Полонянка - Сторінка 77

"Ну от, того пообіддя, коли ви пішли до Трокадеро, ви знали, що мадемуазель Вентейль мала бути у пані Вердюрен". Вона почервоніла. "Так, знала". – "Ви можете заприсягтися, що не збиралися знову відновлювати стосунки?" – "Авжеж, можу. Але чому "відновлювати"? Між нами нічого не було, присягаюся". Мене гнітило, що Альбертина бреше в живі очі, що вона лізе на стіну, тоді як її зраджували, шаріючи на щоках, рум'янці. Мене гнітила її фальш. А проте ця фальш, закляття невинности, в яку я несвідомо ладен був повірити, боліла мені менше, ніж її щирість. Коли я її спитав: "Можете ви мені бодай заприсягтися, що до вашого прагнення піти на ранок до пані Вердюрен не домішувалося приємність побачитися з мадемуазель Вентейль?" – вона мені відказала: "Ні, не можу. Зустріч із мадемуазель Вентейль справила б мені велику приємність". За секунду перед тим я обурювався тим, що Альбертина приховує свої взаємини з мадемуазель Вентейль, а тепер визнання приємносте, якої вона сподівалася, відібрало мені руки і ноги. Коли я вернувся від Вердюренів і Альбертина мене спитала: "А мадемуазель Вентейль у них не було?" – вона сколихнула весь мій сердечний щем, доводячи мені, що знала про її очікуване прибуття. Але я спробував розважити себе таким міркуванням: "Альбертина ще раніше знала, що мадемуазель Вентейль приїде, але цей приїзд її нітрохи не радував. До неї вже дійшло, що якраз відкриття її знайомства з особою такої поганої слави, як мадемуазель Вентейль, допровадило мене в Бальбеку до розпуки на межі думки про самогубство – і тому вона уникала розмовляти про це зі мною". А нині вона мусила визнати, що приїзд мадемуазель Вентейль справив би їй приємність. Зрештою, сама таємниця, яку вона робила з цієї візити, мала слугувати мені за неспростовний доказ. Про все це й так було того думу, як шуму. Чому ж тоді Альбертина призналася мені тільки з напівправдою? В цьому було щось жалюгідне, зле, а головне – дурне. Я був такий зламаний, що не мав одваги допитуватися, тим паче що на мою ролю годі було позаздрити, я не міг протиставити їй якогось викривального документа; аби знов здобути перевагу, я змінив тему і забалакав про Андре, збираючись збити Альбертину приголомшливою звісткою про телеграму. "Бачте, – сказав я, – тепер мене мучить, підмиває охота поговорити з вами про ваші стосунки – але вже з Андре". – "З Андре? – скрикнула Альбертина. Вона почервоніла, аж очі їй ллялись чи то з подиву, чи то з хіті здаватися здивованими: – Отакої! Чи можна дізнатися, як це дійшло до вашого відому? Чи не могла б я порозмовляти з такими свідками? Почути, на чому опирається їхня мерзенна торохта?" – "Люба Альбертино! Я нічого не знаю, це все анонімки, а від кого – це, зрештою, вгадати вам дуже легко (мені хотілося показати, що я не вірю, що вона захоче їх шукати), бо вони ваші добрі знайомі. Останній лист, признаюся (я цитую саме цей, бо в ньому йдеться про дрібничку і немає нічого прикрого для вас), неабияк мене знервував. Анонімка твердила, що того дня, коли ми покинули Бальбек, ви зразу хотіли залишитися, але потім надумали того ж дня поїхати, бо тим часом надійшов лист від Андре з повідомленням, що вона не приїде". – "Так і є, Андре написала, що не приїде, навіть телеграфувала, тільки я не можу показати вам телеграми, бо не зберегла, але це було другого дня. Зрештою, якби навіть телеграма прийшла того самого дня, чи мене, по-вашому, так обходить, приїхала Андре до Бальбека чи не приїхала?" Вислів "чи мене так обходить" доводив, що Альбертина розгнівалася, а відтак, що її це обходило, але не конче було доказом, що Альбертина вернулася до Парижа лише через Андре. Щоразу, коли Альбертина бачила, що хтось відкрив істинний чи поданий нею мотив її вчинку, кому вона пояснила свій вчинок інакше, вона впадала в лють, хоча б навіть тісю особою був той, для кого вона його зробила. Вона вважала, що то не анонімки постачали мені усупереч моїй волі інформацію, а що я сам хтиво їх домагаюсь, але цього не можна було виснувати з її подальших слів, коли вона нібито приймала мою версію анонімок; зате це можна було виснувати з її гнівної міни, а гнів її був тільки вибухом її давніших лихих настроїв через те, що, як їй уявлялося, я давно за нею шпигую, і вся ця пеня спричинена тільки моїм наглядом за всіма її вчинками, наглядом, у якому вона не сумнівалася вже віддавна. Її пересердя поширилося навіть на Андре; переконавши себе, що тепер я не зазнаю спокою, навіть коли вона виходитиме з Андре, вона додала: "Зрештою, Андре мені осоружилась. Вона страшенно докучлива. Вона вертається завтра. Я більше не хочу водитися з нею. Можете це ознаймити тим, хто вам натуркав, що я вернулася до Парижа через неї. А я вам скажу, що от скільки років я знаю Андре, а навряд чи зуміла б описати, як вона виглядає; я її мало роздивлялася!" А в Бальбеку, першого ж року, вона мені сказала: "Андре чарівлива". Щоправда, це не доводило, що між ними любовні стосунки, і взагалі про такі стосунки Альбертина завжди висловлювалася вкрай обурено. Але хіба не могла вона переродитися, переродитися, навіть не здаючи собі справи, що ці забави з приятелькою нічим не різнилися від аморальних стосунків – досить розпливчастих у її уяві, – за які вона таврувала інших? Чи не могла вона змінитися і в цьому, якщо така зміна, зарівно несвідома, зайшла і в її взаєминах зі мною? В Бальбеку вона з обуренням відбивалася від моїх поцілунків, зате потім цілувалася зі мною щодня, і я принаймні сподівався, що вона ще довго мене цілуватиме, що вона поцілує мене зараз. "Але ж, серце моє, як мені їм ознаймити, скоро я їх не знаю?" Цей невідпорний доказ мав би розпорошити всі закиди й сумніви, що кристалізувалися в Альбертининих зіницях.

Але вони зосталися кришталевими. Я замовк, а вона й далі дивилася на мене з тією непослабною увагою, яку вділяють тому, хто не скінчив говорити. Я ще раз попросив у неї пробачення. Вона відповіла, що нема мені чого пробачати. Вона знову стала лагідною. Але мені здалося, ніби її смутне, змарніле личко так і затаїло свою таємницю. Я був певен, що вона не покине мене, не попередивши; зрештою, вона не могла цього прагнути (за тиждень вона мала приміряти нові сукні у Фортюні), не могла від мене піти, не ламаючи звичаю; наприкінцл тижня після відпочинку верталися моя мати та її тітка. Чому ж тоді, раз її втеча була неможлива, я все приказував, що завтра ми підемо разом оглянути венецьке шкло (я хотів щось їй подарувати), і полегшено зітхнув, почувши з її уст згоду? Коли вона, нарешті, сказала мені на добраніч і я її поцілував, вона не зробила так, як завжди, а відвернулася і – майже одразу потому, як я подумав про ту ласку, яку я діставав він неї щовечора, але в якій вона відмовляла мені в Бальбеку, – не відповіла мені поцілунком. Можна було подумати, що після сварки зі мною їй не хотілося бути зі мною ніжною, адже пізніше ця ніжність могла здатися мені лицемірством. Можна було подумати, що вона пов'язує свої наступні дії зі звадою, але дотримується почуття міри, чи то щоб мені не впадало це у вічі, чи то щоб, рвучи зі мною фізичні стосунки, зостатися моїм другом. Я поцілував її ще раз, пригортаючи до грудей іскряву, золотаву лазур Канале Ґранде і пташині пари, символ смерти і змертвихвстання. Але й удруге Альбертина відсахнулася з якоюсь інстинктивною і ворожою упертістю звірят, які чують смерть. Це передчуття кінця передалося й мені і сповнило мене таким ляком, що коли вона підступила до дверей, мені забракло духу відпустити її і я покликав її. "Альбертино! – сказав я. – Мені зовсім не хочеться спати. Якщо вам теж не хочеться, то побудьте зі мною ще, але я вас не утримую, я не хочу, щоб ви куняли зі сну". Я відчув, що аби я її роздягнув і побачив у білій нічній сорочці, в якій її тіло здавалося ще рожевішим, ще теплішим і цим ще дужче збуджувало мене, наше замирення було б повнішим. Але я вагався, бо в сукні з блакитною лиштвою її гарне обличчя пишало красою ще більше, світилося якимсь небесним сяйвом, а без сукні воно здалося б мені грубішим. Вона спроквола підійшла до мене і сказала з глибокою ніжністю, але з тією самою прибитою і журною міною: "Я пробуду у вас скільки побажаєте, мені не хочеться спати". Відповідь її заспокоїла мене, бо допоки вона була зі мною, я міг розраховувати на прийдешність, а вона була сповнена до мене дружніх почуттів, виявляла покірність, але своєрідну, відгороджену нібито якимсь секретом, підміченим мною в її журному погляді; її манери теж змінилися, почасти мимоволі, почасти, мабуть, тому, щоб заздалегідь узгодити їх із чимось, чого я ще не знав. А проте мені здавалося, що досить мені побачити її в білому, голошию, як я бачив її в ліжку в Бальбеку, і я зумію змусити її уступитися. "Ви такі милі, що згодні побути зі мною й потішити, то зніміть-но сукню: у ній гаряче, вона цупка, я не смію підійти, аби не пом'яти цього гарного краму, а потім між нами ці віщі птахи. Роздягніться, ясочко!" – "Ні, тут роздягатися незручно. Я роздягнуся в себе". – "То ви не хочете навіть присісти на моє ліжко?" – "Ні, хочу". Проте вона присіла на певній відстані, в узніжжі постелі. Ми побалакали. Аж це до нас долетів жалібний мірний гук. Це аврукали голуби. "Ось уже й ранок, – озвалася Альбертина; і, зсунувши брови, ніби життя у мене позбавило її радощів погідних днів, додала: – Весна почалася, і голуби можуть вернутися". Схожість між їхнім авруканням і співом півня була така глибока й таємнича, як у Вентейлевому септеті схожість між темою адажіо і останньою частиною, побудованою на тому лейтмотиві, але такої іншої тональності й такту, що коли темна публіка відкриє якусь роботу про Вентейля, вона буде вражена, що всі три частини побудовані на чотирьох нотах, які можна, зрештою, програти одним пальцем на фортепіано, не виявивши різниці між трьома уступами. Так само цей меланхолійний уривок, виконуваний голубами, був ніби співом півня в мінорі, – він не зносився до неба, не злинав вертикально, аж повторюючись через однакові проміжки часу, як ослячий рев, пройнятий ніжністю, перелітав від голуба до голуба по одній і тій самій поземій лінії, не випростуючись, не обертаючи своєї сторонньої скарги у радісний клич, яким озивалися не раз у Вентейля алегро вступу і фінал.