Полонянка - Сторінка 79

У вишині однотонну, нескаляну блакить небесну краяли крихітні, темні і блискучі крильця. Я міг, нарешті, пов'язати гудіння з його причиною, з цією маленькою комашкою, яка бриніла там на двотисячометровій висоті, я бачив, як вона гучить. Може, в давні часи, коли відстань на землі не скорочувала швидкість, як скорочує нині, свисток потяга, що проходить за два кілометри від нас, не був позбавлений тієї краси, якою хвилює нас, і ще довго хвилюватиме, гудіння літака, піднятого на двотисячометрову висоту, хвилює на думку, що відстань, подолана цією поземою подорожжю, така сама, як і на землі, і що в тому самому напрямку, де міри здаються іншими, оскільки доступ на них здавався нам недосяжним, літак, що летить на двотисячометровій висоті, не далі від нас, ніж потяг, що йде за якихось два кілометри, і навіть ще ближче, але відбуває він однакову дорогу в чистішім повітрянім середовищі, без розриву між пасажиром і посадкою, так як не відчуваєш цього розриву на морі чи на рівнині, в погідну годину, коли бурун далекого вже корабля або повів вітру хвилює океан чи збіжжя.

Мені захотілося підживитися. Ми зупинилися в великій цукерні, розташованій майже на околиці й тоді дуже модній. Якась дама, збираючись виходити, попросила в кельнерки свої речі. Після відходу дами Альбертина почала уважно спостерігати за тим, як возиться з філіжанками, тарілками, птифурами кельнерка, бо було вже пізно. До нас кельнерка підходила лише тоді, як я щось замовляв. І ось виходило так, що коли кельнерка, жінка височенька, стояла, обслуговуючи нас, а Альбертина сиділа біля мене, щоразу Альбертина, аби привернути її увагу, здіймала вертикально до неї ясний погляд, змушена підносити високо зіниці, бо через близькість, з якою стояла молода жінка, вона не могла зменшити кута зору. їй доводилося, не задираючи надто голови, сягати зором на ту надмірну висоту, на якій були очі дівчини. З люб'язности до мене Альбертина швидко спускала очі, а що кельнерка не звертала на неї уваги, вона знову починала своє. Це були даремні Альбертинині благання, звернені до недоступного божества. Потім кельнерці залишилося тільки прибирати великий сусідній стіл. Там Альбертинин погляд міг досягати її вільно. Але ні разу зір кельнерки не спинився на моїй приятельці. Мене це не здивувало, бо я знав, що ця жінка, трохи мені знайома, мала коханців; хоча була й заміжня, але добре приховувала свої романи, що мене неабияк дивувало з причини її дивовижної глупоти. Я дивився на цю жінку, поки ми завершували підвечірок. Зайнята поранням, вона була майже неввічлива з Альбертиною, не удостоївши її жодним поглядом, хоча в поводженні Альбертини не було нічого непристойного. Кельнерка поралася, поралася без кінця-краю, поважно. Якби розкладання ложечок і ножичків для фруктів доручено було не гарній, ставній жінці, а (ради ощадности людської праці) простій машині, то й тоді байдужість до Альбертининої особи не була б більша; а проте ця гарна кельнерка не потуплювала очей, не задумувалася, вона світила очима, вабила чарами у своїй трудовій зосередженості. Якби вона не була така страшна дурепа (вона не тільки мала таку славу, а я переконався в цьому сам, на власному досвіді), ця байдужість була б, може, вершком хитрощів. І я знаю, що навіть останній дурень, якщо в гру входять його бажання чи інтереси, може в цьому єдиному випадку, серед нікчемства свого тупоголового життя, як стій пристосуватися до трибів найскладнішого механізму; а проте це все було припущення надто тонке для жінки такої безмозкої, як кельнерка. Її глупота набирала навіть неймовірного характеру хамства! Ні разу вона так і не глянула на Альбертину, хоча не бачити її не могла. Це було не дуже ввічливо щодо моєї товаришки, але я був щасливий, що Альбертина дістала добру науку і переконалася, що не завжди жінки задивляються на неї.

Ми покинули цукерню, сіли до авта і вже рушили додому, аж це я пошкодував, що не одвів кельнерки набік і не попросив її на всяк випадок не говорити дамі, яка вийшла, коли ми прибули, мого прізвища й адреси, добре відомі кельнерці завдяки моїм частим замовленням. Навряд щоб дама могла в такий спосіб дістати Альбертинину адресу. Та й надто клопітно було б повертатися з дороги через такий дріб'язок. До того ж, не хотілося надавати цьому надто великої ваги в очах дурної і брехливої кельнерки. Я тільки подумав, що слід було б завітати сюди на підвечірок за тиждень і розмовитися з нею про даму; а ще я подумав, як це нудно – мати звичку забувати половину того, що треба залагодити, і робити найпростіші речі кількома заходами!

Поверталися ми пізно в темряві, обабіч дороги тут і там палали червоні панталони і спіднички закоханих парочок. Наш мотор минув браму Майо. Замість паризьких кам'яниць ми бачили тепер чіткий, стрункий, не масивний малюнок паризьких кам'яниць, так ніби хтось відновлював образ зруйнованого міста. Але на заднику цієї картини розливалася така ніжна синь, що жадібні очі всюди шукали ще бодай клаптика такого самого розкішного відливу, якого їм було відміряно надто скупо: то висявав місяць. Альбертина замилувалася ним. Я не смів їй сказати, що я більше радів би його світлу, якби був сам або ганявся за якоюсь незнайомкою. Я декламував вірші і прозаїчні уривки про місяць, звертаючи Альбертинину увагу, як із срібного, яким він був колись, він перетопився в ясно-синій у Шатобріана, у Віктора Гюґо в "Евірадні" і в "Святі у Терези", аби стати жовтим і металевим у Бодлера і Леконта де Ліля. Потім, нагадуючи їй образ підповні наприкінці "Заснулого Вооза", прочитав усього вірша.

Коли я над цим застановляюся, мені просто важко розповісти, скільки в її житті роїлося таємних, перебіжних, часто суперечливих прагнень. Звичайно, брехня ще більше ускладнювала їй життя. Коли, не пригадуючи до пуття наших попередніх розмов, Альбертина казала: "О, яка гарна дівчина! Вона добре грає з гольф", а я питав, як її звати, вона відповідала байдужим, недбалим тоном вищости, яка завше у них на озброєнні, бо кожний брехунець такого розбору вдається до нього щоразу, як йому не хочеться відповісти на якесь питання: "Ох, не знаю (з жалем, що не може мені пояснити), я так і не спитала, як її звати, я бачила, як вона грає в гольф, а як звати – не поцікавилася". А коли знову через місяць я питав її: "Альбертино! Ти ж знаєш ту гарну дівчину, про яку ти мені казала, ту, що грала добре в гольф?" – "А, так, – відповідала вона, не задумуючись, – її звати Емілія Дальтьє, але наші стежки давно розійшлися". І вже брехня, як оборонний вал, не зумівши відстояти імени, переносилася тепер на те, аби перекрити доступ до місцеперебування цієї особи. "Аби ж то знаття! Я й тоді не знала її адреси. Ох, ні, Андре теж її не знає. Вона не була в нашій зграйці, а вже й сама зграйка розлетілася". Іншим разом брехня лунала як стидке признання: "Ох, якби я мала триста тисяч франків ренти..." Вона кусала губи. "А що б ти на них зробила?" – "Я попросила б у тебе дозволу залишитися в тебе, – казала вона, цілуючись. – Де б ще я могла бути такою щасливою?" Але навіть беручи в рахубу брехню, все-таки було невірогідно, до якої міри Альбертинине життя було мінливе і які перелітні були її найсокровенніші прагнення. Вона шаленіла за якоюсь особою, а через три дні не бажала її бачити. Її брала нетерплячка, поки я купував їй полотно і фарби, так їй приспічило знов узятися до малярства. Два дні вона нетерпеливилась, плакала, правда, швидко схнучими, слізьми дитини, в якої забрали мамку. І ця несталість почуттів щодо осіб, речей, занять, мистецтв, країв охоплювала і все інше; якщо вона й любила гроші (чого я не припускаю), то не більше, ніж усієї решти. Коли вона казала: "Ох! Якби я мала триста тисяч франків ренти!", навіть коли вона висловлювала думку лиху, але нетривалу, то в неї ця думка затримувалася не довше, ніж хіть вибратися до Роше, який вона бачила на ілюстрації в бабусиному виданні пані де Севіньє, зустрітися з приятелькою-ґольфісткою, політати на аероплані, провести Різдво у тітки чи знову малярувати.

"Власне, ми обоє не голодні, можна було б заглянути до Вердюренів, – сказала Альбертина, – це їхня година і їхній день". – "Але ж у вас пересердя на них?" – "Ох, про них пускають стільки неслави, але, власне, вони не такі вже й лихі. Крім того, не можна вічно злувати на всіх. Вони мають вади, а хто їх не має?" – "Ви надто легко одягнуті, довелося б вертатися додому, щоб переодягнутися, та вже й пізня доба". – "Так, ви маєте рацію, краще вернутися додому", – відповіла Альбертина з тим чарівним слухнянством, яке завжди мене вражало.

Цієї ночі погідна година зробило стрибок уперед, як градусник підскакує у спеку. Прокидаючись уже ранніми весняними ранками, я чув, як мчать у хвилях пахощів трамваї і як наливається жаром повітря, аж поки не робилося по-полуденному густим і тужавим. Зате в моєму покої ставало прохолодніше; коли оліювате повітря закінчувало покощувати і виокремлювати запах умикальника, запах шафи, запах канапи, тоді з самої виразносте, з якою вони, поставлені стовма, стояли чіткими і щільними наборами, у перламутровій півтіні, що наводила ніжний глянець на відсвіт фіранок і фотелів, оббитих блакитним атласом, я бачив – не з простої примхи уяви, а тому що це було можливе, – ніби я в якійсь новій підміській дільниці, подібній до тієї, де мешкав Блок у Бальбеку, іду вулицями, осліплими від сонця, віднаходячи там не паскудні різницькі склепи і білий тесаний камінь, а сільську їдальню, куди я оце вступлю, а, вступивши, чую пахощі вишневого й абрикосового компоту, сидру, сиру ґрюєр, ніби завислі у світляних драглях тіні, жилкуючи її делікатно, наче агат, тоді як шкляні підставки на ножі відливають веселково або ж кидають павині очка на стіл, покритий цератою.

Я з утіхою слухав шум мотора під вікнами – ніби вітер розбирався на силі. Ніздрі мої ловили запах бензину. Цей запах може бути прикрим для людей делікатних (вони матеріялісти і не бажають дихати смородом ще й на селі) і для певних мислителів (теж по-своєму матеріялістів), які, визнаючи вагу факту, уявляють, що людина була б щасливіша, сприйнятливіша до високої поезії, якби її очі здатні були бачити більше кольорів, а її ніздрі відчувати більше запахів; так підшивається філософією наївна думка про те, що життя було б кращим, якби замість чорного фраку носилося б пишні строї.