Полонянка - Сторінка 42

Все це правило лише за приману, бо Морель рідко виконував ці обіцянки. А коли Блок признався, що він трохи поет, "на дозвіллі", – додав він із саркастичним сміхом, яким підкреслював свою банальність щоразу, коли не знаходив дотепної думки, пан де Шарлюс сказав мені так само нещиро: "Передайте цьому юному ізраїльтянинові, хай принесе вірші, раз він уже римує, для Мореля. Знайти і покласти на музику щось гарне завжди нелегко для компоністи. Можна б навіть подумати про якесь лібрето. Се було б цікаво і прислужилось би поетові завдяки моїй протекції та збігові обставин, серед яких перше місце, звичайно, належить Морелевому талантові. Бо зараз він багато компонує та й пише теж, і то дуже гарно, скажу я вам. Що ж до виконавського його хисту (а тут він, самі здорові знаєте, віртуоз), то ви побачите увечері, як капітально цей шмаркач грає Вентейля; просто тобі серце з грудей виймає; у його літа – і мати отаке глибоке розуміння музики, залишаючись при цьому дітваком, мальцем! Вечір – це тільки маленька репетиція. Гала-концерт відбудеться за кілька днів. Але сьогодні все буде куди елегантніше. Тож ми дуже раді, що ви прийшли, – сказав барон, уживаючи "ми", мабуть, так само, як король мовить: "Ми бажаємо". – 3 огляду на чудову програму я порадив пані Вердюрен улаштувати дві урочистості. Одну, на якій будуть усі її знайомі, за кілька день, а другу, на якій Принципалка, висловлюючись юридичною мовою, передасть права представництва, – сьогодні. Запрошував я і зібрав трошки представників іншого світу, гості можуть бути корисні для Чарлі, тож Вердюрени зрадіють знайомству з ним. Звичайно, зіграти найкращі речі з участю найбільших музик – гарне діло, але з усього цього діла вийде пшик, якщо публіка складається з галантерейниці зі склепу напроти та бакалійника з бакалії на розі. Мою думку про інтелектуальний рівень світовців ви знаєте; але вони можуть зіграти досить важливу ролю, подібну, скажімо, до ролі преси як знаряддя реклами. Ви розумієте, що я маю на увазі; я запросив, приміром, мою братову Оріану; я не певен, що вона прийде, зате певен, що як прийде, то не зрозуміє нічогісінько. Але від неї ніхто й не вимагає, щоб розуміла, це їй не до снаги; від неї вимагається говорити, а тут її медом не годуй, а дай розпустити язика. І ось вислід: назавтра замість мовчанки галантерейниці та бакалійника – жваво розмова у Мортемарів, де Оріана розповість, що чула чудородні речі, що якийсь Морель, мовляв... ну, і таке інше; скажена лють незапрошених; вони скажуть: "Паламед запевне має нас за ніщо; куди ми, зрештою, попали!" – такі супротивні відгуки теж корисні, як і пеани Оріани; ім'я Мореля в усіх на устах і відтискується в мозку, як довбаний десять разів поспіль урок. Усе це створює збіг обставин, який може прислужитися і віртуозові, і пані дому, і може правити за мегафон для широкої публіки. Далебі, шкура вичинки варта; ви побачите, який Чарлі зробив поступ. До того ж, у нього прорізався ще один талант, любий пане: він пише як бог. Як бог, повірте мені.

Ви знаєте Берґотта. Я подумав, що, звернувши його увагу на прозу цього юнака, ви могли б якось співпрацювати зі мною, допомогти мені створити збіг обставин, сприятливий для розвою подвійного таланту, музики і письменника, таланту, здатного колись дорости до рівня майстрів рівня типу Берґотта. Ви розумієте, що треба сказати Берґоттові. У великих людей часто щось зовсім інше в голові, їм кадять, вони мало чим цікавляться поза собою. Але Берґотт людина проста, послужлива, йому нічого не варто вмістити в "Ґолуа" чи деінде маленькі фейлетончики, написані наполовину гумористом, наполовину музикою; вони й справді гарні, і я справді буду дуже радий, якщо Чарлі додасть до скрипки кілька Енґрових мазків[54]. Знаю, як ідеться про нього, я легко переборщую, як усі старі мами з консерваторії. Як, мій голубе, хіба ви не чули? Виходить, ви не знаєте, який я простачисько. Я цілі години стовбичу під дверима екзаменаційної комісії. Тішуся, мов дитина. Щодо прози Чарлі, то Берґотт мене запевнив, що це справді дуже цікаво".

Пан де Шарлюс, якого давно познайомив з Берґоттом Сванн, і справді завітав був до нього з просьбою, аби той дав Морелеві змогу вести в газеті напівгумористичну рубрику про музику. Ідучи, пан де Шарлюс трохи ніяковів, бо, бувши великим шанувальником Берготта, ніколи не ходив туди заради нього самого, а лише для того, щоб завдяки своїй чи то інтелектуальній, чи то соціальній вазі в очах письменника, зробити якусь ласку Морелеві, графині Моле чи іншому приятелеві. Пана де Шарлюса не бентежило те, як він послугувався світськими зв'язками. З Берготтом йому було трохи ніяково, він відчував, що Берготт не утилітарист, як світовці, і вартий чогось більшого. Але баронове життя було заповнене; якщо знаходився вільний час, то лиш тоді, коли йому чогось дуже кортіло, наприклад – зустрітися з Морелем. Ба більше, сам людина інтелігентна, він був байдужий до спілкування з інтелігентними людьми; надто з Берґоттом, Берґотт був, як на нього, занадто літератором, та ще й з іншого клану, вони на все дивилися по-різному. А Берґотт, хоча й усвідомлював корисливість баронових візит, але не мав йому цього за зле; він не жив тільки добротою, але любив зробити комусь приємність, умів виявляти співчуття і не шукав утіхи в тім, щоб повчати ближніх. Нецноти пана де Шарлюса він ніяким світом не поділяв, але вона становила елемент колориту даної особистосте, fas et nefas[55] для художника, сперте не на живі приклади, а на спогади про Платона або про Содому[56].

Пан де Шарлюс не згадав, що з якогось часу він доручив Морелеві – як ото можновладці XVIII сторіччя, які не рачили навіть підписувати, не те що писати пасквілі, – капарити плюгаві й наклепницькі нотатки, спрямовані проти графині Моле. Якщо вони разили безчільністю тих, хто читав, то як же мали дошкуляти молодій жінці, яка знаходила в них уривки з власних листів, цитовані дослівно, але вивернуті так, що могли довести її до шаленства як найлютіша помста. Зрештою вони були так спритно втулені, що ніхто, окрім неї, не міг про це здогадатися. Молода жінка платила своїм життям. Але в Парижі, – сказав би Бальзак, – виходить щось на взірець усного денника, страшнішого за інші газети. Згодом ми побачимо, як ця сама усна преса знівечила потугу немодного вже Шарлюса і піднесла Мореля, не вартого й нігтя свого колишнього ласкавця. Яка ж наївна ця інтелектуальна мода! Вона щиро вірить у нікчемство якогось геніального Шарлюса і в незаперечний авторитет кепа Мореля. Барон добре розумівся на такій немилосердній помсті. Ось чому біля губів його збиралася гірка отрута і, коли барон кипів з гніву, розливалася по його щоках жовчю.

"Мені так би хотілося, щоб він прийшов сьогодні, він би почув, що Чарлі грає найкраще. Але він, здається, не виходить, він не любить, щоб йому набридали, і мас рацію. Але й вас, гарний молодче, щось не видно на Набережній Конті. Не хочете зловживати гостинністю цього дому". Я відповів, що переважно тримаюся товариства кузини. "Овва! Товариства кузини. Яка невинність! – озвався пан де Шарлюс до Брішо. І, звертаючись до мене знову, додав: – Не подумайте, ніби ми вимагаємо звіту в тім, що ми робите, дитяточко моє. Вам вільно чинити все, що вас веселить. Шкода лише, що ми не беремо в цьому участи. Зрештою, у вас добірний смак, ваша кузина чарівна, от спитайте у Брішо, вона запаморочила йому голову в Довілі. Жаль, не буде її ввечері. Але ви, мабуть, і добре вчинили, що не привели її з собою. Музика Вентейля чудова. Проте вранці я дізнався від Чарлі, що тут буде композиторова донька з приятелькою, а в них же страхітлива слава. Для молодої панянки це завжди клопіт. Я навіть трохи потерпаю за моїх гостей. Але їм навряд чи це зашкодить, майже всі вони в літах. Дівулі будуть тут, хіба що не зможуть приїхати. Вони мали бути уже по обіді на маленькій домашній репетиції, яку проводить пані Вердюрен, запрошуючи на неї самих зануд, рідню або тих, кого не хоче бачити ввечері. Отже перед обідом Чарлі сказав нам, що так звані "панни Вентейль", яких чекали неодмінно, не прибули". Тут до мене враз дійшло, що Альбертина так нестримно рвалася до пані Вердюрен, бо на вечері заповідалася (чого я не знав) присутність мадемуазель Вентейль, і по серцю мені різонув жахливий біль, а все ж, хоч який він був нестерпний, якимсь куточком свідомости я відзначив, що пан де Шарлюс, який оце щойно заявляв, ніби не бачив Чарлі від ранку, знічев'я пробалакався, що бачив його перед обідом. Моя мука стала впадати в око. "Що з вами? – спитав барон. – Ви позеленіли, ходімо мерщій, а то застудитесь, ви як не свій". Пан Шарлюс був не перший, хто змусив мене засумніватися в Альбертининих чеснотах. Багато інших підозр уже встигло заронитися мені в душу; за кожним новим сумнівом нам видається, що міру переповнено, і серце наше вже не витримає, але потім для сумніву таки знаходиться в нас місце, і, влившись у наше нутро, він починає змагатися з бажанням вірити, з безліччю приводів для забуття, – і ось ми вже зжилися з ним і, врешті-решт, перестали на нього зважати. Він сидить у нас уже тільки як приспаний біль, як загроза страждання, яка, ніби підшивка страждання, належна до тої самої категорії, що й воно, ставши, як і жадання, осереддям наших дум, розточує в них, на безконечні гони, субтельні смутки – смутки незрозумілого, як і жага розкошів, походження, – скрізь, де щось може лучитися з думкою про нашу кохану. Але біль озивається знов, коли в душу нам заронюється і розростається новий сумнів; ми кидаємося умовляти себе: "Ет, якось дам собі раду, знайдеться якийсь спосіб проти муки, все це, либонь, неправда"; і хоч наші умовляння виявляються марними, попервах мучимося так, як можна мучитися, тільки коли віриш. Якби ми мали лише такі члени, як руки й ноги, життя було б стерпне; на жаль, ми носимо в собі невеличкий орган, званий серцем, орган хоровитий і під час хвороби безмежно вражливий на все, що стосується життя даної особи. І брехня – загалом річ невинна, з якою нам так весело живеться, байдуже хто збрехав, ми самі чи хтось інший, – коли вона лунає з уст цієї особи, ріже нас по нашому невеличкому серцю (хоч виймай його з грудей хірургічним шляхом!), як гострим ножем.