Понеділок починається в суботу - Сторінка 3

Я уявив, що я вдома. Вдома мені за сусідів два брати-фізики, які обожнюють працювати вночі. Десь о другій годині ночі у них закінчуються цигарки, і тоді вони залазять до мене в кімнату і починають нишпорити, стукаючи меблями і перелаюючись.

Я схопив подушку і пожбурив у порожнечу. Щось із шумом обрушилося, і стало тихо.

— Подушку поверніть, — сказав я, — і забирайтеся геть. Цигарки на столі.

Звук власного голосу розбудив мене остаточно. Я сів. Сумовито гавкали собаки, за стіною грізно хропіла стара. Я, нарешті, згадав, де знаходжуся. В кімнаті нікого не було. В сутінковому світлі я побачив на підлозі свою подушку та дрантя, що упало з вішака. Бабка голову відірве, подумав я і схопився. Підлога була холодна, і я переступив на постілки. Бабка перестала хропіти. Я завмер. Потріскували мостини, щось хрустіло й шелестіло в закутах. Бабка оглушливо свиснула і захропла знову. Я підняв подушку і кинув її на диван. Від дрантя тхнуло псиною. Вішак зірвався з гвіздка і висів боком. Я поправив його і взявся підбирати дрантя. Щойно я повісив останній салоп, як вішак обірвався і, шаркнувши по шпалерах, знову завис на одному гвіздку. Бабка перестала хропіти, і я облився холодним потом. Десь поблизу зарепетував півень. У суп тебе, подумав я з ненавистю. Стара за стіною заходилася крутитись, рипіли та клацали пружини. Я чекав, стоячи на одній нозі. У дворі хтось сказав тихенько: "Спати час, засиділись ми сьогодні з тобою". Голос був молодий, жіночий. "Спати то й спати, — озвався інший голос. Почулося протяжне позіхання. — Плескатись більше не будеш сьогодні?" — "Холодно щось. Давай спатоньки". Стало тихо. Бабка загарчала й забурчала, і я обережно повернувся на диван. Вранці встану раніше і все поправлю як слід…

Я ліг на правий бік, натягнув ковдру на вухо, заплющив очі і раптом зрозумів, що спати мені зовсім не хочеться — хочеться їсти. Ай-ай-ай, подумав я. Треба було терміново вживати заходів, і я їх ужив.

От, скажімо, система двох інтегральних рівнянь типу рівнянь зоряної статистики; обидві невідомі функції знаходяться під інтегралом. Розв'язувати, звісно, можна тільки чисельно, скажімо, на ТІГЕЛМі… Я згадав нашу ТІГЕЛМ. Панель керування кольору заварного крему. Женя кладе на цю панель газетний згорток і помаленьку його розгортає. "В тебе що?" — "У мене з сиром і ковбасою". З польською напівкопченою, кружальцями. "Ех ти, женитися треба! В мене котлети, з часничком, домашні. І солоний огірочок". Ні, два огірочки… Чотири котлети і для рівного рахунку чотири міцненькі солоні огірочки. І чотири шматки хліба з маслом…

Я відкинув ковдру і сів. Можливо, в машині що-небудь залишилося? Ні, все, що там було, я з'їв. Залишилася кухонна книга для Вальчиної мами, яка живе в Лежньові. Як це там… Соус пікан. Півсклянки оцту, дві цибулини… і перчик. Подається до м'ясних страв… Як зараз пам'ятаю: до маленьких біфштексів. От підлість, подумав я, це ж не просто до біфштексів, а до мале-е-еньких біфштексів. Я схопився і підбіг до вікна. В нічному повітрі виразно пахло мале-е-енькими біфштексами. Звідкись із надр підсвідомості спливло: "Подавалися йому звичні у трактирах страви, як-от: кислий капусняк, мізки з горошком, огірок солоний (я глитнув) і вічний листковий солодкий пиріжок…". Абстрагуватися б, подумав я і взяв книгу з підвіконня. Це був Олексій Толстой, "Похмурий ранок". Я відкрив навмання. "Махно, зламавши сардиновий ключ, витяг із кишені перламутровий ножик із півсотнею лез та ним продовжував орудувати, відкриваючи бляшанки з ананасами (кепські справи, подумав я), французьким паштетом, з омарами, від яких різко запахло по кімнаті".

Я обережно поклав книгу і підсів до столу на табуреті. У кімнаті раптом з'явився смачний різкий запах: мабуть, пахло омарами. Я взявся міркувати, чому я досі жодного разу не куштував омарів. Або, скажімо, устриць. У Діккенса всі їдять устриць, орудують складаними ножами, відрізають товсті скибки хліба, намащують маслом… Я нервово розгладжував скатертину. На ній виднілися невідіпрані плями. На ній багато і смачно їли. Їли омарів і мізки з горошком. Їли маленькі біфштекси з соусом пікан. Великі та середні біфштекси також їли. Сито віддувалися, задоволено цикали зубом… Віддуватися мені не було з чого, і я взявся цикати зубом.

Мабуть, я робив це голосно й голодно, бо стара за стінкою зарипіла ліжком, сердито забурмотіла, загримала чимось і несподівано увійшла до мене в кімнату. На ній була довга сіра сорочка, а в руках вона несла тарілку, і кімнатою одразу ж розійшовся справжній, а не фантастичний аромат їжі. Стара усміхалася. Вона поставила тарілку просто переді мною і солодко пробасила:

— Скуштуй-но, голубе, Олександре Івановичу. Скуштуй, чим Бог послав, зі мною переслав…

— Що ви, що ви, Наїно Київно, — забурмотів я, — навіщо ж було так турбувати себе…

Але в руці моїй уже звідкілясь узялась виделка з кістяною ручкою, і я взявся їсти, а бабка стояла поряд, кивала і примовляла:

— Їж, соколику, їж на здоров'ячко…

Я з'їв усе. Це була гаряча картопля з розтопленим маслом.

— Наїно Київно, — сказав я ревно, — ви мене урятували від голодної смерті.

— Поїв? — запитала Наїна Київна якось непривітно.

— Пречудово поїв. Величезне вам спасибі! Ви собі уявити не можете…

— Чого вже тут не уявити, — перебила вона вже зовсім роздратовано. — Поїв, питаю? То давай сюди тарілку… Тарілку, кажу, давай!

— Будь… будь ласка, — промовив я.

— "Будь ласка, будь ласка…". Годуй вас тут за будь ласка…

— Я можу заплатити, — сказав я, починаючи сердитися.

— "Заплатити, заплатити…" — Вона пішла до дверей. — А якщо за це й не платять зовсім? І нічого брехати було…

— Тобто, як це — брехати?

— А так ось і брехати! Сам казав, що цикати не будеш… — Вона замовкла і зникла за дверима.

"Чого це вона? — подумав я. Химерна якась бабка… Може, вона вішалку помітила?" Було чути, як вона рипить пружинами, перевертається на ліжку і невдоволено бурчить. Потім вона заспівала неголосно на якийсь варварський мотив: "Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись…" З вікна потягло нічним холодом. Я зіщулився, піднявся, щоб повернутись на диван, і раптом мене осінило, що двері перед сном я замикав. Я розгублено підійшов до дверей і простягнув руку, щоб перевірити клямку, та ледве пальці мої торкнулися холодного заліза, як усе попливло у мене перед очима. Виявилось, що я лежу на дивані, втупившись носом у подушку, і пальцями обмацую холодну колоду стіни.

Якийсь час я лежав, обмираючи, поки не усвідомив, що десь поряд хропе стара, а в кімнаті розмовляють. Хтось повчально віщав упівголоса:

— Слон є найбільшою твариною з усіх сущих на землі. У нього на рилі є великий шматок м'яса, котрий називається хоботом тому, що він порожній і подовгастий, як труба. Він його витягує і згинає увсібіч та використовує його замість руки…

Холонучи з цікавості, я обережно повернувся на правий бік. У кімнаті, як і раніше, було порожньо. Голос продовжував ще повчальніше:

— Вино, вживане помірно, вельми корисне для шлунка; та коли його пити надто багато, то воно виробляє випари, які принижують людину до ступеня безтямної худоби. Ви інколи бачили п'яниць і ще пам'ятаєте ту справедливу відразу, яку ви до них відчували…

Я. ривком піднявся і спустив ноги з дивана. Голос замовк. Мені здалося, що говорили звідкись із-за стіни. В кімнаті все було без змін, навіть вішалка, на мій подив, висіла на місці. І, на мій подив, мені знову дуже хотілося їсти.

— Тінктура екс вітро антімонїї, — проголосив раптом голос. Я здригнувся. — Магіфтеріум антімон ангєлій салае. Бафілії олеум вітрі антімонії алєксітеріум антімоніале! — Почулося виразне хихотіння. — Оце ж маячня яка! — сказав голос і продовжував із завиванням: — Скоро очі сії, ще розверсті, не узріють більше сонця, але не попусти зімкнутись їм без благоутробного сповіщення про моє прощення і блаженство… Сіє єсть "Дух або Моральні Мислі Славного Юнґа, видобуті із нічних його міркувань". Продається у Санкт-Петербурзі та Ризі у книгарнях Свєшникова по два карбованці в папці. — Хтось схлипнув. — Теж маячня, — сказав голос і виразно промовив:

Чини, краса, воління влади,

Життя сього усі завади,

Летять, слабішають, щезають,

Се тлін, як слава переможна!

Зарази серце угризають,

А щастя втримати не можна…

Тепер я зрозумів, де говорили. Голос лунав у закутку, де висіло туманне дзеркало.

— А тепер, — сказав голос, — наступне. "Все — єдине Я, це Я — світове Я. Єднання з невіданням, що виходить від затемнення світла Я, щезає з розвитком духовності".

— А ця маячня звідки? — запитав я. Я не чекав відповіді. Я був певен, що сплю.

— Вислів з "Упанішад", — запопадливо відповів голос.

— А що таке "Упанішади"? — Я вже не був певен, що сплю.

— Не знаю, — сказав голос.

Я встав і навшпиньки підійшов до дзеркала. Я не побачив свого відображення. В мутному склі відбивалася фіранка, кут печі та взагалі багато речей. Але мене у ньому не було.

— У чому річ? — запитав голос. — Є запитання?

— Хто це говорить? — поцікавився я, зазираючи за дзеркало. За дзеркалом було багато пилюки і дохлих павуків. Тоді я вказівним пальцем натиснув на ліве око. Це було давнє правило розпізнавання галюцинацій, яке я вичитав у захоплюючій книзі В. В. Бітнера "Вірити чи не вірити?". Досить натиснути пальцем на очне яблуко, і всі реальні предмети — на відміну від галюцинацій — роздвояться. Дзеркало роздвоїлося, і в ньому з'явилось моє відображення — заспана, стривожена фізіономія. По ногах потягло холодом. Притискаючи пальці, я підійшов до вікна і виглянув.

За вікном нікого не було, не було навіть дуба. Я протер очі й знову подивився. Я виразно бачив перед собою замшілий колодязний зруб із корбою, ворота і свою машину біля воріт. Усе-таки сплю, заспокоєно подумав я. Погляд мій упав на підвіконня, на розтріпану книгу. В минулому сні це був третій том "Ходінь по муках", тепер на обкладинці я прочитав: "П. І. Карпов. Творчість душевнохворих та її вплив на розвиток науки, мистецтва і техніки". Поцокуючи зубами від ознобу, я погортав книжку і проглянув кольорові вклейки. Потім я прочитав "Вірш № 2":

В темнім колі хмар високо

Чорнокрилий, наче грець,

Тріпотливо, одиноко,

Стрімко лине горобець.

Він летить у час нічний,

Світлом місячним облитий,

Безтурботний, гордовитий,

Все помітить зір ясний

Хижий і несамовитий.

І літає межи хмар,

Очі світяться, мов жар.

Підлога раптом гойднулася під моїми ногами.