Понеділок починається в суботу - Сторінка 9

— Він наблизився до печі і боязко поглянув угору. — Старий я, Олександре Івановичу, — сказав він, глибоко зітхнувши. — Старенький…

— А може, вам було би зручніше… через… е-е… Тут перед вами приходив один товариш, то він скористався.

— 1-і, батечку, так це ж був Крістобаль Хунта! Що йому — просочитися через каналізацію на десяток льє… — Маленький Чоловічок тужно махнув рукою. — Ми простіші… Дивана він із собою взяв чи трансгресував?

— Н-не знаю, — сказав я. — Річ у тому, що він теж запізнився.

Маленький Чоловічок приголомшено поскубав шерсть на правому вусі.

— Запізнився? Він? Неймовірно… Та хіба нам про це судити-радити? До побачення, Олександре Івановичу, даруйте великодушно.

Він з помітним зусиллям пройшов крізь стіну і щез. Я кинув недопалок у сміття на підлозі. Оце так диван! Це тобі не кіт, який розмовляє. Це щось солідніше — якась драма. Можливо, навіть драма ідей. А мабуть, прийдуть ще… ті, що запізнилися. Запевне прийдуть. Я поглянув на сміття. Де це я бачив віника?

Віник стояв поряд із діжкою під телефоном. Я взявся підмітати пилюку та сміття, і раптом щось важко зачепило за віник і викотилось на середину кімнати. Я поглянув. Це був блискучий подовгастий циліндрик завбільшки із вказівний палець. Я торкнув його віником. Циліндрик гойднувся, щось сухо затріщало, і в кімнаті запахло озоном. Я кинув віник і підняв циліндр. Він був гладенький, чудово відполірований і теплий на дотик. Я постукав по ньому нігтем, і він знову затріщав. Я повернув його, щоби оглянути з торця, і в ту ж секунду відчув, що підлога тікає у мене з-під ніг. Усе перевернулося перед очима. Я дуже боляче вдарився об щось п'ятами, потім плечем і маківкою, впустив циліндр і упав. Я був добряче приголомшений і не відразу збагнув, що лежу у вузькій щілині між піччю і стіною. Лампочка над головою розгойдувалась, і, піднявши очі, я з подивом побачив на стелі рубчасті сліди своїх черевиків. Крекчучи, я виліз із щілини і оглянув підошви. На підошвах була крейда.

— Одначе, — подумав я вголос. — Не просочитися б у каналізацію!..

Я пошукав очима циліндрик. Він стояв, торкаючись підлоги краєм торця, в положенні, що виключало будь-яку можливість рівноваги. Я обережно наблизився і опустився біля нього навпочіпки. Циліндрик тихо потріскував і розгойдувався. Я довго дивився, витягнувши шию, потім подмухав на нього. Циліндрик гойднувся сильніше, нахилився, і у ту ж мить за моєю спиною пролунало хрипке клекотіння і війнуло вітром. Я озирнувся і сів на підлогу. На печі акуратно складав крила велетенський гриф із голою шиєю і зловісним загнутим дзьобом.

— Здрастуйте, — сказав я. Я був переконаний, що гриф уміє розмовляти.

Гриф, схиливши голову, поглянув на мене одним оком і відразу став схожий на курку. Я привітально помахав рукою. Гриф відкрив було дзьоба, але розмовляти не захотів. Він підняв крило і почав ськатись у себе під крилом, тріскочучи дзьобом. Циліндрик продовжував погойдуватися і тріщати. Гриф перестав ськатися, втягнув голову в плечі і прикрив очі жовтою плівкою. Намагаючись не обертатися до нього спиною, я закінчив прибирання і викинув сміття у дощову пітьму за дверима. Потім я повернувся до кімнати.

Гриф спав, пахло озоном. Я подивився на годинник: було двадцять хвилин на першу. Я трохи постояв над циліндриком, розмірковуючи про закон збереження енергії та речовини. Навряд чи грифи конденсуються з нічого. Якщо цей гриф виник тут, у Соловці, отже, якийсь гриф (не обов'язково цей) зник на Кавказі чи де вони там водяться. Я прикинув енергію перенесення і боязко подивився на циліндрик. Краще його не чіпати, подумав я. Краще його чимось прикрити і нехай собі стоїть. Я приніс із передпокою ківшик, старанно прицілився і, затамувавши дихання, накрив ним циліндрик. Потім я сів на табурет, закурив і почав чекати ще чого-небудь. Гриф виразно сопів. У світлі лампи його пір'я вилискувало міддю, величезні кігті уп'ялися у вапно. Від нього повільно поширювався запах гнилятини.

— Даремно ви це зробили, Олександре Івановичу, — сказав приємний чоловічий голос.

— Що саме? — запитав я, озирнувшись на дзеркало.

— Я маю на увазі умклайдет…

Говорило не дзеркало. Говорив хтось інший.

— Не розумію, про що йдеться, — сказав я.

У кімнаті нікого не було, і я відчував роздратування.

— Я говорю про умклайдет, — промовив голос. — Ви даремно накрили його залізним ковшем. Умклайдет, або як ви його називаєте — чарівна паличка, потребує надзвичайно обережного поводження.

— Тому я й накрив. Та ви заходьте, товаришу, бо так дуже незручно розмовляти.

— Дякую вам, — сказав голос.

Просто переді мною неквапно сконденсувався блідий, вельми коректний чоловік у чудовому сірому костюмі. Трохи схиливши голову набік, він поцікавився з найвишуканішою ввічливістю:

— Чи можу я сподіватися, що не надто потурбував вас?

— Анітрохи, — сказав я, підводячись. — Прошу вас, сідайте і будьте як удома. Може, чаю?

— Дякую вам, — сказав незнайомий і сів навпроти мене, вишуканим жестом підсмикнувши колоші. — Що ж до чаю, то прошу вибачення, Олександре Івановичу, я щойно повечеряв.

Якийсь час він, світськи усміхаючись, дивився мені в очі. Я теж усміхався.

— Ви, напевне, з приводу дивана? — сказав я. — Дивана, на жаль, немає. Мені дуже прикро, і я навіть не знаю…

Незнайомий сплеснув руками.

— Які дрібниці! — сказав він. — Як багато шуму через якусь, даруйте, абищицю, у яку ніхто, до того ж, насправді не вірить… Міркуйте самі, Олександре Івановичу, зчиняють чвари, обурливі кінопогоні, турбувати людей через міфічну — і я не побоюся цього слова, — саме міфічну Білу Тезу… Кожна тверезо мисляча людина дивиться на диван як на універсальний транслятор, дещо громіздкий, але вельми добротний і стійкий у роботі. І тим більше смішними видаються старі невігласи, які теревенять про Білу Тезу… Ні, я й говорити не хочу про цей диван.

— Як зволите, — сказав я, зосередивши в цій фразі всю свою світськість. — Поговоримо про щось інше.

— Марновірство… Забобони… — розгублено промовив незнайомий. — Лінощі розуму та заздрість, заздрість, заросла волоссям заздрість… — Він урвав самого себе. — Даруйте, Олександре Івановичу, але я б наважився все-таки просити вашого дозволу прибрати цього ковша. На жаль, залізо практично непрозоре для гіперполя, а зростання напруги гіперполя в малому об'ємі…

Я підняв руки.

— На Бога, все, що вам завгодно! Забирайте ковшика… Забирайте навіть цей самий… ум… ум… цю чарівну паличку… — Тут я зупинився, з подивом побачивши, що ковтттика більше немає. Циліндрик стояв у калюжі рідини, схожої на забарвлену ртуть. Рідина швидко випаровувалася.

— Так буде краще, запевняю вас, — сказав незнайомий. — Що ж до вашої великодушної пропозиції забрати умклайдет, то я, на жаль, не можу нею скористатися. Це вже питання моралі та етики, питання честі, якщо завгодно… Умовності такі сильні! Я дозволю собі порадити вам більше не торкатися до умклайдета. Я бачу, ви вдарилися, і цей орел… Я гадаю, ви відчуваєте… е-е… певне амбре…

— Так, — сказав я з почуттям. — Смердить огидно. Як у мавпятнику.

Ми подивились на орла. Гриф, начубившись, дрімав.

— Мистецтво керувати умклайдетом, — сказав незнайомий, — це складне і тонке мистецтво. Ви у жодному випадку не повинні засмучуватися чи докоряти собі. Курс керування умклайдетом займає вісім семестрів і вимагає ґрунтовного знання квантової алхімії. Як програміст ви, вочевидь, без особливих труднощів засвоїли б умклайдет електронного рівня, так званий УЕР-17… Але квантовий умклайдет… гіперполя… трансгресивні втілення… узагальнений закон Ломоносова-Лавуазьє… — Він винувато розвів руками.

— Про що мова! — квапливо сказав я. — Я ж і не претендую… Звісно ж, я абсолютно не підготовлений.

Тут я спохопився і запропонував йому закурити.

— Дякую вам, — сказав незнайомець. — Не вживаю, на превеликий мій жаль.

Тоді, поворушивши з ввічливості пальцями, я поцікавився — не запитав, а саме поцікавився:

— Чи можна мені дізнатися, чим я маю завдячувати приємністю нашої зустрічі?

Незнайомець опустив очі.

— Боюся видатись нескромним, — сказав він, — але, на жаль, я маю зізнатися, що вже досить давно перебуваю тут. Мені не хотілося б називати імен, але, я думаю, навіть вам, які б ви не були далекі від усього цього, Олександре Івановичу, зрозуміло, що навколо дивана виникла певна нездорова метушня, назріває скандал, атмосфера розпалюється, напруженість зростає. В такій обстановці неминучі помилки, надзвичайно небажані випадковості… Не будемо далеко ходити за прикладами. Хтось — повторюю, мені не хотілося б називати імен, тим паче, що це співробітник, гідний усілякої поваги, а говорячи про повагу, я маю на увазі якщо не манери, то великий талант і самовідданість, — так от, хтось, поспішаючи та нервуючи, губить тут умклайдет, і умклайдет стає центром сфери подій, до яких виявляється втягнутим чоловік, цілковито до них непричетний… — Він уклонився в мій бік. — А в таких випадках абсолютно необхідним є дії, що якось нейтралізують шкідливі впливи… — Він багатозначно подивився на відбитки черевиків на стелі. Потім усміхнувся до мене. — Але я не хотів би видатись абстрактним альтруїстом. Звичайно, всі ці події мене вельми цікавлять як фахівця і як адміністратора… Втім, я не маю наміру більше заважати вам, і оскільки ви вселили в мене впевненість у тому, що більше не експериментуватимете з умклайдетом, я попрошу вашого дозволу відкланятися.

Він підвівся.

— Ну що ви! — вигукнув я. — Не йдіть! Мені так приємно балакати з вами, у мене до вас тисяча запитань!..

— Я надзвичайно ціную вашу делікатність, Олександре Івановичу, але ви втомлені, вам необхідно відпочити…

— Анітрохи! — палко заперечив я. — Навпаки!

— Олександре Івановичу, — промовив незнайомий, ласкаво усміхаючись і пильно дивлячись мені у вічі. — Але ж ви справді втомлені. І ви справді хочете відпочити.

І цієї миті я відчув, що справді засинаю. Очі мої злипалися. Говорити більше не хотілося. Нічого більше не хотілося. Страшенно хотілося спати.

— Було надзвичайно приємно познайомитися з вами, — сказав незнайомий неголосно.

Я бачив, як він почав бліднути, бліднути і повільно розчинився в повітрі, залишивши по собі легкий запах дорогого одеколону. Я так-сяк розстелив матрац на підлозі, ткнувся обличчям у подушку і миттєво заснув.

Розбудило мене лопотіння крил і неприємне клекотання.