Полонянка - Сторінка 46

Може, взявши для виправдання своєї позиції тезу про байдужість, вона вважала – уже попавши на похилу стежку, – що в лихих почуттях є щось оригінальне, що тільки дуже прониклива людина здатна розпізнавати їх у собі і що вона йде напролом, висловлюючись так. Отож пані Вердюрен підкреслювала свою безжурність не без утіхи та гордощів, знайомих психологу-парадоксалістові і сміливому драматургові. "Атож, се дуже цікаво, – просторікувала вона. – Мене воно майже не вразило. Леле, я не можу сказати, що воліла б, аби вона не жила на світі, це людина непогана". – "Ще б пак!" – ускочив у слово Вердюрен. "О, муж її не любить, вбив собі в голову, ніби її товариство мені шкодить, але тут він сущий сліпець". – "Ти повинна визнати, – заперечив Вердюрен, – що я завжди був проти вашого знайомства. Я завжди казав – у неї погана слава". – "Уперше чую", – запротестував Саньєт. "Як? – скрикнула пані Вердюрен. – Це всім відомо. Ба не просто погана, а ганебна, срамотня. Але ні, це я не через те. Мені не сила розбіратись у своєму почутті; не те, що я її не зносила, але ставилася до неї так байдуже, що коли ми довідалися, яка вона хвора, навіть муж здивувався і сказав: "Можна подумати, що тебе це зовсім не обходить". Знаєте, він радив мені перенести сьогоднішню репетицію, а я наполягла на тому, щоб не порушувати планів; для мене це кумедія – журитися, коли журби нема і в заводі". Вона так мовила, гадаючи, ніби це в дусі "вільного театру", а також уважаючи, що так зручно; гучне зізнання в нечулості або в аморальності спрощує життя так само, як і полегшена мораль; ницість звільняє від необхідносте виправдовуватися і брехати, бо негідність твого вчинку – самоочевидний факт. І вірні слухали пані Вердюрен зі змішаним почуттям подиву та прикросте, з яким колись дивилися жорстокі натуралістичні п'єси; і, захоплюючись тим, як дорога Принципалка знайшла нову форму для своєї одвертости й незалежносте, не один із них – утішаючи себе, що в цьому разі вже навряд, – мислив про власну смерть і задавав собі питання, чи плакали б у день його скону на Набережній Конті, а чи теж розважалися. "Я дуже радий, що ради моїх гостей вечора не відкладено", – озвався пан де Шарлюс, не здаючи собі справи, що його слова дошкуляють пані Вердюрен.

Натомість мені, як це було з кожним, хто наближався до пані Вердюрен, неприємно шибнув у носа не надто приємний запах ріногоменолу. А походив цей запах ось відкіля. Всі знали, що пані Вердюрен передавала свої мистецькі переживання не душевно, а фізично, – тоді вони здаються непереборнішими і глибшими. Отож коли з нею заводили мову про її улюбленого Вентейля, вона залишалася незворушна, ніби не відчувала ніякого хвилювання. Завмерши на кілька хвилин бовваном з утупленими в простір нерухомими очима, вона, нарешті, відповідала гострим, діловим, майже неґречним тоном, ніби сварилася: "Мені байдуже, що ви курите, але я потерпаю за килим; одне те, що він дуже гарний (а втім, це мені теж байдуже), а друге – легкозаймистий, а я дуже боюся вогню, і мені не хотілося б, щоб ви підсмажили всіх гостей, упустивши додолу недопалок". Коли говорили про Вентейля, вона не тільки не зраджувала бодай найменшого захвату, а й по хвилі мовчанки зі знудженою міною нарікала, що ввечері грали тільки його: "Як на мене, це найбільший музика нашої доби. Але, слухаючи його речі, я не можу не плакати. (У цьому "плакати" не відчувалося жодного патосу; з таким самим успіхом вона могла б сказати "спати"; злі язики навіть правили, що дієслово "спати" тут доречніше, чого, зрештою, ніхто не міг точно з'ясувати, бо пані Вердюрен слухала цю музику, обхопивши голову долонями, і згуки, схожі на хропіння, могли виявитися риданнями.) Самого плачу я, звісно, не боюся, можу виплакати всі очі, але потім наживаю скажену нежить. Слизова оболонка запалюється, за дві доби я виглядаю старою п'янюжкою, і, щоб наладнати мої голосники, треба цілі дні робити інгаляцію. Нарешті Коттарів учень...[68]" – "О, до речі, я не висловив вам співчуття, сердешний професор, як швидко зійшов він зо світу!" – "Авжеж, що ви хочете, він помер, як помирають усі, то сам заганяв на той світ людей, а нині і його до ями загребли. Так ось, я хотіла сказати, що мене лікував один його учень, чарівний метр. Він дотримується досить оригінальної аксіоми: "Краще профілактика, ніж лікування". І ще перед концертом намащує мені носа. Засіб цей радикальний. Я можу плакати, як цілий тузінь матерів, що втратили дітей, і, хоч тобі що – жадної нежиті. Іноді легесенький кон'юнктивіт, та й квит. Діє безвідмовно. Без цього я не могла б слухати Вентейля. Не вилазила б із бронхіту".

Я не міг утриматися, щоб не згадати про мадемуазель Вентейль. "Скажіть, – спитав я в пані Вердюрен, – а композиторська донька, часом, не тут зі своєю приятелькою?" – "Ні, щойно надійшла телеграма, – ухильно відповіла пані Вердюрен. – Вони мусили залишитися в селі". У мене з'явилася надія, що вони й не збиралися приїжджати і що пані Вердюрен заповідала приїзд цих представників автора тільки щоб заінтригувати виконавців і публіку. "Як, і на ранковій репетиції не були?" – з удаваною цікавістю поспитав барон, прикидаючись, ніби не бачив свого Чарлі. Морель підійшов до мене привітатися. Я спитав його пошепки про мадемуазель Вентейль. Він, здалося, був не вельми поінформований. Я штовхнув його, щоб говорив тихіше, і попередив, що ми ще до цього повернемося. Морель уклонився і запевнив, що буде радий мені прислужитися. Я зауважив, що він куди гречніший, куди шанобливіший, ніж раніше: чому б йому не допомогти розвіяти мої сумніви? Я повіншував пана де Шарлюса, відгукнувшись похвально про Чарлі. Він відповів: "Чарлі шанується, та й годі. Який був би йому сенс жити серед вихованих людей, якби він мав погані манери". Під добрими манерами пан де Шарлюс розумів старосвітські французькі манери, без тіні англійської бришкливости. Отож як Чарлі, після турне по провінції чи за кордоном, з'являвся у барона в подорожньому строї, барон, якщо в нього не було людно, цілував тамтого без ніякого в обидві щоки – може, почасти на те, аби такою підкресленою ніжністю показати, що вона безгрішна, а може, аби не позбавляти себе такої втіхи, але, безперечно, він робив це насамперед для "стилю", віддаючи належне старовинним французьким формам і поводячись десь так, немовби протестував проти мюнхенської "пошести" або "модерну", зберігаючи старі фотелі своєї прабабусі й протиставляючи британській флегмі лагідність чулого батька XVIII сторіччя, який не приховує своїх радощів од зустрічі з сином. Чи не було якоїсь тіні інцесту в цій батьківській ніжності? Найвірогідніше було б припущення, що те, як пан де Шарлюс зазвичай грішив, – а про його гріхи ми ще дещо дізнаємося, – не вдовольняло його чуттєвих потреб, осиротілих по смерті його дружини; і якщо раніше він збирався кілька разів одружитися знову, то нині відчував маніакальну хіть стати усиновителем. Дехто з його оточення потерпав, як би він не усиновив Чарлі, що було б цілком для нього природним. Збоченець, угоноблюючи свою жагу лише читанням книг, написаних для жонолюбців, читаючи "Ночі" Мюссе, відчуває ще й потребу виконувати всі соціальні функції нормального чоловіка, потребу утримувати коханця, як старий завсідник Опери утримує танцівницю; потребу дійти до розуму, женитися чи зійтися з кимось надовго, бути за батька.

Пан де Шарлюс відійшов з Морелем під приводом з'ясування програми. Барон черпав особливу втіху в тому, щоб, поки Чарлі показував йому ноти, хизуватися перед людьми їхньою таємною близькістю. А я, полишений на самого себе, був зачарований. Хоча дівчат у кланчику можна було полічити на пальцях, натомість на кликані вечори їх запрошувано цілі гурти. Серед них пишалося кілька вродливиць, із числа моїх знайомих. Вони здалека слали мені приязні усмішки. Зала раз по раз квітла гарним усміхом якоїсь юнки. Таке рясне й мигтюче квітування – щира оздоба вечорів – як і днів. Нам залишається упам'ятку якась особлива атмосфера, скрашена трепетом дівочих усмішок.

Читач дуже здивувався б, якби занотував слова, якими пан де Шарлюс перекинувся крадькома з кількома поважними учасниками зібрання. Йдеться про двох дуків, чільного генерала, відомого письменника, відомого лікаря та відомого адвоката. А розмова між ними точилася ось яка: "До слова, чи ви знаєте, що виїзний лакей... ба ні, я маю на увазі отого молодика, який сидить на передку. . А про нашу кузину Ґермант ви не чували?" – "Тим часом – нічого". – "Я ось про кого: біля брами стояв білявий молодик, у плюндрах, мені він здався дуже симпатичний. Чемненько так погукав мій повіз. Мені кортіло до нього озватися". – "Так, але, як на мене, він страшенний злюка, та ще й з ним і панькайся; а ви ж любите, щоб раз-два, і в дамках, це не для вас. Зрештою марна затія, один наш приятель ухопив шилом патоки". – "Шкода, у нього тонкий профіль і гарний чуб". – "Ого! Якби ви придивилися ближче, то розчарувалися б. Ні! А ось при буфеті два місяці тому ви побачили б існе диво: гайдамака два метри зросту, шкіра гладесенька, та ще й любить ці речі. Шкода, виїхав до Польщі". – "Далеченько". – "Хто знає, може, вернеться. У житті як на довгій ниві". Кожне світське зібрання в достатньо глибокому перетині нагадує ті вечори, коли лікарі запрошують пацієнтів; хворі ведуть мудрі речі, шануються і нічим не виказують свого божевілля, поки не шепнуть вам на вухо, киваючи на старшого пана: "Ось іде Жанна д'Арк".

"Я вважаю, що наш обов'язок просвітити Мореля, – сказала пані Вердюрен, звертаючись до Брішо. – Я не виступаю проти Шарлюса, навпаки. Він людина дуже мила, а щодо його слави, то, погодьтеся, вона не з тих, що могла б мені зашкодити. Ба я не терплю, коли в нашому кланчику з його застільною бесідою фліртують, коли чоловік десь у куточку править жінці якісь дурниці, ухиляючись від обговорення цікавих тем, але мені нема чого боятися, що з Шарлюсом у мене вийде так само, як зі Сванном, Ельстіром та багатьма іншими. Щодо нього я спокійна, він приходить на мої обіди і, хоч би зустрічався з усіма жінками великого світу, я певна, що загальна розмова не переб'ється фліртом чи шепотінням. Шарлюс це – екстра-клас, я за нього спокійна, він як священик.