Понеділок починається в суботу - Сторінка 11

І почали вони нігтями землю

Обидві копати і чорне ягня шматувати зубами…

Сивоволосий, весь зморщившись, підійшов до дзеркала, запустив у нього руку по плече і чимось клацнув. Дзеркало замовкло.

— Так, — сказав сивоволосий. — Питання про вашу групу ми теж вирішимо на раді. А ви… — З обличчя його було видно, що він забув ім'я та по батькові Корнєєва, — ви поки утримайтесь… е… від відвідин музею.

З цими словами він вийшов з кімнати. Через двері.

— Домоглися свого, — сказав Корнєєв крізь зуби, дивлячись на Модеста Матвійовича.

— Розбазарювати не дам, — коротко відповів той, засовуючи до внутрішньої кишені записник.

— Розбазарювати! — сказав Корнєєв. — Плювати вам на все це. Вас звітність турбує. Зайву графу заводити ліньки.

— Ви це припиніть, — сказав невблаганний Модест Матвійович. — Ми ще створимо комісію і подивимось, чи не пошкоджена реліквія…

— Інвентарний номер одинадцять двадцять три, — упівголоса додав Роман.

— У такому ось аксепті, — урочисто промовив Модест Матвійович, повернувся і побачив мене. — А ви що тут робите? — поцікавився він. — Чому це ви тут спите?

— Я… — почав було я.

— Ви спали на дивані, — проголосив крижаним тоном Модест, просвердлюючи мене поглядом контррозвідника. — Вам відомо, що це прилад?

— Ні, — сказав я. — Тобто тепер відомо, звичайно.

— Модесте Матвійовичу! — вигукнув горбоносий Роман. — Це ж наш новий програміст, Сашко Привалов!

— А чому він тут спить? Чому не в гуртожитку?

— Він ще не зарахований, — сказав Роман, обіймаючи мене за талію.

— Тим паче!

— Отже, нехай спить на вулиці? — злобно запитав Корнєєв.

— Ви це припиніть, — сказав Модест. — Є гуртожиток, є готель, а тут музей, держустанова. Якщо всі спатимуть у музеях… Ви звідки?

— З Ленінграда, — сказав я похмуро.

— Ось якщо я поїду в Ленінград і піду спати в Ермітаж?

— Будь ласка, — сказав я, стенаючи плечима.

Роман усе ще тримав мене за талію.

— Модесте Матвійовичу, ви абсолютно праві, непорядок, але сьогодні він ночуватиме у мене.

— Це інша справа. Це будь ласка, — великодушно дозволив Модест. Він хазяйським поглядом оглянув кімнату, побачив відбитки на стелі й відразу ж поглянув на мої ноги. На щастя, я був босоніж. — У такому ось аксепті, — сказав він, поправив дрантя на вішаку та вийшов.

— Б-бовдур, — вичавив із себе Корнєєв. — Пень. — Він сів на диван і взявся за голову. — Ну їх всіх до біса. Сьогодні ж уночі знову поцуплю.

— Спокійно, — ласкаво сказав Роман. — Нічого страшного. Нам просто трішечки не поталанило. Ти помітив, який це Янус?

— Ну? — сказав Корнєєв безнадійно.

— Це ж А-Янус.

Корнєєв підвів голову.

— І яка різниця?

— Величезна, — сказав Роман і підморгнув. — Тому що У-Янус полетів у Москву. І зокрема — з приводу цього дивана. Зрозумів, розкрадаче музейних цінностей?

— Слухай, ти мене рятуєш, — сказав Корнєєв, і я вперше побачив, як він усміхається.

— Справа у тому, Сашко, — сказав Роман, звертаючись до мене, — що в нас ідеальний директор. Він один у двох особах. Є А-Янус Полуектович і У-Янус Полуектович. У-Янус — це видатний учений міжнародного класу. Що ж до А-Януса, то це доволі пересічний адміністратор.

— Близнюки? — обережно запитав я.

— Та ні, це одна й та ж сама людина. Тільки вона одна у двох особах.

— Зрозуміло, — сказав я і почав взувати черевики.

— Нічого, Сашко, скоро дізнаєшся, — сказав Роман підбадьорливо.

Я підняв голову.

— Тобто?

— Нам потрібен програміст, — проникливо сказав Роман.

— Мені дуже потрібен програміст, — підтримав його Корнєєв, пожвавлюючись.

— Усім потрібен програміст, — буркнув я, повертаючись до черевиків. — І прошу без гіпнозу та всяких там зачарованих місць.

— Він уже здогадується, — сказав Роман.

Корнєєв хотів щось сказати, але за вікном пролунали крики.

— Це не наш п'ятак! — репетував Модест.

— А чий же це п'ятак?

— Я не знаю, чий це п'ятак! Це не моя справа! Це ваша справа — ловити фальшивомонетників, товаришу сержанте!..

— П'ятак вилучено у такого собі Привалова, котрий проживає тут у вас, у Хатнакурножі!..

— Ах, у Привалова? Я відразу подумав, що він злодюга!

Докірливий голос А-Януса промовив:

— Ну-ну, Модесте Матвійовичу!..

— Ні, вибачте, Янусс Полуектовичу! Цього не можна так облишити! Товаришу сержанте, пройдімо!.. Він у будинку… Янусе Полуектовичу, встаньте біля вікна, щоб він не вистрибнув! Я доведу! Я не дозволю кидати тінь на товаришку Горинич!..

У мене недобре похололо всередині. Але Роман уже оцінив становище. Він схопив з вішака засмальцьований картуз і насунув мені на вуха.

Я зник.

Це було дуже дивне відчуття. Усе залишилося на місці, все, крім мене. Але Роман не дав мені насититись новими переживаннями.

— Це кепка-невидимка, — просичав він. — Відійди убік і помовчуй.

Я навшпиньках відбіг у куток і сів під дзеркало. Тієї ж миті до кімнати увірвався збуджений Модест, волочачи за рукав юного сержанта Ковальова.

— Де він? — заволав Модест, озираючись.

— Ось, — сказав Роман, показуючи на диван.

— Не хвилюйтесь, стоїть на місці, — додав Корнєєв.

— Я запитаю, де цей ваш… програміст?

— Який програміст? — здивувався Роман.

— Ви це припиніть, — сказав Модест. — Тут був програміст. Він стояв у штанах і без черевиків.

— Ах, от що ви маєте на увазі, — засміявся Роман. — Але ж ми пожартували, Модесте Матвійовичу. Не було тут ніякого програміста. Це було просто… — Він зробив якийсь рух руками, і посеред кімнати виник чоловік у майці та в джинсах. Я бачив його зі спини й нічого про нього сказати не можу, але юний Ковальов похитав головою і сказав:

— Ні, це не він.

Модест обійшов примару довкола, бурмочучи:

— Майка… штани… без черевиків… Він! Це він.

Мара щезла.

— Та ж ні, це не той, — сказав сержант Ковальов. — Той був молодий, без бороди…

— Без бороди? — перепитав Модест. Він був сильно збентежений.

— Без бороди, — підтвердив Ковальов.

— М-м-м… — сказав Модест. — Аякна мене, він мав бороду…

— Так, я вручаю вам повістку, — сказав юний Ковальов і протягнув Модестові аркушик паперу казенного вигляду. — А ви вже самі розбирайтеся зі своїм Приваловим і зі своєю Горинич…

— А я вам кажу, що це не наш п'ятак! — заволав Модест. — Я про Привалова нічого не кажу, можливо, Привалова і взагалі немає як такого… Але товаришка Горинич наша співробітниця!..

Юний Ковальов, притискаючи руки до грудей, намагався щось сказати.

— Я вимагаю розібратися негайно! — верещав Модест. — Ви мені це припиніть, товариші міліція! Дана повістка кидає тінь на весь колектив! Я вимагаю, щоб ви переконалися!

— У мене наказ… — почав було Ковальов, але Модест із криком: "Ви це припиніть! Я наполягаю!" — кинувся на нього і поволік із кімнати.

— В музей поволік, — сказав Роман. — Сашко, де ти? Знімай кепку, ходімо подивимось…

— Може, краще не знімати? — запитав я.

— Знімай, знімай, — підбадьорив Роман. — Ти тепер фантом. У тебе тепер ніхто не вірить — ні адміністрація, ні міліція…

Корнєєв сказав:

— Ну, я пішов спати. Сашко, ти приходь після обіду. Подивишся наш парк машин і взагалі…

Я зняв кепку.

— Ви це припиніть, — сказав я. — Я у відпустці.

— Ходімо, ходімо, — наполягав Роман.

У передпокої Модест, вчепившись однією рукою в сержанта, другою відмикав здоровенний висячий замок. "Зараз я вам покажу наш п'ятак! — кричав він. — Усе заприбутковано… Все на місці". — "Та я нічого не кажу, — мляво захищався Ковальов. — Я тільки кажу, що п'ятаків може бути не один…" Модест відчинив двері, і ми всі увійшли у велике приміщення.

То був цілком пристойний музей — зі стендами, діаграмами, вітринами, макетами та муляжами. Загальний вигляд найбільше нагадував музей криміналістики: багато фотографій і неапетитних експонатів. Модест відразу заволік сержанта кудись за стенди, і там вони удвох загуділи, яку бочку: "Ось наш п'ятак…" — "А я нічого й не кажу…" — "Товаришка Горинич…" — "А в мене наказ!.." — "Ви мені це припиніть!.."

— Поцікався, поцікався, Сашко, — сказав Роман, зробив широкий жест і сів у крісло біля входу.

Я пішов уздовж стіни. Я нічому не дивувався. Мені було просто дуже цікаво. "Вода жива. Ефективність 52 %. Допустимий осад 0,3" (старовинний прямокутний бутель із водою, корок залитий кольоровим воском). "Схема промислового добування живої води". "Макет живоводоперегінного куба". "Зілля приворотне Вешковського-Траубенбаха" (аптекарська баночка з ядучо-жовтою маззю). "Кров причинна звичайна" (запаяна ампула з чорною рідиною)… Над усім цим стендом висіла табличка: "Активні хімічні засоби. XII–XVIII ст.". Тут було ще багато пляшечок, баночок, реторт, ампул, пробірок, діючих і недіючих моделей установок для сублімації, перегонки та згущення, але я пішов далі.

"Меч-кладенець" (дуже заіржавілий дворучний меч із хвилястим лезом, прикутий ланцюгом до залізної стійки, вітрина ретельно опечатана). "Правий очний (робочий) зуб графа Дракули Задунайського (я не Кюв'є, але, судячи з цього зуба, граф Дракула Задунайський був чоловіком вельми дивним і неприємним). "Слід звичайний і слід вийнятий. Гіпсові відливки" (сліди, як на мене, не відрізнялися один від одного, але один відливок мав тріщину). "Ступа на стартовому майданчику. IX століття" (міцна споруда з сірого пористого чавуну)… "Змій Горинич, скелет, 1/25 нат. вел." (схоже на скелет диплодока з трьома шиями)… "Схема роботи вогнедишної залози середньої голови"… "Чоботи-скороходи гравігенні, діюча модель" (дуже великі гумові чоботи)… "Килим-самолітгравізахисний. Діюча модель" (килим приблизно півтора на півтора з черкесом, що обіймає молоду черкеску на тлі рідних гір)…

Я дійшов до стенда "Розвиток ідеї філософського каменя", коли в залі знову з'явилися сержант Ковальов і Модест Матвійович. Судячи з усього, їм так і не вдалося зрушитися з мертвої точки. "Ви це припиніть", — мляво говорив Модест. "У мене наказ", — так само мляво відповідав Ковальов. "Наш п'ятак на місці…" — "Ось нехай стара прийде і дасть свідчення…" — "Що ж ми, по-вашому, фальшивомонетники?.." — "А я цього не казав…" — "Тінь на весь колектив…" — "Розберемось…" Ковальов мене не помітив, а Модест зупинився, мутно оглянув з ніг до голови, а потім підняв очі, мляво прочитав уголос: "Го-мунку-лус лабораторний, загальний вигляд", — і пішов далі.

Я рушив за ним, передчуваючи недобре. Роман чекав нас біля дверей.

— Ну як? — запитав він.

— Неподобство, — мляво сказав Модест.