Полонянка - Сторінка 38

Якщо, милуючись картиною Тіссо, що зображує балкон Товариства на Королівській вулиці, де ви стоїте між Ґаліфе, Едмоном де Поліньяком і Сен-Морісом, про вас так багато балакають, то це тому, що в постаті Сванна бачать якісь ваші риси.

А тепер спустімося на землю. Про свою завбачену, а проте наглу смерть сам Сванн говорив при мені у дукині Ґермантської того дня, коли вона збиралася на раут до кузини. Це була та сама смерть, яка вразила мене якоюсь особливою і карколомною химерністю того вечора, коли я проглядав газету і нараз остовпів, наткнувшись на таємничі і якісь ніби приблудні рядки повідомлення, здатні перетворити живу людину на когось, хто вже не озветься, як до нього звернутися, на ім'я, саме ім'я, нараз перенесене з реального світу в царство тиші. То вони ще й досі будили в мене бажання краще пізнати оселю, де колись мешкали Вердюрени і де Сванн, який ще тоді не був лише кількома газетними літерами, так часто обідав з Одеттою. Треба ще додати (від цього Сваннова смерть ще довго боліла мені дужче, ніж будь-яка інша, хоча ці обставини не були пов'язані з екстраординарністю його смерти), що я не зайшов до Жільберти, як обіцяв Сваннові у дукині Ґермантської; що він сам так і не відкрив мені "іншої причини", на яку натякав того вечора і ради якої зробив мене повірником у перемовах із принцом; що в мене з'явилися тисячі питань (так бульбашки дмуться на воді), які я хотів би поставити йому про всяку всячину: про Вермеера, про пана де Муші, про нього самого, про гобелен Буше, про Комбре... Питання ці були, мабуть, не дуже нагальні, якщо я відкладав їх із дня на день, але вони здавалися мені дуже важливі відтоді, як його вуста заціпила печать, унеможлививши відповідь. Про смерть інших може дати уявлення приклад нашої власної подорожі, коли, вже відмахавши сто кілометрів від Парижа, раптом згадуємо, що забули прихопити з собою дві тузіні носовичків, не віддали ключа куховарці, не попрощалися з вуйком, так і не спитали назви міста, де зберігся старовинний водограй, який треба оглянути. Всі ці недогляди облягають нас звідусіль, а коли ми, для годиться, говоримо про це своєму другові-подорожанину, то чуємо замість відповіді, що в купе вільних місць нема, або назву станції, вигукнуту провідником, і тоді ми махаємо на все рукою, мовляв, що впало з воза, те пропало, вив'язуємо свій сидір і пускаємо по руках газети й журнали.

"Ба ні, – відповів Брішо, – Сванн не тут зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, а як і тут, то хіба останнім часом, коли катастрофа частково знищила перше помешкання пані Вердюрен".

На жаль, щоб не колоти очей Брішо своїми панськими звичками, у цю мить недоречними, оскільки професор університету не поділяв їх зі мною, я надто прудко вискочив з авта, і водій не зрозумів моїх слів, кинутих скоромовкою, а отже, й не устиг від'їхати, перш ніж Брішо мене помітить. Тому шофер під'їхав до нас і поцікавився, чи заїжджати йому по мене. Я хапливо кивнув головою, подвоюючи знаки уваги до вченого, прибулого омнібусом. "А, то ви приїхали автом!" – заявив із суворою міною Брішо. – "Господи Боже, чисто випадково! Я ніколи його не беру. Завжди їжджу омнібусом або ходжу пішки. Але є тут і свій плюс: мені випадає велика честь відвезти вас увечері додому, якщо ви згодитеся сісти до цієї тачанки. Буде трохи тіснувато, але ви такі ласкаві зі мною!" Овва, роблячи професорові цю пропозицію, я нічого не втрачав, подумав я, так чи так доведеться вертатися додому через Альбертину. Її перебування в мене о цій порі, коли ніхто не міг її відвідати, дозволяло мені порядкувати своїм часом так само вільно, як і вдень, коли, сидячи за роялем, я знав, що Альбертина повернеться з Трокадеро, і коли я не нудився чеканням. Але, кінець кінцем, так само, як удень, я відчував, що маю жінку і що, повернувшись додому, не зачерпну живлющої наснаги самоти. "Охоче приймаю ваше запрошення, – відповів Брішо. – У ту добу, що ви згадуєте, наші приятелі мешкали на вулиці Монталіве, в чудовому одноповерховому палацику, з антресолями з боку саду, скромнішому, звичайно, але, як на мене, гарнішому від осторонця на Венецьких Послах". Брішо сказав мені, що сьогодні ввечері на Набережжі Конті (так вірні охрестили салон Вердюренів відтоді, як його перенесено туди) велике музичне "тра-ля-ля", організоване бароном де Шарлюсом. Він додав, що за давніх часів, про які я згадував, ядерце було інше і стиль сповідувало інший, і не лише тому що вірні були тоді молодші. Він розповів мені про Ельстірові вибрики (які він узивав "чистою кумедіянтщиною"). Одного дня, наприклад, маляр, ніби пилип із конопель, явився в останню мить, перебраний за метрдотеля з шиковного ресторану і, обносячи гостей стравами, шепнув на вухо якісь фривольності бришкливій баронесі Пютбюс, аж та спаленіла з жаху і гніву; потім, пропавши наприкінці обіду, він звелів унести до салону ванну, по вінця повну води, звідки, коли гості повставали з-за столу, він виліз голяка, лаючись найпослідущими словами. А ще професор згадав про вечері, на які всі приходили, прибрані в паперові костюми, змодельовані, повитинані й розфарбовані Ельстіром – справжні шедеври мистецтва. Брішо якось був у костюмі магната доби Карла VII, у черевиках із загнутими носаками, а іншим разом у костюмі Наполеона І, на який Ельстір начепив велику стьожку Почесного легіону з сургучевою печаткою. Коротше, Брішо, оглядаючи подумки той давній салон із великими вікнами й низькими канапами, які треба було перебивати, так їх спалювало полудневе сонце, заявив, що він йому любіший за теперішній. Звичайно, я усвідомлював, що – подібно до того, як під "церквою" кожен мислить не лише будівлю, призначену для служби Божої, а й громаду вірних, – під "салоном" Брішо розумів не лише антресолі, а й захожих туди людей, особливі втіхи, яких там шукають і образ яких був невід'ємний у його пам'яті від отих канап, де прибульці до пані Вердюрен удень чекали, поки вона закінчить свій туалет, тим часом за вікнами у білих свічках каштани, а на коминку вазони гвоздик, немовби сповнені симпатії до гостя, вираженої зичливим усміхом рожевого квітування, і собі нетерпеливо очікували появи запізнілої пані дому. Але якщо тамтой салон здавався йому кращим за нинішній, то це, може, тому, що наш розум, цей старий Протей, не годин залишатися невільником жодної форми: навіть у вищому світі він раптом виривається з-під ярма салону, поволі й на превелику силу доведеного до досконалосте, аби віддати перевагу салонові не такому блискучому – так "ретушовані" світлини Одетти (знімав Отто[45]), на яких ця чепуруха пишається у бальовій сукні принцеси, зачісана у Лантерика[46], подобалися Сваннові менше, ніж зроблена у Ніцці маленька "альбомна карточка", де в сукняній пелеринці, з розкудовченим волоссям, вилізлим з-під солом'яного брилика, прибраного братками, з чорним оксамитовим бантом, на двадцять років молодша (жінки зазвичай виглядають тим старшими, чим давніша їхня фотографія), вона справляла враження покоївки, народженої на двадцять років раніше. Можливо, професорові подобалося вихваляти переді мною те, чого я не знав, показувати, що він колись заживав неприступних для мене втіх? Зрештою, він діяв успішно – досить йому було назвати імена кількох уже померлих осіб і оточити кожне з них таємничим ореолом завдяки манері, з якою він говорив про них і про чар їхньої приязні, і я вже починав вірити, що таке могло бути; я відчував, що його розповіді про Вердюренів дуже приблизні; я дорікав собі за те, що навіть на того Сванна, якого знав, не звертав достатньої уваги, уваги некорисливої, за те, що слухав його через верх, коли він мене розважав перед появою дружини на снідання і показував гарні речі; адже тепер я знав, що Сванн належав до числа найблискучіших старосвітських співрозмовників.

Входячи до пані Вердюрен, я вгледів, як на нас пре всім своїм здоровенним тілиськом пан де Шарлюс, тягнучи несамохіть за собою чи то апаша, чи то якогось голодранця, – тепер при бароновій появі вони з невблаганністю смерти вилазили з найбезлюдніших на око закутків, і цей страшелезний товстюк ходив рад-не-рад завжди під ескортом, щоправда, ескортом на шанобливій відстані, ніби акула зі своїм невідчепним лоцманом, – такий несхожий на прибулого в перший рік до Бальбека пишного чужинця з суворою, бравурно-мужньою подобою, аж зараз, у супроводі сателіта, здався мені якимось світилом на зовсім іншій ділянці своєї орбіти і вперше побаченим уповні, або ж недужим, якого хвороба поглинула дощенту, тоді як кілька років тому вона зводилася лише до маленького і майже непомітного прищика, зовсім нібито безневинного. Хоча проведена операція повернула Брішо дещицю зору, здавалось, уже геть утраченого, я не можу ручитися, чи він угледів драбугу, прилиплого до барона. Але це не грало великої ролі, бо від часу Ла-Распельєр, попри те що барон був йому симпатичний, у присутності пана де Шарлюса вчений завше відчував якусь скутість. Безперечно, для кожного з нас життя ближнього губиться в темряві манівців, про які ми не здогадуємося. Лжа, часто шита білими нитками, незмінний елемент кожної розмови, куди гірше приховує вороже почуття, зацікавленість, відвідини, які намагаються потаїти, або інтрижку з випадковою коханкою, яку хочуть приховати від дружини, ніж добра слава, – її димова завіса така непроглядна, що про безпутність не здогадатися. Манівці можуть так і лишитися недовідомими; випадкова вечірня зустріч на молу в гавані відкриває їх, але остаточно мороку не розвіює, і треба ще, аби хтось утаємничений, якась третя особа, підказав нам святотаємне слово. Але тільки-но ми пронюхаємо про негожі новорови, то жахаємося, бо чуємо в них більше шаленства, ніж розпусти. Маркіза де Сюржі-ле-Дюк не відзначалася високою моральністю і могла дозволити своїм синам усе, що виправдувалося хоч би навіть і плюгавою корисливістю, зрозумілою всім. Але вона заборонила їм водитися з паном де Шарлюсом, коли дізналася, що за кожною візитою до нього барон, мов той годинник із репетиром, регулярно щипає їх за щоки й заохочує їх самих щипати одне одного. Вона зазнала того неспокійного відчуття фізичної таємниці, яке заронює підозру: чи сусіда, з яким вони в таких добрих стосунках, не схильний до людожерства? – і на часті баронові запитання: "Коли ж я знову побачу славних хлопців?" – відповідала (хоч і знаючи, які громи й блискавиці накликає на свою голову), що їм ніколи вгору глянути, що в них лекції, що вони лаштуються до подорожі тощо.