Полонянка - Сторінка 40

Звідки в неї нахил до того, може, аж надто легкого жанру. Щоправда, Альбертина, треба це визнати, носила дуже гарні тарлатани[49], чудові газові шарфи, а якось рожевий точок, до якого незле пасувала рожева пір'їнка. Але, на мою думку, її врода, замашна і масивна, вимагає чогось більшого, ніж легеньких тканин. Чи ж личить точок до величезної шапки волосся, яку гідно увінчав би лише кораблик? Лише небагатьом жінкам підійдуть старосвітські сукні, подібні до театральних костюмів. Але врода цієї молодої дівчини, уже жінки, становить виняток і заслуговує на якусь старомодну сукню з генуезького оксамиту (я одразу подумав про Ельстіра і про сукні Фортюні). Я б не побоявся обтяжити її і додав би ще інкрустовані брошки, а також дармовисики з самоцвітів, яких сьогодні вже не носять (як на мене, це свідчить на їхню користь), таких, наприклад, як оливин[50], марказит[51] або незрівнянний лабрадор[52]. Зрештою в ній самій нібито закладений інстинкт відшуку противаги для своєї трохи важкуватої вроди. Ідучи на вечерю до Ла-Распельєр, вам, пане, годилося б пам'ятати про цілий арсенал гарних пуздерок, важких торбинок, куди вона по одруженні зможе класти не тільки сніжисту пудру і кармінову губну помаду, а ще й – у лазуритовій шкатулі, тільки не дуже яскравій, – перли і рубіни, маю надію, не фальшиві, бо вона може вискочити за багатія".

"Ге-ге, бароне, – урвав Брішо, побоюючись, що останні слова можуть мене зачепити: він сумнівався в чистоті моїх стосунків з Альбертиною, як і в моєму кузинстві з нею, – я й не знав, що вас так цікавлять молоді панянки!"

"Знай дери мовчака, язичку, при цій дитині!" – насмішкувато відповів пан де Шарлюс, просячи про мовчанку рухом долоні, яку одразу поклав мені на плече.

"Я вам перебив, ви розважалися, як дві маленькі жирухи, що вам до такої, як я, бабусі-дринди? Але я не повинен собі дорікати, адже ви вже прибули майже на місці". Барон був у доброму гуморі: ні сном ні духом не відав про пообідню сцену, бо Жюп'єн вважав за краще вберегти сестреницю від нової напасти й ні про що не повідомляти пана де Шарлюса. Отож барон досі вірив у Морелеве женіння і сяяв. Схоже на те, що для великих самітників просто втіха лити на своє трагічне безшлюб'я бальзам фіктивного батьківства. – "Але слово чести, Брішо, – додав він з усмішкою, звертаючись до нас, – я ніяковію, бачучи вас у такому милому товаристві. Ви нагадували пару голубків. Ходять собі попід ручки! Бачу, пане професоре, вас потягло на скоромне!" Чи не тим пояснювалися ці слова, що розум на старощах його вже підводив, менше стримував інстинкти, і знічев'я він міг розляпати язиком секрет, ревно приховуваний цілих сорок років? А може, він, як у глибині душі всі Ґерманти, просто зневажав думку плебсу, та й годі. (Іншу форму зневаги демонстрував брат пана де Шарлюса, дук, коли, не бентежачись тим, що моя мати може його побачити, голився у розхристаній нічній сорочці біля вікна.) Може, пан де Шарлюс під час своїх гарячих поїздок із Донсьєра в Довіль підхопив небезпечну звичку почуватись як удома і подібно до того, як зсував на потилицю солом'яного брилика, аби остудити величезне чоло, розсупонювати, спочатку лише на хвильку, маску, так давно й так щільно примоцьовувану до його справжнього обличчя? Шлюбні стосунки між паном де Шарлюсом і Морелем цілком слушно здивували б когось, хто знав би, що де Шарлюс устиг Мореля розлюбити. А сталося це тому, що одноманітність утіх, пропонованих нецнотою тамтого, знудила пана де Шарлюса. Він інстинктивно шукав нових подвигів і, втомившись від випадкових незнайомців, перекинувся на протилежний полюс, захопившись тим, що, як він гадав, завжди викликатиме в нього відразу, грою в "родинне вогнище" та "батьківство". Часом, не здобрівши навіть цим, він прагнув чогось нового; тоді він волів піти переночувати ніч із жінкою, так само як нормальний чоловік може раз у житті захотіти переспати з хлопцем, із такої самої цікавости, в обох випадках однаково облудної і нездорової. Становище "вірного", яке барон посідав лише заради Мореля у кланчику, звела нанівець його довгорічні зусилля, скеровані на позірне додержання звичаю; точнісінько так само наукова експедиція або життя в колоніях упливали на багатьох європейців, змушуючи їх зраджувати засади, якими вони керувалися у Франції. А проте переворот у душі барона, спершу несвідомого своєї аномалії, потім враженого її відкриттям і, врешті, освоєного з нею аж до втрати чуття, що не можна безкарно признаватися перед іншими в тому, в чому насамкінець він признався без сорому самому собі, ще більше, ніж перебування у Вердюренів, призвів пана де Шарлюса до втрати всіх соціальних гальм. Справді, жодне вигнання на Південний бігун чи на вершину Монблана не віддаляє так людину від людської громади, як довге перебування в лоні збочення, себто в лоні думки, чужої іншим. Нині барон бачив у збоченні (так він колись його називав) добродушний лик звичайнісінької вади, дуже поширеної, радше симпатичної і майже кумедної, як от лінивство, неуважність чи лакомство. Відчуваючи, що створений ним герой викликає до себе цікавість, пан де Шарлюс знаходив утіху в тім, щоб заспокоювати сю цікавість, підсичувати її, розпалювати. Подібно до того, як публіцист-жид удає з себе поборника католицтва, мабуть, не на те, щоб його брали наповажне, а щоб не розчаровувати сподівань приязних скалозубів, пан де Шарлюс у кланчику кумедно таврував розпусту, достоту так само, як перековерзував би англійщину чи імітував Муне-Сюллі, не чекаючи, щоб його про це прохали, а докинути свою пайку до спільного казана прилюдним показом власних талантів.

Саме в такому дусі пан де Шарлюс погрожував Брішо донести в Сорбонну, що професор "розважається з молодиками", нагадуючи обрізанця-хроніста, ладного при кожній нагоді згадувати "старшу доньку Церкви" і "Пресвяте Серце Ісусове" – без тіні святенництва, але з якимсь вивертом. І ось що цікаво було б пояснити: змінилися не тільки його лексика, а й самі інтонації, жести. Нині вони надто скидалися на ті, з яких пан Шарлюс так люто шкилював колись; тепер у нього ненароком вихоплювалися майже такі самі писки і скрики (у нього наглі, а тому якісь нутряні), які видають навмисне збоченці, перегукуючись між собою, взиваючи одне одного "любця"; здавалося, свідоме блазнювання, якому пан де Шарлюс так довго опирався, було, власне, геніальним і премудрим імітуванням манер, яких кінець кінцем прибирають усі де Шарлюси, вступаючи в певну фазу своєї хвороби подібно до того, як паралітик чи табетик зраджує, зрештою, фатальні симптоми. Фактично це чисто внутрішнє юродство доводило, що між суворим, одягнутим у чорне Шарлюсом, стриженим під їжака, якого я знав колись, і нашмарованими молодиками, обвішаними клейнодами, була тільки та позірна різниця, яку можна бачити між якимсь торохтієм і непосидою та невропатом, похнюпою і флегмою, але таким самим неврастеніком ув очах психіатра, свідомого, що і той, і той мучаться тим самим переляком і вражені тими самими ґанджами. Те, що пан де Шарлюс постарів, видно було, зрештою, з найрізноманітніших ознак, таких, скажімо, як надмірне вживання в розмові виразів, які не сходили в нього з язика (наприклад, "збіг обставин") і на які барон спирався в кожній фразі, як на ковіньку. "Чарлі вже тут?" – спитав Брішо пана де Шарлюса, коли ми подзвонили. "Або я знаю? – відповів барон, здіймаючи руки і приплющуючи очі з міною людини, яка не хоче, щоб її винуватили в нескромності, тим паче що він, мабуть, завжди терпів від Мореля докори за якісь про нього відгуки, яким скрипаль надавав ваги, хоча вони були пусті. Бо Морель був боягузливий не менш, ніж марнославний, і відхрещувався від пана де Шарлюса так само охоче, як хвалився приязню з ним. – Уявіть собі, я не знаю, що він робить, не маю зеленого поняття!" Якщо розмова двох людей, які живуть одне з одним, сповнена брехні, не менш природно виникає брехня і в розмові когось третього з коханцем про особу, в яку той закоханий, байдуже якої вона статі.

"Чи давно ви його бачили?" – спитав я пана де Шарлюса, щоб показати, що я не боюся говорити з ним про Мореля, оскільки не допускаю близькости між ними. "Вранці він завітав на п'ять хвилин, коли я очей ще не продер, і присів на моєму ліжку, ніби хотів мене зґвалтувати". Мені зринула в голові думка, що пан де Шарлюс бачив Чарлі годину тому: бо коли питають жінку, коли вона бачила чоловіка, про якого ми знаємо, що він її коханець, – і, може, їй самій відомо, що всі цьому вірять, – то як вони щойно разом чаювали, ця жінка відповідає: "Ми з ним бачилися хіба мигцем, перед сніданням". Між цими двома фактами лише та ріжниця, що один вигаданий, а другий правдивий, але обидва вони однаково невинні, або – якщо хочете, – однаково злочинні. Тож ми так і не збагнули б, чому коханка (в цьому разі – пан де Шарлюс) обирає завжди брехливий факт, якби не знали, що ці відповіді визначає, без відома даної особи, сума чинників, на погляд, така неспівмірна з мізерністю факту, аж авторові доведеться перепросити, що він бере їх у рахубу. Але для фізика місце, яке займає найменша ягідка бузини, зумовлюється зіткненням чи рівновагою законів притягання або відштовхування – законів, що керують далеко більшими світами. У зв'язку з цим варто взяти до уваги бажання здаватися природним і сміливим, інстинктивний відрух, покликаний приховати таємне побачення, поєднання сором'язливосте і гонору, потребу признатися в тім, що вам таке любе, відгадування того, що співрозмовник знає і припускає, а чого не каже, проникливість, яка, перевищуючи кмітливість партнера чи не дорівнюючись їй, змушує то переоцінювати її, то недооцінювати і, нарешті, мимовільне прагнення гратися з вогнем і готовність піти на неминучі при цьому втрати. Не менше розмаїтих законів діє у протилежному напрямку і диктує загальніші відповіді: стосовно невинности, "платонізму" або, навпаки, чиєїсь суто фізичної близькосте з особою, яку той хтось бачив нібито вранці, тимчасом як насправді він бачив її ввечері. Хай би там що, кажучи загалом, пан де Шарлюс, попри загострення його хвороби, яке його все штовхало на викриття, інсинуації, а то й просто на вигадування компромітовних подробиць, намагався в цей період свого життя твердити, що Чарлі не того десятка, як він сам, і що їх єднає тільки дружба.