Полонянка - Сторінка 57

Пан де Шарлюс сказав мені на початку, що маркіза де Вільпарізіс доводилася сестреницею славетній дукині***, найвідомішій представниці вищої аристократії часів Липневої монархії, яка цуралася Короля-Громадянина та його родини. Мені так кортіло більше дізнатися про цю дукиню! А маркіза де Вільпарізіс, добра маркіза де Вільпарізіс, щокаста, як буржуазка, маркіза де Вільпарізіс, яка надсилала мені стільки подарунків і яку я так легко міг бачити щодня, маркіза де Вільпарізіс була її сестреницею, виховувалась у неї в палаці***. "Вона звернулася до дука де Дудовіля, – провадив пан де Шарлюс, – із запитанням: "Яка з трьох сестер вам більше до вподоби?" Дудовіль відповів: "Маркіза де Вільпарізіс", а дукиня йому на те: "Свиня!" Дукиня була гоструха", – зауважив пан де Шарлюс, знову вимовляючи останнє слово з притиском, як це було заведено у Ґермантів. Я не здивувався, що дукинина відповідь здалася йому такою дотепною, зважаючи на те, що в людей часто спостерігається відцентрова, об'єктивна схильність при оцінці чийогось дотепу відмовлятися від суворости, з якою вони оцінили б власний, а також схильність старанно примічати, нотувати те, чим би самі вони погребували.

"Отакої! Він же тарабанить моє пальто! – сказав барон, бачучи, якою знахідкою увінчалися довгі пошуки Брішо. – Ліпше сходив би я сам. Що ж, накиньте його на плечі. А чи знаєте ви, серце моє, що це дуже небезпечно? Це все одно, що пити з однієї шклянки, – я читатиму ваші думки. Та ні ж бо, не так, ану дозвольте мені. – Барон накинув на мене своє пальто, укутав шию, відгорнув комір, лапнув мене за підборіддя і перепросив. – У цьому віці ще не вміють укриватися ковдрою, треба його тушкувати; я помилився щодо мого покликання, Брішо, я народився, аби бути нянькою". Я хотів піти, але пан де Шарлюс заявив про свій намір знайти Мореля, і Брішо утримав нас обох. Зрештою, певність, що вдома я застану Альбертину, певність не менша за ту, яку я мав пополудні, певність, що Альбертина повернеться із Трокадеро, спричинилася до того, що я не рвався оце побачитися з Альбертиною, як не рвався цього ж таки дня, після Франсуазиного дзвінка, сідаючи до роялю. І щоразу, як протягом нашої розмови я хотів устати, мій спокій дозволяв мені улягати протестам Брішо, який боявся, що без мене йому не затримати барона аж до хвилі, коли пані Вердюрен нас погукає. "Ну ж бо, – звернувся він до барона, – побудьте ще трохи з нами, ви з ним скоро почоломкаєтеся", – із цими словами Брішо втопив у мене своє майже мертве око, якому численні операції вернули трохи життя, але яке утратило рухливість, потрібну для злосливого бликання скоса.

"Почоломкаєтеся", яка дурниця! – гукнув барон пискучим і розчуленим фальцетом. – Бачите, мій хлопче, у нього завжди на думці церемоніал вручення нагород, він марить своїми любими учнями. Мимоволі думаєш: а чи не спить він часом з ними?" – "Ви хотіли бачити мадемуазель Вентейль, – повернувся до мене Брішо, який чув кінець нашої розмови. – Обіцяю попередити вас, коли вона прибуде; мені дасть знати про це пані Вердюрен", – додав професор; він-бо передбачав, що барона витурять із кланчика. "Га! га! Бачу, для вас я не такий близький з пані Вердюрен, – озвався пан де Шарлюс, – щоб вона обвістила мене про прихід цих осіб із поганою славою. Такий це вже секрет полішинеля, ох і ох! Пані Вердюрен даремно їх пускає до себе, хай це роблять таємні гадючники. Вони накладають з усяким кодлом, нечисто запевне купчиться у страшних кишлах". З кожним бароновим словом мука моя, змінюючи форму, росла. Аж це, згадавши собі відрухи нетерпцю в Альбертини, які вона одразу, зрештою, тлумила, я злякався, що вона збирається мене покинути. З огляду на цю підозру, наше спільне життя ставало для мене аж надто необхідним, доки не повернеться до мене спокій. Щоб прогнати в Альбертини думку – якщо вона її виношувала – випередити мене з наміром розриву і щоб аж до моменту, коли я зможу доконати його без болю, зробити її становище стерпнішим (я діяв, може, під впливом пана де Шарлюса і підсвідомого спогаду про кумедії, які він любив розігрувати), найкращим здалося мені убити Альбертині в голову, що то я сам хочу її покинути; і я вирішив, щойно вернуся додому, вдати сцену прощання, розриву. "Ба ні, як на мене, ви не менш близький з пані Вердюрен, ніж я", – виголосив Брішо, цідячи слова, – він боявся викликати в барона підозри. Бачучи, що я збираюся йти, він спробував утримати мене спокусою обіцяної розваги: "По-моєму, барон, згадуючи цих двох дам, забуває, що слава може бути заразом і страшною, і незаслуженою. Так, наприклад, на терені аналогічних, але голосніших фактів виявлено численні судові помилки; історія зареєструвала оскарження в содомії, що лягали плямою на зовсім невинних славут. У зв'язку з недавнім відкриттям великого кохання Мікеланджело[81] до одної жінки годилося б посмертним переглядом його справи вернути добре ім'я цьому приятелеві Лева X[82]. Справу Мікеланджело притягнуто за вуха, щоб лоскотати снобів і під'юджувати апашів, коли зійде на пшик інша справа, де анархія обернулася на щось елегантне і стала модним грішком наших любих прекраснодухів. Але про це не заведено говорити, щоб не зчиняти сварок". Тільки-но Брішо забалакав про чоловічі репутації, пан де Шарлюс виказував усім своїм обличчям ту особливу нетерплячку, яка охоплює лікаря чи військовика, коли світські люди починають сухого дуба плести про терапію чи стратегію. "Ви сунете носа в те, що для вас темний ліс, – озвався він нарешті. – Наведіть мені бодай один приклад незаслуженої слави. Назвіть імена. Так, усе це я знаю! – урвав ґвалтовно пан де Шарлюс несміливий спротив Брішо. – Так, були колись чоловіки, які робили це з цікавости або через культ померлого друга, знаю я й таких, що, боячись бігти перед паровозом, заявлять вам, як ви нагадаєте їм про чоловічу красу, що для нього це китайська грамота, що він не відрізнить гарного чоловіка від бридкого, так само як не бачить різниці між двома марками автомобілів, бо не знається на техніці. Все це казочки про білого бичка. Господи Боже мій, зауважте: я не тверджу, що погана слава (чи те, чим це охрестили) зароблена несправедливо – щось абсолютно неможливе. Але це феномен такий винятковий, такий рідкісний, що його практично не існує. І все таки я, людина цікава, нишкавка, знав такі випадки, випадки аж ніяк не міфічні. Атож, за свій вік я констатував (мається на увазі – науково, я на вітер не говорю) дві несправедливі репутації. Зазвичай вони повстають завдяки подібності назв або завдяки певним зовнішнім ознакам (наприклад, зайвина перснів), люди некомпетентні вважають їх за щось абсолютно характерне для того, про що ви трактуєте, так само як вірять, що селюк не скаже двох слів, не ліплячи "Бий тебе нечиста сила!", а англієць – goddam![83] Усе це з репертуару бульварних театрів".

Пан де Шарлюс дуже мене здивував, назвавши серед збоченців "приятеля акторки", якого я бачив у Бальбеку і який очолював Товариство чотирьох друзів. "А звідки ж тоді ця акторка?" – "Вона править йому за ширму, хоча, зрештою, він з нею любиться, може, навіть частіше, ніж із випадковими чоловіками". – "Він живе з тамтими трьома?" – "Боронь Боже! Вони лише друзі! Двоє з них воліють виключно жінок. Натомість третій – ні, але його приятель не може на нього звіритися і в кожному разі обидва криються одне перед одним. Вас вразить, що несправедливі репутації виглядають ув очах людей найвірогіднішими. Ви, професоре, самі ладні в огонь стромити руку за чесноту того чи того, хто тут буває і кого поінформовані люди знають як облупленого, і водночас беззастережно вірите, як і всі, в те, що клепають на якусь славнозвісність, яка в очах мас утілює в собі нечисті нахили, тоді як у неї їх немає ні на гріш. Кажу: ні на гріш, бо якби ми пожертвували двадцять п'ять луїдорів, то побачили б, що кількість цих святенників звелася б до нуля. А так тариф святих – якщо ви вбачаєте тут святість – коливається загалом у межах між трьох-чотирьох із десяти". Якщо Брішо, кажучи про "погану славу", мав на увазі чоловічу стать, то я переніс слова пана де Шарлюса на жіночу стать, маючи на оці Альбертину. Мене вжахнула ця статистика, хоча я брав у рахубу, що барон збільшував цифру, видаючи бажане за дійсне, а також виходячи з донесень пліткарів, може, брехунів, у кожному разі тих, хто кого вводило в оману власне жадання, яке, помножене на жадання пана де Шарлюса, плутало його підрахунки. "Три на десять! – гукнув Брішо. – Вдаючись до оберненої пропорції, я тим самим збільшу число грішників у сто разів. Якщо їх стільки, як ви кажете, бароне, якщо ви не помиляєтесь, що ж, тоді ви один із рідкісних речників істини, якої ніхто не підозрював. У такий спосіб Баррес зробив у сфері парламентської корупції відкриття, що справдилися заднім числом, подібні до існування планети Левер'є[84]. Пані Вердюрен охоче навела б прізвища людей, яких я волію не називати і які відгадали в розвідувальному бюро генерального штабу махінації, вчинені, як я думаю, з патріотизму, але яких я, зрештою, не уявляв собі! Про франкмасонство, про німецьке шпигунство, про морфіноманію Леон Доде[85] пише знічев'я фантастичну казку, а вийшла у нього суща правда. Три на десять!" – повторив здумілий Брішо. Сказати по щирості, пан де Шарлюс звинуватив у збоченні багатьох своїх сучасників, поминаючи, одначе, тих, з ким мав стосунки, оскільки цей випадок, якщо ці стосунки були бодай трохи забарвлені романтизмом, здавався йому складнішим. Так само донжуани, не вірячи в чесних жінок, визнають чесність за тією, яка була його коханкою; про неї вони відгукуються щиро і з таємничою міною: "Та ні, ви помиляєтеся, вона не така жінка". Ця несподівана шана почасти пояснюється самолюбством: дивіться, мовляв, якої ласки доскочив не хтось там, а я, почасти наївністю, завдяки якій він купується на все, що підсуне йому коханка, а почасти тут важить смак до життя, завдяки якому, коли ми наближаємося до людей, до буття, всі етикетки і станові бар'єри стають дуже прості. "Три на десять! Але, бароне, стережіться: ви, мабуть, не такий щасливий, як оті історики, чиї судження підтвердить майбуття; якщо ви покажете нащадкам картину, яку ви нам намалювали, нащадки її визнають за кепський жарт.