Полонянка - Сторінка 80

Але (так само як прикрий, може, запах нафталіна та індійського нарда п'янив би мене, повертаючи мені блакитну чистоту моря з першого дня мого перебування в Бальбеку) цей запах бензину вкупі з димом, накуреним машиною, скільки разів зависав у блідій лазурі в ті спекотні дні, коли я їхав із Сен-Жан-деля-Ез до Ґурвіля, він супроводжував мене на прогулянках у літні дні, тоді як Альбертина малювала, а нині завдяки йому довкола мене, хоча я сидів у темному покої, цвіли блаватки, маки, жарка конюшина, він збуджував мене сільськими ароматами, не запах визначений і стійкий, як той, що збирається біля глоду і що, обтяжений своєю оліюватістю і щільністю, висить круг живоплоту, а запах, перед яким тікають дороги, змінюється склад грунту, збігаються замки, блідне небо, подесятеряються сили, запах, що є ніби символом стрибка і потуги, що знов додавав мені охоти, як колись у Бальбеку, піднятися в клітці зі скла і криці, але цим разом не на те, аби візитувати знайомі доми з жінкою, надто добре мною вивченою, а щоб кохатися в нових місцях із незнайомкою; запах, що супроводжує щохвилинні сирени проїжджих автомобілів, під які я добирав слова, наче під сигнал зорі: "Парижанине, вставай, вставай, іди снідати на траві, кататися човном на річці, у затінку дерев, з гарною дівчиною, вставай, вставай!" І всі ці мрії були мені дуже милі, я віншував себе з "суворим законом", за яким заборонялося, допоки я не подзвоню, жодному "простому смертному", навіть Франсуазі, навіть Альбертині, турбувати мене в "глибині палацу", де

...грізний маєстат

Підданцям не велить поріг переступать.

Нараз декорація одмінилася: спогад уже не про колишні враження, а про давнє прагнення, свіжопробуджене блакитно-золотою сукнею від Фортюні, розстелив переді мною іншу весну, весну уже не сповиту в листя, а, навпаки, обдерту нагло з дерев і квітів назвою, яку я шепнув: "Венеція"; ця настояна, доведена до свого щирця весна з поступовим зростанням, потеплінням, розквітом своїх днів дає про себе знати поступовим бродінням не брудної вже землі, а непорочної, синьої води, весняна, хоча й без віночків, і в травні в ній тільки й майського, що блищики, пущені цим травнем, підладжені під огнисту і стійку наготу темного шафіра. Достоту як пори року не змінюють неквітучих рукавів моря, так нинішні літа не приносять змін готичному місту; я про це знав, але не міг собі уявити, а як і уявляв, то хотів саме того, чого хотів із тим самим запалом, який колись, коли я був дитиною, у гарячці від'їзду підітнув у мені силу, потрібну для поїздки: зійтися віч-на-віч із моїми венецькими мріями, побачити, як це розщеплене море обіймає своїми закрутами, ніби звиви океанської ріки, урбаністичну витончену цивілізацію, яка відрізала їх лазуровою перепаскою, розвинулася відрубно, завела свої самостійні школи малярства та архітектури – казковий сад плодів і птахів із самоцвітів, розквітлий посеред моря, яке його відволожувало, бухкало у цівки колон і на могутній різьбі капітелей, ніби сторожкі в темряві темно-лазурові очі, клало плямами світло, втягуючи його в свою вічну гру. Так, треба було їхати, пора. Відтоді як Альбертина пересердилася на мене, посідання її вже не здавалося тим скарбом, за який ми ладні віддати всі інші. Бо робили ми це лише для того, аби позбутися гризоти, ляку – нині вже поскромлених. Нам пощастило проскочити в обруч, хоча ще хвилю тому ми думали, що ніколи не здолаємо його проскочити. Ми розмаяли бурю, вернули погідність усміху Тривожна таємниця ненависти, безпричинної і, може, безконечної, розпорошилася. І тут ми опиняємося лице в лице з проблемою щастя і зразу відмахуємося від неї, бо щастя, як ми знаємо, для нас неможливе. Тепер, коли наше життя з Альбертиною стало знов можливе, я відчував, що воно буде багате на самі нещастя, оскільки вона мене не кохає; краще розійтися з нею в мирі та згоді, і тільки згадувати про нього незлим словом. Так, пора. Мені треба з'ясувати, коли Андре покидає Париж; добре розпитати пані Бонтан, щоб переконатися, що Альбертина не збирається ні до Голландії, ні до Монжувена. Якби ми краще уміли аналізувати свої почуття, то виявилося б, що жінка часто подобається нам через суперника, в якого нам треба її перелюбити; якщо суперник відпадає, зникають і жіночі чари. Маємо сумний і застережний приклад переваги чоловіків до жінок, які до знайомства з ними вели вільне життя, до жінок, які їм бачаться фатальними і яких їм доводиться весь час завойовувати заново; і приклад зовсім протилежний і зовсім не драматичний чоловіка, який відчуваючи, як холоне його любов до жінки, стихійно застосовує відкрите ним самим правило, і, аби бути певним, що не перестане її кохати, наражає жінку на небезпеку, щоб захищати її від неї щодня. (На противагу чоловікам, які вимагають від жінки зректися театру, хоча він її саме за те й покохав, що вона була в театрі.)

Коли таким чином розлучення з Альбертиною не загрожувало б уже нічим, треба було б вибрати гарний, погідний день, як сьогоднішній, – попереду таких днів мало бути чимало, – коли я до неї буду байдужий і мене спокушатиме безліч прагнень; треба б, не побачившись із нею, випустити її з дому, потім устати, швидко зібратися, залишити їй цидулку і, не прощаючись, поїхати до Венеції, користаючися з того, що Альбертина не може удатися ні до одного з тих місць, які мене непокоїли, і тоді під час подорожі я здолав би не уявляти собі її можливих вибриків, які б мене, зрештою, вже не обходили.

Я задзвонив на Франсуазу і попрохав її купити путівник і розклад поїздів, як прохав її про це в дитинстві, коли збирався до Венеції і коли так само, як нині, рвався здійснити мою заповітну мрію; я забув, що відтоді я здійснив ще й інші мрії, але здійснив без усякої втіхи, – про Бальбек; і що Венеція, будучи явищем видимим, теж не могла б, так само як Бальбек, спевнити невимовні марення, марення про ґотицькі часи, осучаснені весняним морем; марення, що поманили мою уяву зачарованим, пестливим, невловимим, таємничим і туманним образом. На мій дзвінок увійшла Франсуаза. "Панич так пізно подзвонив – я вже сама не своя, – сказала вона. – Не знала, на яку ступити.

О восьмій панна Альбертина звеліла принести її куфри, я не сміла їй відмовити, боялася, що мене панич прокляне, якби його будила. Даремно я її усовіщала, просила зачекати бодай годину, бо все думала, що панич от-от подзвонить; а вона ні за що, залишила цього листа для панича і о дев'ятій поїхала". І тут – ми так себе погано знаємо, допіро я ще був переконаний, що мені байдуже до Альбертини! – віддих у мене перетявся, я притримав серце двома руками, вкритими циганським потом, якого я не знав відтоді, як Альбертина розповіла мені в дачному потязі про свої взаємини з приятелькою мадемуазель Вентейль. Але нарешті я зібрався на відвагу і вичавив із себе: "А, от і чудово! Дякую, Франсуазо! Ви добре вчинили, що мене не будили. Залиште мене на хвильку, я зараз же вам задзвоню!"

notes

Примечания

1

"Конає від жаги шаленець" – романс "Козиця" на слова Г.Ґерена і на музику Е.Дюрана (1830–1901).

2

"Рве греблю" – перші рядки романсу "Осіння дума", мелодія Жюля Массне (1842–1912), улюбленого композитора Пруста.

3

Агасфер – або Агашверош, перський цар, герой трагедії Расіна "Етер", звідки і взято цитату.

4

Лікарі приписували Прустові курево проти астми (прим. перекладача).

5

Маріано Фортюні де Мадрасо (1871–1949) – художник-модельєр, відкрив фабрику венеційських тканин.

6

Поль-Луї Кур'є (1772–1825) – французький памфлетист та епістолярник.

7

Анрі Мейла (1831–1897) – французький драматург і лібретист, зокрема автор численних опер-буф на музику Оффенбаха.

8

"Посмертні записки" – мемуари Франсуа-Рене де Шатобріана (1768–1848).

9

Ахат – Енеїв супутник у Верґілієвій "Енеїді".

10

До людини – про щось, призначене вплинути на почуття, враження, але позбавлене об'єктивного значення (латин.).

11

Едуард Дрюмон (1844–1917), автор книг "Франція жидівська" (1886) та "Жиди і Дрейфусова справа" (1899).

12

Кало, Дусе, Пакен – паризькі кутюр'є.

13

Ксеркс (510–465 перед Р.X.) – перський цар, син Дарія І, під час війни з треками перед його очима загинув перський флот від бурі в протоці Геллеспонт (Дарданелли).

14

Жак Тібо (1880–1953) – скрипаль, Пруст слухав його концерти в залі Плеєль.

15

Суконь для чаювання (англ.).

16

Рушій (латин.).

17

Радіка (а не Росіта, як пише Пруст) і Доодіка – сіамські сестри, яких показували в цирку Барнум у 1901–1902 роках.

18

Принос, пожертва (латин.).

19

Франсуа Буше (1703–1770) – французький маляр, рисувальник, декоратор і гравер. Малював лібертинські сцени і ню, метр галантного малярства.

20

Відчуття (нім.).

21

Вражливість (нім.).

22

"Пелеас і Мелісанда" – опера Клода Дебюссі, поставлена 30 квітня 1902 року в Опера-Комік. Пруст наводить текст Меттерлінка.

23

"Якщо я упаду..." – цитата не з твору Жан-Філіппа Рамо, а з "Артеміди", лібрето Кіно, музика Люллі.

24

На віки вічні (латин.).

25

Хай спочине в мирі (латин.).

26

Квадривіум – так у середньовічній школі називалися арифметика, музика, геометрія та астрономія, а тривіум – граматика, риторика і діалектика, тобто "вільні мистецтва", на відміну від теології.

27

Дуже швидко (італ.).

28

Прюньє – відомий паризький ресторатор.

29

"Просвічені спасенними приписами і настановлені божественною наукою, ми можемо сказати..." (латин.) – у чинопослідуванні меси ця формула передує молитві Патер ностер.

30

Любо, як моря поверхня запіниться (латин.). – Лукрецій. Про природу речей. Переклав Микола Зеров.

31

Шасла – сорт винограду.

32

Манценілла – південноамериканське дерево.

33

Композитор Палестрина дістав від папи Григорія XIII доручення пристосувати церковний спів до літургії Пія V.

34

Жвавість (італ.).

35

Швидко (італ.).

36

Цю комедію у віршах (1864) написав Теодор де Банвіль (1823–1891).

37

П'ятеро дочок Даная, легендарного царя Аргоса, за вбивство своїх чоловіків, були приречені у Пеклі вічно наливати бездонну бочку.

38

Іксіон – у грецькій мітології, цар лапітів. Зевс велів Гермесу прив'язати його до вогненного колеса, яке вічно крутилося в Пеклі.

39

"Поштар із Ланжюмо" – опера-буф Адольфа Адана (1803– 1856).

40

"Біблія людства" Мішле (1864) – це спроба синтезу людської історії, окрема книга світської Біблії.

41

Фердінанд Барбедьєн (1810–1892) – ливарник бронзи, відливав статуетки для умеблювання.

42

Такий стоїцизм проповідував не грецький філософ іонійської школи Анаксагор (V сторіччя перед Р.Х.), а латинський письменник Сенека (4 перед Р.X.