Полонянка - Сторінка 44

(Таку згірдну назву давалося кланчику лише на п'ять хвилин – чого не зробиш для новачка, предмета стількох надій!) Але ця потреба захоплюватися, гуртувати мала свій зворотний бік. Культ середи породжував у Вердюренів протилежне вподобання. То була жадоба сварити, розводити. Вона зміцніла, стала майже несамовитою за місяці, проведені в Ла-Распальєр, де всі з ранку до вечора були одне в одного на очах. Вердюрен зі шкури вилузувався, аби злапати когось на якомусь злочині, і так снував своє павутиння, аби гнати просто в лабети павучисі кожну невинну мушку. За браком істотних провин він виставляв жертву на сміх. Коли вірний виходив на півгодини, з нього збиткувалися позаочі, дивувалися, що не примітили, які в нього давно не миті зуби, або, навпаки, що в нього бзик – чистити зуби по двадцять разів на день. Якщо хтось насмілювався відчинити вікно, то Принципал і Принципалка, обурені такою невихованістю, перезиралися. Пані Вердюрен зараз же просила подати їй шаль, а пан Вердюрен, радий такій оказії, сердито кричав: "Е ні, вікно я зачиню; хотілося б знати, якому це зухвальцеві забаглося його відчиняти", а винуватець пік рака. Гостеві нагадували про кількість випитого вина. "Вам це не зашкодить? П'єте, як не в себе". Прогулянки вірних удвох без санкції Принципалки викликали безконечні коментарі, хоч би прогулянка була найневинніша. Прогулянки пана де Шарлюса з Морелем такими не вважалися. Те, що барон не мешкав у Ла-Распельєр (бо Морель відбував військову службу), відтягувало момент переситу, огиди, млости; але цей момент був не за порогом.

Пані Вердюрен казилася; вона постановила "просвітити" Мореля щодо того, яку смішну й огидну ролю накидав йому пан де Шарлюс. "Сказати по щирості, – просторікувала пані Вердюрен (коли вона відчувала на собі тягар несплаченого боргу вдячности до кого-небудь, а замордувати його під страхом кари не могла, то відкривала в ньому поважну ваду, що звільняла її від обов'язку дякувати), сказати по щирості, мені не до вподоби, які він грає в мене мелодії". Власне, пані Вердюрен мала ще одну причину, куди поважнішу, ніж Морелів бойкот концерту в її друзів, гніватися на пана де Шарлюса. Переконаний, що робить Принципалці честь, залучаючи на Набережну Конті осіб, які заради неї самої не прийшли б, барон заявив, щойно почув перші імена, запропоновані пані Вердюрен, найрішучіший протест, У його категоричному тоні лунали дратливість у'їдливого магната і деспотичного музики, досвідченого у проведенні таких свят, налаштованого швидше посваритися й відмовитися концертувати, ніж поступитися і змазати враження від виступу. Пан де Шарлюс погодився, хоча не без застережень, тільки на запрошення Сентіна, з яким, щоб не приймати його дружини, дукиня Ґермантська, близька його приятелька, порвала стосунки, але з яким пан де Шарлюс, цінуючи його неабиякий розум, спілкувався й досі. Очевидно, Сентін, колись окраса салону Ґермантів, завзявся шукати фортуни і, як йому уявлялося, підпори в середовищі буржуазії, схрещеної з дрібною шляхтою, де всі хіба що тільки дуже багаті й споріднені з тією аристократією, яку велике панство нехтує. Та пані Вердюрен, знаючи про пановитість кіл, до яких належала пані Сентін, але не уявляючи собі становища мужа (бо враження висоти дає нам те, що трохи вище над нами, а не те, що, загублене далеко в хмарах, майже для нас невидиме), вважала за потрібне вмотивувати запрошення Сентіна: він, мовляв, людина світська, як-не-як побрався з панною***. Незнання вищого світу, про яке свідчив, ставлячи все з ніг на голову, цей погляд пані Вердюрен, викликало на підфарбованих баронових губах усміх поблажливої погорди і широкої толерантности. Він не став відповідати прямо, та що залюбки будував цілі теорії щодо світу, теорії, в яких буяла його розумова щедрота і його високий гонор, то сказав, підтверджуючи своїми словами спадкову легковажність зацікавлень: "Перш ніж оженитися, Сентін мав би порадитися зі мною. Як є евґеніка фізіологічна, так є евґеніка соціальна і я чи не єдиний її доктор. Випадок із Сентіном класичний, було ясно, що, беручи такий шлюб, він прив'язує собі до ноги ядро і ховає свій німб під ковпаком. Його кар'єра ляснула. Я був би йому все розтлумачив і він би мене зрозумів, бо має кебету в голові. Інша особа, навпаки, мала все, щоб посісти високе, панівне, універсальне місце, якби страшна кодола не припинала її до землі. Я допоміг їй, почасти вмовляннями, почасти силою порвати кодолу, і тепер ця особа – звитяжець і цю звитягу, вольницю, всепотугу завдячує мені; треба було, може, певного вольового зусилля, зате яка винагорода! Отож-бо той, хто вміє мене слухати, сам коваль своєї долі. – Було аж надто очевидно, що паном власної долі барон не був; одна річ – діяти, а інша говорити, хай навіть красномовно, і думати, хай навіть гостро. – Адже я філософ, цікаво стежу за суспільною реакцією – я її заповідав, але не спомагав. Я й досі підтримую стосунки з Сентіном, і він мене, як і належить, щиро шанує. Я навіть обідав у нього на входинах: тепер у нього серед нечуваної пишноти люди нудяться, а давніше було так весело, коли – трохи по-циганському – він збирав найдобірніше товариство в себе на піддашші. Можете його запрошувати, згода, але я накладаю вето на решту запропонованих імен. І ви ще будете мені дякувати: я експерт не лише у шлюбних справах, а й у проведенні свят. Я знаю потрібних людей, сама їхня присутність підносить статус зібрання, надає йому розмаху, польоту, і знаю імена, які його приземлюють, зводять на пшик". Така перебірливість пана де Шарлюса не завжди зумовлювалася уразою людини схибнутої чи художнім смаком, – часом він покладався лише на свою здогадливість розпорядника. Виголосивши про когось або про щось особливо вдалу тираду, барон намагався донести її до вух якнайбільшого числа людей, пильнуючи заразом, щоб до нової партії запрошених не пробралося жодного гостя з першої, здатного викрити, що бравурний "кавалок" той самий. Він змінював публіку саме тому, що не оновлював афіші. Після здобуття успіху в розмовному жанрі, ладен був організовувати гастролі й виступи у провінції. Хоч би які були спонуки баронового остракізму, його примхи не тільки дратували пані Вердюрен, ображену в своїй гідності господині, а й завдавали великої шкоди її становищу в світі, і то з двох причин. По-перше, пан де Шарлюс, ще уразливіший від Жюп'єна, сварився без видимої причини з особами, нібито створеними бути його друзями. Звичайно, покарати їх можна було передусім ось яким робом: домогтися того, щоб їх не запросили на вечір, організований у Вердюренів. Тим часом серед таких упосліджених траплялися зверхники, які для пана де Шарлюса втрачали свою зверхність, як тільки він з ними розходився. Бо його уява, надто щедра на вигадування приводів для сварки, так само легко розвінчувала вчорашніх приятелів. Якщо, скажімо, винуватець належав до старезного роду, але герцогство датувалося лише XIX сторіччям, як-от у Монтеск'ю, для пана де Шарлюса важив тільки титул, а не давність роду. "Вони навіть не княжата! – вигукував він. – Просто титул абата Монтеск'ю перейшов незаконно на його кревняка, заледве вісімдесят років тому. Нинішній, з дозволу сказати, "князь", третій з черги. Інша річ – такі люди, як Юзес, Ла Тремуй, Люїн – десяті й чотирнадцяті дуки; як мій брат – дванадцятий дук Ґермантський і сімнадцятий князь Кондомський. Монтеск'ю – давезного роду, ну то й що? Що це доводить, навіть бувши доведеним? Що він узявся мохом від старости? Монтеск'ю – чотирнадцяті знизу". Якщо, навпаки, барон розбивав глека з аристократом, дуком з діда-прадіда, паном великого коліна, спорідненим із панівними домами, але з роду, до якого вся ця пишнота прийшла зашвидко і не надто давно, на кшталт Луїнового, усе перегравалося, рахувався лише рід. "Ось вам, прошу, такий собі пан Альберті, ледве обшкрябаний від хамства за Людовіка XIII! Куди твоє діло: з ласки двору вони нахапалися титулів, на які не мали жодного права!" Ба більше, у пана де Шарлюса паплюження йшло одразу за ущедренням найвищими щедротами, – через спільну всім Ґермантам звичку вимагати від розмови, від приятелювання того, чого вони не можуть дати, плюс вельми симптоматичний ляк перед обмовою. А паплюження було тим нищівніше, чим більші були щедроти. Ніхто не тішився такою підкресленою увагою барона, як графиня Моле. Чим же, яким об'явом байдужости графиня одного дня довела, що не заслуговує на його ласку? Це лишилося для неї загадкою. Саме її ім'я змушувало барона сатаніти, і він виголошував найкрасномовніші й воднораз найуїдливіші філіппіки. Пані Вердюрен, з якою графиня Моле була дуже ввічлива і яка, як ми побачимо, покладала на неї великі надії й заздалегідь утішалася думкою, що графиня побачить у неї людей панської ложі з усієї – як висловлювалася Принципалка – "Франції і Наварри", одразу запропонувала запросити ще й "графиню де Моле". "Про смаки, звісно, не сперечаються, – зверепенився пан де Шарлюс, – і ви можете гомоніти собі з пані Піпле[58], пані Жібу і з пані Жозеф Прюдом[59] скільки душі заманеться, про мене, Семене, а все ж... хай це ліпше станеться тоді, як мене не буде. Я бачу з перших слів, що ми говоримо різними мовами: я називаю імена аристократів, а ви цитуєте найтемніших суціг, личаків, плутьків і пліткарів, дамунь, що вважають себе за меценаток мистецтва лише тому, що мавпують звичаї моєї братової Ґермант, на кшталт ворони у павиному пір'ї. Додам, що було б украй непристойно на свято, яке мені хочеться врядити в пані Вердюрен, приводити особу, не без підстави виключену з мого товариства, дурепу з претензіями, без роду-племени, без віри, без олії в голові, таку дрімучу, що їй здається, ніби вона може грати дукинь Ґермантських і принцес Ґермантських, – таке поєднання вже саме по собі глупство, бо дукиня Ґермантська і принцеса Ґермантська – два протилежні полюси. Це все одно, що акторка претендувала б на те, щоб бути водночас панною Райхенберґ[60] і Сарою Бернар. У кожному разі, якби це й не було не сумісне, то було б страшенно кумедне. Я можу іноді всміхатися блазенським мігам одної, і досадувати з приводу зумисне суворої пози другої – це моє право.