Полонянка - Сторінка 43

Про мозок шкода й мови, бо хоч наша думка мудрує без кінця під час таких серцевих нападів, вона не втишить їх, так само як наша увага не втишить зубного болю. Звичайно, ця особа винна в тім, що збрехала, бо присягалася все казати правду. Але ми знаємо по собі, чого варті такі присяги. І все ж нам хотілося вірити їм, бо ми чули їх із вуст коханої, хоча брехати було б в її інтересах, а покохали ми її не за цноти. Правда, згодом – себто, коли наше серце збайдужіє до брехні – потреба в ній для неї майже відпаде, бо тоді її життя перестане нас цікавити. Все це нам відомо, а проте ми охоче жертвуємо своїм життям, чи то вбиваючи себе через цю особу, чи то приймаючи смерть за власноручне її вбивство, чи то протринькуючи за кілька років ради неї всі статки-маєтки, що штовхає нас на самогубство, бо ми вже банкрути. Зрештою, хоч якими спокійними почували б ми себе в пору кохання, любов у нашому серці завжди в хисткій рівновазі. Кожна дрібничка може хитнути її в бік щастя; ми сяємо, ми ущедряємо ласкою не ту, кого кохаємо, а тих, хто підніс нас у її очах, хто вберіг її від усякої спокуси: нам здається, ніби ми спокійні, але досить кількох слів: "Жільберта не прийде", "Запрошено мадемуазель Вентейль", аби все сподіване щастя, до якого ми п'ялися, розсипалося порохом, щоб сонце сховалося, щоб вітер переліг, щоб схопилася буря в душі, якій одного дня ми зуміємо вже опертися. Того дня, дня, коли серце стає таке крихке, наші щирі друзі бідкаються над тим, що такі нікчеми, такі людці можуть нам завдати болю, можуть нас усмертити. Але чим тут зарадиш? Коли поет умирає від запалення легенів, чи можна собі уявити, що його друзі умовлятимуть пневмокока, що поет, мовляв, талановитий і що пневмокок має зглянутись над ним?

Підозра стосовно мадемуазель Вентейль закралася мені не вперше. Одначе пообідні мої ревнощі до Леї та її приятельки трохи її притлумили. Тільки-но небезпека Трокадеро минула, я відчув спокій і повірив, що відзискав його назавжди. І ось сюрприз: одна прогулянка, змальована Андре так: "Ми снували туди-сюди, але нікого не спіткали", постала переді мною в новому світлі, бо, навпаки, на цій прогулянці мадемуазель Вентейль домовилася з Альбертиною про зустріч у пані Вердюрен. Тепер я пустив би залюбки Альбертину куди завгодно саму, аби тільки міг замкнути десь мадемуазель Вентейль та її приятельку і мати певність, що Альбертина їх не надибає. Бо ревнощі – явище не всеосяжне, вони локалізуються тут і там, чи то через те що є болісним продовженням неспокою, породжуваного тою або тою особою, яку наша коханка може покохати, чи то з убозтва нашої думки, здатної обняти собою лише те, що їй уявляється, тимчасом як усе інше тоне для неї в тумані, майже неспроможному викликати болю.

Коли ми впали на подвір'я, нас злапав пан Саньєт, але впізнав він нас не зразу. "А я вже довгенько до вас придивлявся, – сказав він, відсапуючись. – І все вагався, чи ж не дивниця, га? – Сказати "дивно", замість "дивниця, було б для нього помилкою; замилування до старосвітських зворотів перейшло у нього в манію. – Прецінь гребувати знайомством з такими людьми, як ви, аж ніяк не випадає. – Його землисте обличчя, здавалося, було освітлене олив'яним блиском близької бурі. Задуха, яка з'являлася в нього ще того літа, коли пан Вердюрен "цабанив" його, тепер не давала йому вільно дихнути. – Мені казали, що буде виконано неопублікований твір Вентейля: виконавці чудові, надто – Морель". – "Чому – "надто"? – спитав барон, уловивши в цьому слові якусь непошану. "Наш приятель Саньєт, – похопився Брішо, беручи на себе ролю тлумача, – незвичайний ерудит, він воліє мовити мовою тої доби, коли "надто" означало "особливо".

У сінях пан де Шарлюс запитав мене, чи я працюю; я відповів, що ні, але зараз дуже цікавлюся старим сріблом і порцеляною. Тоді він зауважив, що кращого посуду, ніж у Вердюренів, я ніде не знайду, зрештою я міг би побачити його в Ла-Распельєр, бо, під приводом, що речі теж друзі, Вердюрени, дурні та хитрі, забирали все з собою. Барон додав, що трохи морочливо витягати для мене начиння під час проханого вечора, але він постарається показати мені все, що я схочу. Я попросив не робити цього. Пан де Шарлюс розстебнув пальто, скинув капелюха; маківка його голови сріблилася. Викликаючи в уяві образ розмальованого осінню куща цінної породи, чиє листя бережно вгортають у вату або обмазують гіпсом, поцяцькований сивиною чуб пана де Шарлюса лише доповнював рябизну його обличчя. А проте навіть під верствами різних мін, рум'ян і фальшу, які так кепсько його маскували, обличчя пана де Шарлюса і досі ховало від світу свій секрет, хоча в моєму прийнятті про нього волала кожна рисочка. Мене бентежили його очі, я боявся, як би він не спіймав мене на тому, що я читаю в них, мов у розгорнутій книзі, бентежив його голос, здавалося, він на всі лади, з невтомною безсоромністю, правив про баронову таємницю. Але такі таємниці лишаються надійно сховані, бо всі, хто до них наближається, стають глухі й сліпі. Ті, хто довідувався про правду посередньо, наприклад через Вердюренів, вірили в неї, аж поки знайомилися з паном де Шарлюсом. Його обличчя не тільки не підтверджувало бридких поголосок, а ще й розвіювало їх. Наші уявлення про певні абстракції такі гіперболізовані, що ми відмовляємося ототожнювати їх із буденними рисами знайомої особи. І нам важко повірити в нецноту на кшталт Шарлюсової, як ніколи ми не повіримо в геніальність людини, з якою ще вчора були в Опері.

Пан де Шарлюс передавав лакейчукові пальто з невимушеністю завсідника. Проте лакейчук був новачок, та ще й геть зелений. Що ж до пана де Шарлюса, то він тепер часто втрачав, сказати б, "румб" і вже не здавав собі справи, що гоже, а що негоже. У Бальбеку ми помічали за ним похвальне бажання – показати, що він не боїться порушувати певні теми, не боїться сказати про когось: "Ач, який ловкенький хлопчина!", словом, сказати те саме, що міг би сказати хтось, хто був не "з тих", а нині, навпаки, його поривало говорити про речі, яких не міг би сказати хтось, хто був не "з тих". Ці речі постійно крутилися йому на думці, і барон забував, що хтось може не бути ними заполонений. Отож, утупившись у нового лакейчука, барон підніс, насваряючись, указівного пальця і, думаючи, що це страх який дотепний жарт, прорік: "Я забороняю вам прясти отак очима. – Потім, звертаючись до Брішо, додав: – У цього пуцвірінка кумедна мурзя, а носик, що за втішний носик! – І, заокруглюючи свій жарт або скоряючись раптовому припливу хоті, він опустив пальця поземо і по хвилинному ваганні, не годен себе стримати, тицьнув ним просто в лице лакейчукові, торкаючись кінчика його носа, і сказав: "Піф!", після чого вкупі з Брішо і зі мною рушив до салону; Саньєт устиг ознаймити нам, що княгиня Щербатова переставилася о шостій. "Ну й дивесник!" – подумав лакейчук і питав потім у колег, хто такий барон – фігляр чи шелегейдик з вавками в голові. "То в нього така поведенція, – відповів метрдотель (він мав барона трохи за "причинуватого", "із бзиками"), – але він великий друг пані, людина достойна, золоте серце.

Нам назустріч уже вийшов пан Вердюрен; Саньєт, побоюючись холоду, бо надвірними дверима весь час рипали, досі смиренно ждав, коли в нього візьмуть верхній одяг "Чого це ви там тулитесь, як пес?" – спитав його пан Вердюрен. – "Чекаю, аби хтось, хто пильнує речей, узяв моє пальто і видав номерок". – "Що ви плетете? – визвірився пан Вердюрен. – "Пильнуєте речей"? Ви що, недоумок? Кажуть: "пильнувати за речами". Учи вас знову говорити, наче вас побив учора грець!" – "Пильнувати ч-чогось – вельми природна форма, – пробелькотів Саньєт. – Абат Лебатте...[57]" – "Та ви ще зі мною й дражнитеся! – страшним голосом заревів Вердюрен. – Чому ви такі засапані? Ви що, сперлися оце на сьомий поверх?" Брутальність Вердюренова спричинилася до того, що лакеї з шатні пропустили інших осіб перед Саньєтом, а коли він подав свою одежу, йому відповіли: "По черзі, по черзі, пане, не поспішайте". – "Ось як треба давати всьому лад, ось як треба діяти, браво, молодці! – сказав з підбадьорливим усміхом Вердюрен, упевнюючи лакеїв у їхньому намірі обслужити Саньєта після всіх. – Ходімо, – сказав він, звертаючись до нас. – Це бидло завзялося всіх нас заморозити на своєму улюбленому протягові. У салоні трохи погріємося. "Пильнувати речей!" – гукнув він, коли ми опинилися в салоні. – От дубоголовий". – "Він маніриться та ламається, але чоловік із нього непоганий", – заперечив Брішо. "А хто каже поганий – дубоголовий!", – гостро відрізав Вердюрен.

"Чи будете ви цього року в Енкарвілі? – спитав мене Брішо. – Здається, наша Принципалка знову винайняла Ла-Распельєр, хоча й мала клопіт із власниками. Але це пусте, всього-но сліпий дощик", – додав він тоном газетного оптиміста, який міг би висловитися так: "Закралися помилки, це факт, але де цих помилок немає?" Але я пам'ятав, у якому стані я покидав Бальбек, і аж ніяк не прагнув туди повертатися. Я відкладав із дня на день вироблення подальших планів у зв'язку з Альбертиною. "Він неодмінно туди приїде, це наше спільне бажання, без нього не обійтися", – заявив пан де Шарлюс з авторитарним і глухим до всього егоїзмом ґречности.

Ми поспівчували Вердюренові з приводу княгині Щербатової. "Так, знаю, вона на тонку пряде". – "Та ні, вже померла, о шостій!" – гукнув Саньєт. "Ви завжди прибільшуєте", – брутально урвав Вердюрен, – раз вечір не відкладався, він віддавав перевагу гіпотезі хвороби. Тим часом пані Вердюрен провадила велику нараду з Коттаром і Скі. Морель щойно відмовився від запрошення в дім (бо пан де Шарлюс не міг там бути), де пані Вердюрен обіцяла його участь. Причина Морелевої відмови грати у друзів Вердюренів, причина, до якої, як зараз побачимо, долучаться ще й інші, куди поважніші, могла диктуватися звичаєм, властивим середовищу гулящих людей взагалі, а цьому ядерцю зокрема. Якщо пані Вердюрен перехоплювала між новачком і вірним якесь перешіптування і могла гадати, ніби вони знайомі чи хочуть зійтися ближче ("Отже, у п'ятницю в таких-то" – або: "Заходьте до мене в робітню в будні, я там завжди до п'ятої, зробите мені велику приємність"), то, збурена, вгадуючи в новачкові блискучу здобич для кланчика, Принципалка, вдаючи, ніби нічого не чула, зберігаючи у своїх гарних очах із синцями, наведеними згубною звичкою до Дебюссі (страшнішою, ніж звичка до кокаїну), вираз знемоги, якого надавало їм сп'яніння музикою, снувала, незважаючи ні на що, під своїм прекрасним пукатим чолом, ушляхетненим стількома квартетами і пов'язаними з ними міґренями, думки не тільки поліфонічні і врешті, не в змозі стримати себе, надто вже заждавшись цієї моральної ін'єкції, кидалася на двох співрозмовників, відводила їх набік і казала новачкові, показуючи на вірного: "Чи не зволитеся пообідати в нас із ним, приміром, у суботу чи коли захочете, в милому товаристві? Говоріть тихіше: я не збираюся запрошувати все це збіговисько".