Полонянка - Сторінка 59

Мені згадується давня пісенька, скомпонована макаронічною латиною про бурю, яка заскочила Великого Конде, коли він перевозився через Рону в супроводі свого приятеля маркіза де Ла Мусея[89][90][91]. Конде мовить:

Любий друже, Ла Мусею!

Ну й погода! Лихо з нею!

Тірлі-мірлі, да-да-да,

Це погибель нам – вода.

А Ла Мусей заспокоює його:

Рано нас ще хоронити –

Ми з тобою содоміти.

Тірлі-мірлі, ні-ні-ні,

Нам погибель – у вогні.

"Беру свої слова назад, – зманіженим дискантом сказав Шарлюс, – ви джерело учености, ви мені це запишете, гаразд? Я зберігатиму співаночку в родинному архіві, бо моя прабабуся у третьому коліні була сестрою принца Конде". – "Все це так, бароне, але щодо принца Людовіка Баварського я не знаходжу нічого. Зрештою, серед військовиків..." – "Яке глупство! За тієї доби – Вандом, Віллар, принц Евгеній, принц де Конті, а якби я згадав усіх цих героїв Тонкіна, Марокко, а в цьому разі йдеться про людей справді шляхетних і побожних, та представників "нового покоління", то неабияк здивував би вас. Га! га! Мені б треба повчити тих, хто досліджує нове покоління, яке відкинуло марні забобони своїх предків, як мовить пан Бурже[92]. Я маю молодого приятеля, про нього багато розмов, так той куди там – такий витівник... Але я не хочу лютим духом сопти на когось, вернімося до XVII сторіччя. Ви знаєте, що Сен-Сімон мовить, поруч із багатьма іншими, про маршала д'Юкселя: "...розкішник у грецькому блуді, звиклий бахурувати відкрито, чіпляючись до молодих офіцерів, тримаючи їх у себе вдома, окрім рослявих молодих льокаїв, і все це навпростець – і в війську, і в Страсбурзі". Ви, певне, читали листи Мадам – чоловіки узивали її не інакше, як Путана. Вона говорить про це досить виразно". – "Мавши таке надійне джерело, як її муж". – "Ця Мадам надзвичайно цікава постать, – підхопив пан де Шарлюс. – 3 неї можна зробити ліричний синтез "дружини Тіточки". Передусім вона – хлопчачурка; зазвичай дружина Тіточки – мужчина, із нею її чоловікові легше сплодити дітей. Мадам нічого не згадує про збочення Месьє, але широко розводиться про це саме збочення в інших як людина "компетентна", бо всі ми любимо знаходити в інших родинах ґанджі, від яких терпимо у своїй сім'ї, аби довести самим собі, що в цьому немає нічого виняткового чи ганебного. Я вам уже казав, що це було звичайним явищем за всіх часів. Проте наша доба має тут особливі здобутки. І, попри те, що свої приклади я взяв із XVII сторіччя, якби мій великий пращур Франсуа де Ларошфуко жив у наші часи, він міг би з більшим правом, ніж про свої, сказати, нумо, Брішо, підкажіть мені: "Розпуста пишала завжди; але якби особи, знані у нас усім, народилися в перші сторіччя, чи став би нині хто згадувати про проституцію Геліоґабала?" Знані у нас усім – сказав, як в око вліпив. Бачу, що мій дотепний кревняк знав усі "пльотки" про своїх найславетніших сучасників, як я про своїх. Але нині такого люду побільшало. Вони мають на собі свою печать". Я відчув, що пан де Шарлюс наміряється розповісти, як ці звичаї еволюціонували. І весь час, поки він говорив, поки говорив Брішо, псреді мною витав, викликаний пестливим, інтимним Вентейлевим мотивом, більше чи менше виразний образ моєї оселі, де мене очікувала Альбертина. Я безперестань подумки вертався до Альбертини, куди мав незабаром вернутися й насправді, як до ядра біля ноги, яке мене в той чи той спосіб тримало, не пускало з Парижа і тепер, поки в салоні Вердюренів я згадував своє помешкання, насувало мені його на гадку не як пустку, екзотичну й сумну, а як щось – ніби бальбецький готель одного вечора – сповнене нерухомої присутносте, яка тривала там ради мене і яку я міг будь-якої хвилі неодмінно віднайти. В настирливості, з якою барон повертався до однієї й тієї самої теми, в межах якої розум його, вигострений ув одному напрямі, виявляв проникливість, було щось таки гнітюче. Він здавався сухарем, як науковець, обізнаний лише зі своїм вузьким фахом, набридливий, як усевіда, гордий тим, що йому відомі секрети і може з утіхою їх розголосити, антипатичний, як ті, що, як заходить мова про їхні хиби, пасталакають про них, не помічаючи, що будять нехіть, нестерпний, як маніяк, і приречений на самовикриття злочинець. Ця гостра характеристика, яку можна приписати шаленцеві або кримінальникові, зрештою, трохи мене заспокоювала. Дещо підчищаючи її, аби мати змогу виснувати з неї висновки стосовно Альбертини, пригадуючи собі її поводження з Робером, зі мною, я казав собі (хоч як болів мені один із тих споминів і смутив другий), казав собі, що вони, ті спогади, нібито виключають явну деформацію, на погляд неминуче клінічну, яка з такою силою виявлявся в речах і в постаті пана де Шарлюса. На жаль, барон поспішив зруйнувати мої надії так само, як у мене їх вселив, тобто сам того не усвідомлюючи. "Так, – сказав він, – мені вже не двадцять п'ять років, і я бачив багато змін довкола; я не впізнаю суспільства, де впали всі бар'єри, і юрба, позбавлена всякої елеґантности і пристойности, танцює танго навіть у моїй родині; звелися на пшик і мода, і політика, і мистецтво, і релігія. Але, щоб ви знали, найбільше виродилося те, що німці називають гомосексуалізмом. Леле! За моїх часів, поза людьми, які не терпіли жінок, і тими, хто кохав лише жінок, а інші речі робив лише з цікавости, гомосексуалісти були добрими батьками сімейства і заводили коханок лише про людське око. Якби я мав дочку на порі, то ради її щастя шукав би зятя лише серед таких. Гай-гай, світ перевернувся. Тепер шукають женишків і серед тих, хто ласий на жінок. Я думав, що маю нюх, і як, бувало, казав собі: "У жодному разі", то не помилявся. А тепер мені несила вгадати. Один із моїх приятелів, у цій справі битий жак, мав візника (йому нараяла його моя братова Оріана), і хоч цей комбрейський хлопчина був удатний до всього, а надто – задублювати спідниці; ці речі, ладен присягатися, йому зроду й на думку не спадали. Він був убоїщем для своєї коханки: зраджував її з двома жінками, яких обожнював, – з акторкою і дівчиною з кав'ярні. Мій кузен, принц Ґермантський, чоловік головатий, але легковір, яких мало на світі, аж досада брала, сказав мені одного разу: "А чому ж це Ікс не спить зі своїм візником? Хто знає, може, чи це не справило б приємности Теодорові (так звати візника), і чи візник ще й ображається, що Принципал не женихається до нього?" Я зацитькав Жільбера; мене дратувала ця позірна проникливість, яка, застосовувана де треба і де не треба, свідчить якраз про брак проникливосте; а ще мене дратували наївні хитрощі мого кузена, якому хотілося, щоб наш приятель Ікс наважився ступити на кладку, якою, коли б вона виявилася надійна, він пустився і собі". – "Хіба у принца Германського такі самі уподобання?" – спитав прикро вражений Брішо. "Боженьку ж ти мій! – захоплено вигукнув пан де Шарлюс. – Про це знає кожен собака, і я навіть не вважаю, що продаю його. Так от, наступного літа я вибрався до Бальбека і дізнався від матроса, який іноді брав мене на риболовлю, що мій Теодор (до речі, брат покоївки баронеси Пютбюс, приятельки пані Вердюрен) вчащає до порту і нахрапом підхоплює то того, то того морячка, аби покататися разом на човні і "все таке інше". Тут уже мені приспічило спитати про його Принципала, в якому я впізнав того пана, що різався цілі дні в карти зі своєю коханкою: чи він не з тих, що й принц Ґермантський. "Це ж бо цілому світу відомо, та він із цим і не криється". – "Але ж із ним коханка?" – "Ну й що з того? Які бо ці діти наївні! – сказав барон батьківським тоном, не здогадуючись, яким болем озвалися в мені його слова, викликавши думку про Альбертину. – Його коханка чарівна". – "У такому разі троє його приятелів такі самі, як він?" – "Зовсім ні! – крикнув барон, затикаючи собі вуха, ніби я, граючи, взяв фальшиву ноту. – Ви впадете у другу крайність! Чи ж людині вже не вільно мати друзів? Ох, ця молодь, така каша в голові! Вас треба перевиховувати, хлоню мій. А втім, – тягнув він, – признаюся, що цей випадок (а я знаю таких чимало), хоча мене важко за полу смикнути, мене пантеличить. Я бита голова, але мені це невтямки, – сказав він тоном старого галліканина, що розмірковує над течіями ультрамонтанства, рояліста-ліберала, що розмірковує над "Аксьйон Франсез", або учня Клода Моне над кубістами. – Я не ганю цих новаторів, я радше їм заздрю, силкуюся їх зрозуміти, але не можу. Якщо вони так кохають жінку, то чому, надто у робітничому середовищі, де на це дивляться несхвально, де вони ховаються з самолюбства, – чому шукають собі те, що називається у них "пахолком"? Мабуть, це дає їм щось інше. Але – що?" "Що інше може давати жінка Альбертині?" – стукотіла мені в скроні думка, і в цьому було джерело моєї муки. "Бігме, бароне, – озвався Брішо, – якщо Рада факультетів запропонує відкрити кафедру гомосексуалізму, я висуну вас. Але ні, вам більше підійде Інститут спеціальної психофізіології. А ще я вас бачу на кафедрі в Колеж де Франс із правом працювати індивідуально з кожним студентом і своїми викладацькими здобутками, за прикладом учителів тамільської мови чи санскриту, ділитися з маленькою горсткою тих, кого се цікавить. Ви мали б двох слухачів і педеля, Боже вас борони від гадки, ніби я хочу кинути тінь на наш корпус педелів, як на мене, бездоганний". – "Тут ви невіглас, – круто урвав його барон. – Зрештою, ви помиляєтеся, гадаючи, ніби се цікавить лише вузьке коло. Якраз навпаки". І, не усвідомлюючи суперечносте між незмінним напрямом його власної балачки і докором, який він кидав іншим, барон заговорив скрушно й заклопотано: "Навпаки, це страшно, всі про це тільки й мовлять! Це ганьба, але слова з пісні не викинеш, любий професоре! Здається, позавчора у дукині д'Еєн упродовж двох годин тільки й розмов було що про це. Зрозумійте: якщо про це потрапило на язик жінкам, то це ж сущий скандал! Та що найплюгавіше – вони черпають відомості, – додав барон із великим запалом і завзятістю, – від паскуд, від справжніх свинтюхів, як-от, скажімо, цей приземок Шательро (спершу б умився він сам), який так любить багнити перед ними інших. Я чув, що він на мене вішає всіх собак, але мені начхати. Я вважаю, що болото, яким обкидає людей цей гицель, мало не витурений із Жокей-клубу за шахрування в карти, може впасти на нього самого.