмежувати й брехати – насправді щоранку пробуджується не один Усесвіт, а мільйони Всесвітів, майже стільки, скільки є людських зіниць та умів.

Та вернімося до Альбертини: я не знав жінки, обдарованішої щедріше за неї щасливим таланом до натхненної, пишної, як живе життя, брехні; поминаючи її приятельку, теж одну з моїх "дівчат-квіток", рожеву, як Альбертина, але з правильним западистим профілем, спроможним навіяти яскраве видиво кетягів рожевих квітів, їхньої назви я не пригадую, але в них такі самі довгасті і кручені заріжки. Як вигадниця ся дівчина заломлювала Альбертину, бо не вплітала до своїх казочок зубовного скреготу і гризьких натяків, таких частих у моєї подружки. Я вже казав не раз, що Альбертина була чарівлива, коли вигадувала якусь історію, де, як той казав, голки не підсунеш, бо тоді ти бачив перед собою, хай вигадану, але напрочуд живу картину, намальовану єдино словами. Саме так я сприймав її казочки.

Говорячи трохи вище про ілюзію святої правди, породжувану тим, що вона розповідала, я додав: "і тим, у чому зізнавалася". І ось що мене до цього спонукало. Часом дивний збіг обставин будив у мене ревниві підозри: у минулому і, на жаль, у майбутньому я виявляв біля неї іншу особу. Аби показати свою обізнаність, я називав ім'я, і Альбертина відгукувалася: "Так, я її спіткала, десь тиждень тому, за кілька кроків від дому. З гречносте привіталася і трохи з нею пройшлась. Але між нами ніколи нічого не було. І не може бути". Тим часом Альбертина не здибала тієї особи з тієї простої причини, що тієї особи вже десять місяців не було в Парижі. Але моя приятелька вважала, що як заперечувати геть усе, то вийде не так правдоподібно. Звідси ця коротка міфічна зустріч, про яку розповідалося так безхитро, що я бачив, як дама зупиняється, здоровкається з Альбертиною і супроводжує її кілька кроків. Альбертину надихав єдино ефект правдоподібносте, про бажання збудити в мені ревнощі не могло бути й мови. Бо Альбертина, можливо, без жодних корисливих цілей, любила спонукати до галантности. Та що на сторінках цієї книги було (і ще буде) багато нагод показати, як ревнощі подвоюють силу кохання, то я розглядав ці речі з погляду коханця. Але якщо цей коханець має бодай трохи самолюбства, то він, хоч би йому довелося умерти з горя після розлуки, не відповість галантністю на підозрювану зраду; він піде на розрив або, не пориваючи з аманткою, напустить на себе холоду. Викликавши підозру, коханка завдавала йому пекучої гризоти собі на чистий збиток. Навпаки, якби доречним слівцем, ніжним милуванням вона розвіяла болісні підозри, тоді коханець, звичайно, не зазнав би такого розпачливого припливу кохання, спричиненого ревнощами, – переставши раптом страждати, щасливий, розчулений, відпружений, як після бурі, коли дощ відшумів і твоє вухо хіба чує, як під великими каштанами зрідка зриваються з листя краплі, вже блискучі на сонці, він тепер не знатиме, як і дякувати тій, що його зцілила. Альбертина відала, що я люблю віддячуватися їй за добре ставлення, тимто, мабуть, і вигадувала на своє виправдання дуже природні зізнання – не менш природні, як її розповіді, яким я вірив. Однією з них була розповідь про зустріч із Берготтом уже тоді, як він не жив. Досі я тільки знав (бо Франсуаза негайно мені про все доповіла), як Альбертина плела мені сухого дуба в Бальбеку (тут я намагався про це не думати, хоч як мені боліло): "Еге ж їй не хотілося приходити, і вона попросила: "Чи не могли б ви сказати паничеві, що не застали мене, що я кудись пішла?" Можна було б і не вносити це в вуха, але віддані нам слуги, такі як Франсуаза, знаходять утіху в тім, щоб ранити наше самолюбство.

По обіді я сказав Альбертині, що хочу скористатися з того, що я вже на ногах, і одвідати приятелів: маркізу де Вільпарізіс, дукиню Ґермантську, Камбремерів, не знаю кого ще, – тих, кого застану вдома. Я замовчав єдино імена тих, до кого збирався піти насправді: панства Вердюренів. Я спитав, чи не піде вона зі мною. Вона відповіла, що в неї немає сукні. "Та й зачіска в мене нікудишня! Гадаєте, я можу й далі так зачісуватися?" І, прощаючись, вона рвучким рухом, відстовбурчуючи лопатки, подала мені руку, як подавала колись тільки на бальбецькому пляжі й ніде інде. Цей забутий рух, струснувши Альбертиною, обернув її тіло на тіло давньої Альбертини, яка мене заледве знала. Він повернув Альбертині, церемонній під личиною розкутости, її первісну новинечу, загадковість, ба навіть її колишнє обрамлення. Я побачив море позаду цієї дівчини, яка ніколи так не віталася зі мною і не прощалася, відколи ми востаннє були на морі. "Тітка вважає, що ця зачіска мене старить", – додала вона з похмурою міною. "Аби ж то тітка мала рацію! – подумав я. – Єдиний клопіт пані Бонтан – щоб Альбертина виглядала дитиною і тим самим молодила її саму; а також – щоб вона їй нічого не коштувала аж до того дня, коли, вийшовши за мене, вона почне приносити їй доходи". А мені, навпаки, хотілося, щоб Альбертина виглядала не так молодо, не так ловко, щоб менше голів оберталося за нею на вулиці. Бо старість дуеньї менше заспокоює ревнивого коханця, ніж постаріле личко коханої. Я лише потерпав, щоб зачіска, яку я просив її носити, не здалася Альбертині ще одною принукою. І це нове відчуття родинного життя, навіть здаля від Альбертини, ще й досі вузлом в'язало мене до неї.

Я ознаймив Альбертині (не вельми охочій, як вона сама сказала, їхати зі мною до Ґермантів чи до Камбремерів), що ще вагаюся, куди їхати; після чого подався до Вердюренів. Думка про концерт у них нагадала мені пообідню сцену ("затягана роструха, роструха") – сцену розчарованої, а чи ревнивої любови, але незгірш скотитячої – слово чести! – ніж та, яку може влаштувати закоханий, якщо можна так сказати, в самицю орангутанг. Нараз у ту мить, коли я збирався погукати фіакр, я почув схлипування, які намагався притлумити якийсь чоловік, сидячи на кам'яній тумбі. Я наблизився; чоловік, який схопив голову в руки, виглядав молодиком; з-під плаща щось біліло, і я з подивом переконався, що він у білому фраку і при білій краватці. Почувши мою ходу, він відкрив своє заплакане обличчя, але, впізнавши мене, одразу відвернувся. То був Морель. Він зрозумів, що я його впізнав, і, ковтаючи сльози, сказав, що пристав на хвилинку, бо йому зле. "Я сьогодні брутально зневажив ту, кого щиро кохав, – сказав він. – Це підло, бо вона мене обожнює". – "Може, з часом вона забуде", – відповів я, несамохіть зраджуючи, що був свідком пообідньої сцени. Але Морелеві, ошалілому від горя, таке не спало навіть на думку. "Вона, може, й забуде. Але я – ніколи! Мені соромно, я сам собі огидний. Але слово не горобець, вилетить – не піймаєш. Коли мене хто розгнівить, я сам себе не тямлю. А мені це страх як вадить, я тоді суцільний клубок нервів". Бо Морель, як усі неврастеніки, тремтів за своє здоров'я. Якщо вдень я бачив любовне осатаніння роз'юшеного звіра, то до вечора за кілька годин збігли віки, і нове почуття, почуття сорому, жалю, гризоти свідчило, що пройдено великий етап в еволюції тварини, покликаної перетворитися колись на людську істоту. Та, не зважаючи ні на що, мені все чулося: "затягана роструха, роструха", і я побоювався, як би він знову не впав у стан дикости. Зрештою, мені було зовсім неясно, що між ними зайшло – річ тим природніша, що сам пан де Шарлюс ні сном ні духом не знав, що кілька днів тому, а надто того дня, ще перед ганебним епізодом, не пов'язаним безпосередньо зі станом скрипаля, у Мореля розгулялася неврастенія. Справді, за попередній місяць він домігся певного поступу, а все ж набагато меншого, ніж йому хотілось, у зведенні Жюп'єнової сестрениці, з якою на правах нареченого міг ходити де завгодно. Та коли він зайшов трохи задалеко у спробах ґвалту, а надто коли почав схиляти наречену подружитися з іншими дівчатами й постачати його ними, то наразився на опір, і це його розлютило. Чи то була вона така вже незайманиця, чи то, навпаки, віддалася йому, його пал умить прохолов. Він постановив собі порвати з нею; але, знаючи, що барон, хай і збоченець, але моральніший від нього, він боявся, як би той після розриву не викинув його за двері. Отож уже два тижні він обминав дівчину десятою вулицею, поклавши дати панові де Шарлюсу і Жюп'єнові удвох їсти кашу, якщо вони її заварили (він ужив сильнішого дієслова), а самому, не заявляючи про розрив, "герсонути" в невідомому напрямку. Любов привела його до вельми сумного кінця, хоча Морелеве ставлення до Жюп'єнової сестрениці нібито відповідало до найдрібніших цят його теорії, викладеної баронові за обідом у Сен-Марі-Вбраному, тож виходило, що практика і теорія вельми різнилися між собою і що почуття менш ниці, ніж передбачені ним у його теоретичних накресленнях, ушляхетнили, пом'якшили його поведінку. Єдине, в чому дійсність, навпаки, програвала задумові, то це в тім, що за планом після такої зради йому вже годі було залишатися в Парижі.