Понеділок починається в суботу - Сторінка 6

Побачивши мене, вони облишили гру і почали наближатись. Передчуваючи лихе, я поквапно проминув їх і рушив до центру. За моєю спиною пролунав здавлений захоплений вигук: "Стиля-ага! Тонконогий! Татова "Побєда"!.." Перехожі дивилися на мене зі співчуттям. У таких ситуаціях найкраще кудись пірнути. Я дав нурця в найближчий магазин, який виявився гастрономом, походив уздовж прилавків, переконався в тому, що цукор є, вибір ковбас і цукерок не багатий, та зате вибір так званих рибних продуктів перевершує всі сподівання. Там була така сьомга і такий лосось!.. Я випив склянку газованої води і виглянув на вулицю. Хлопців не було. Тоді я вийшов з магазину і рушив далі. Скоро лабази і хати-редути з колод закінчилися, пішли сучасні двоповерхові будинки з відкритими сквериками. У сквериках копошилися немовлята, літні жінки в'язали щось тепле, а літні чоловіки рубалися в доміно.

У центрі міста була широка площа, оточена двоі триповерховими будівлями. Площа була заасфальтована, посередині зеленів садок. Над зеленню височів великий червоний щит із написом "Дошка пошани" та кілька менших щитів зі схемами та діаграмами. Поштамт я знайшов тут само, на площі. Ми домовилися з хлопцями, що перший, хто прибуде до міста, залишить до запитання записку зі своїми координатами. Записки не було, і я залишив листа, в якому повідомив свою адресу і пояснив, як дійти до хатки на курногах. Потім я вирішив поснідати.

Обійшовши площу, я знайшов: кінотеатр, де йшла "Козара"; книгарню, зачинену на переоблік; міськраду, перед якою стояло кілька добряче запорошених "газиків"; готель "Холодне море" — звісно, без вільних місць; два кіоски з газованою водою і морозивом; магазин (промтоварний) № 2 та магазин (госптоварів) № 18; їдальню № 11, що працює з дванадцятої години, і буфет № 3, зачинений без пояснень. Потім я побачив міське відділення міліції, біля відчинених дверей якого побалакав з дуже юним міліціонером у чині сержанта, котрий пояснив мені, де знаходиться бензоколонка і яка дорога до Лежньова. "А де ж ваша машина?" — поцікавився міліціонер, оглядаючи площу. "У знайомих", — відповів я. "Ах, у знайомих…" — сказав міліціонер багатозначно. Здається, він узяв мене на замітку. Я боязко відкланявся.

Поряд із триповерховим громаддям "Солрибпостачпромспоживспілки ФЦУ" я, врешті, знайшов маленьку чепурну чайну № 16/27. У чайній було добре. Народу не дуже багато, пили справді чай і розмовляли про речі зрозумілі: що під Коробцем завалився, нарешті, місток і їхати тепер доводиться убрід; що пост ДАІ вже тиждень як з п'ятнадцятого кілометра забрали; що "іскра — звір, слона уб'є, а щоб схопити — дзуськи…" Пахло бензином і смаженою рибою. Не зайняті розмовами люди пильно роздивлялись мої джинси, і я радів, що ззаду є професійна пляма — позавчора я дуже вдало сів на шприц із солідолом.

Я взяв собі повну тарілку смаженої риби, три склянки чаю і три бутерброди з баликом, розплатився купою бабчиних мідяків ("Біля церкви стояв…" — пробурчала буфетниця), прилаштувався у затишному куточку і взявся до їжі, із задоволенням спостерігаючи за цими хриплоголосими, прокуреними людьми. Приємно було дивитися, які вони засмаглі, незалежні, жилаві, з усім обізнані, як вони з апетитом їдять, з апетитом палять, з апетитом розповідають. Вони до останньої краплі використали перепочинок перед довгими годинами труської нудної дороги, розжареної задухи кабіни, куряви, сонця. Якби я не був програмістом, я би обов'язково став водієм і вже працював би не на миршавенькій легківці, і не на автобусі навіть, а на якому-небудь вантажному чудовиську, щоб до кабіни треба було залазити по драбині, а колесо міняти за допомогою невеличкого підйомного крана.

За сусіднім столиком сиділи два молодих чоловіка, не схожих на водіїв, і тому спершу я не звернув на них уваги. Так само, втім, як і вони на мене. Але коли я допивав другу склянку чаю, до мене донеслося слово "диван". Потім хтось із них промовив: "…A тоді незрозуміло, навіщо вона взагалі існує, ця Хатнакурніж…" — і я почав слухати. На жаль, говорили вони неголосно, та й сидів я до них спиною, тож чути було погано. Але голоси здалися мені знайомими: "…ніяких тез… тільки диван…", "такому волохатому?..", "…диван… шістнадцятий ступінь…", "…при трансгресії тільки чотирнадцять порядків…", "…легше змоделювати транслятор…", "…чи мало хто хихотить!..", "бритву подарую…", "…не можемо без дивана…". Тут один із них запирхав, і так знайомо, що я відразу згадав сьогоднішню ніч і обернувся, але вони вже йшли до виходу — двоє здоровенних хлопців з крутими плечима та спортивними потилицями. Якийсь час я ще бачив їх у вікно, вони перейшли площу, обігнули садок і зникли за діаграмами. Я допив чай, доїв бутерброди і теж вийшов. Диван їх, бачте, хвилює, думав я. Русалка їх не хвилює. Кіт, котрий розмовляє, їх не цікавить. А без дивана вони, бачте, не можуть… Я спробував пригадати, який же в мене там диван, але нічого особливого на думку не спадало. Диван як диван. Гарний диван. Зручний. Тільки чудернацька дійсність на ньому сниться.

Тепер добре було б повернутися додому і взятися до всіх цих диванних справ серйозно. Поекспериментувати з книгою-перевертнем, щиро поговорити з котом Василем і подивитись, чи немає в хаті на курячих ногах ще чогось цікавого. Але вдома на мене чекав мій "Москвич" і необхідність як ЩД, так і ТО. З ЩД ще можна було примиритися, це всього-на-всього Щоденний Догляд, усяке там витрушування килимків і обмивання кузова струменем води під тиском, яке, зрештою, при потребі можна замінити поливанням із садової поливалки чи відра. А ось ТО… Охайній людині спекотного дня страшно подумати про ТО. Бо ТО є не що інше, як Технічне Обслуговування, а технічне обслуговування полягає в тому, що я лежу під автомобілем з масляним шприцом у руках і поступово переношу вміст шприца як у ковпачкові маслянки, так і собі на фізіономію. Під автомобілем спекотно і душно, а днище його покрите товстим шаром засохлого бруду…

Коротше кажучи, мені не дуже хотілося додому.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Хто дозволив собі цей диявольський жарт? Схопити його і зірвати з нього маску, щоб ми знали, кого нам вранці повісити на фортечному мурі!

Е. А. По

Я купив позавчорашню "Правду", випив газованої води і примостився на лавці в садку, в затінку від Дошки пошани. Була одинадцята година. Я уважно проглянув газету. На це пішло сім хвилин. Тоді я прочитав статтю про гідропоніку, фейлетон про хапуг із Канська та великого листа робітників хімічного заводу до редакції. Це забрало всього-на-всього двадцять дві хвилини. Чи не сходити в кіно, подумав я. Але "Козару" я вже бачив — один раз у кіно і один раз по телевізору. Тоді я вирішив попити води, склав газету і встав. З усієї бабчиної міді в кишені в мене залишився усього один п'ятак. Проп'ю, вирішив я, випив води з сиропом, отримав копійку решти і купив у сусідньому кіоску коробку сірників. Більше робити мені в центрі міста було абсолютно нічого. І я пішов куди очі світяться — у нешироку вулицю між магазином № 2 і їдальнею № 11.

Перехожих на вулиці майже не було. Мене обігнала велика закурена вантажівка з гуркітливим трейлером. Водій, висунувши у вікно лікоть і голову, втомлено дивився на вимощену бруківку. Вулиця, понижуючись, круто завертала праворуч, біля повороту поряд із тротуаром стирчав із землі ствол старовинної чавунної гармати, жерло її було забите землею і недопалками. Невдовзі вулиця скінчилася урвищем до річки. Я посидів на краю урвища і помилувався краєвидом, потім перейшов на інший бік і побрів назад.

Цікаво, куди поділася та вантажівка? — подумав раптом я. Спуску з урвища не було. Я почав озиратися, шукаючи ворота з боків вулиці, і несподівано помітив невеличкий, але дуже дивний будинок, затиснутий між двома непривітними цегляними лабазами. Вікна його нижнього поверху були затулені залізним пруттям і до половини замащені крейдою. Дверей у будинку взагалі не було. Я помітив це відразу тому, що вивіска, яку зазвичай розміщують поряд з воротами чи під'їздом, висіла тут просто між двома вікнами. На вивісці було написано: "AH СРСР НДІЧАВО". Я відійшов на середину вулиці: так, два поверхи по десять вікон і жодних дверей. А праворуч і ліворуч, упритул, лабази. НДІЧАВО, подумав я. Науково-дослідницький інститут… ЧАВО? Тобто — чого? Числової Автоматизованої Воєнізованої Охорони? Чорних Асоціацій Внутрішньої Океанії? Хата на курногах, подумав я, — музей цього самого НДІЧАВО. Мої попутники, мабуть, теж звідси. І ті, в чайній, теж… Із даху будівлі піднялася зграя ґав і з карканням закружляла над вулицею. Я повернувся і пішов назад, на площу.

Всі ми — наївні матеріалісти, думав я. І всі ми раціоналісти. Ми хочемо, щоб усе було негайно пояснене раціоналістично, тобто зведене до жменьки вже відомих фактів. І ні в кого з нас ні крапелиночки діалектики. Нікому й на думку не спадає, що між відомими фактами і якимось новим явищем може лежати море невідомого, і тоді ми проголошуємо нове явище надприродним і, як наслідок, неможливим. От, наприклад, як би метр Монтеск'є сприйняв повідомлення про оживлення мерця через сорок п'ять хвилин після зареєстрованої зупинки серця? У штики б, напевне, сприйняв. Так би мовити, в багнети. Проголосив би це обскурантизмом і попівщиною. Якби взагалі не відмахнувся від такого повідомлення. А якби це сталося у нього на очах, він опинився б у надзвичайно скрутному становищі. Як я зараз, тільки я більш звиклий. А йому довелося б або зарахувати це воскресіння до шахрайства, або зректися власних відчуттів, або навіть зректися матеріалізму. Швидше за все, він би потрактував воскресіння як шахрайство. Але до кінця життя спогад про цей спритний фокус дратував би його думку, наче смітинка в оці… Але ж ми діти іншої доби. Ми усякого набачилися: і живу голову собаки, пришиту до спини іншого живого собаки; і штучну нирку завбільшки як шафа; і мертву залізну руку, керовану живими нервами; і людей, які можуть недбало зауважити: "Це було вже після того, як я вперше помер…" Так, за нашого часу Монтеск'є мав би небагато шансів залишитися матеріалістом. А от ми залишаємось, і нічого! Щоправда, інколи буває важко — коли випадковий вітер раптом доносить через океан невідомого дивні пелюстки з неозорих материків непізнаного.

І особливо часто таке буває, коли знаходиш не те, що шукаєш.