Понеділок починається в суботу

Аркадій і Борис Стругацькі

Понеділок починається в суботу

Але що найдавніше, що найнезрозуміліше, це те, як автори можуть брати такі сюжети, зізнаюся, це вже зовсім незбагненно, це справді… ні, ні, зовсім не розумію.

М. В. Гоголь

Казка для наукових співробітників молодшого віку

ІСТОРІЯ ПЕРША

МЕТУШНЯ НАВКОЛО ДИВАНА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Учитель: Діти, запишіть речення: "Риба сиділа на дереві".

Учень: А хіба риби сидять на деревах?

Учитель: Ну… Це була божевільна риба.

Шкільний анекдот

Я наближався до місця призначення. Навколо мене, тулячись до самої дороги, зеленів ліс, інколи поступаючись місцем галявинам, що поросли жовтою осокою. Сонце заходило вже котру годину, все ніяк не могло зайти і висіло низько над горизонтом. Машина котилася вузькою дорогою, посипаною хрустким гравієм. Велике каміння я пускав під колесо, і щоразу в багажнику брязкали й торохкотіли порожні каністри.

Праворуч із лісу вийшли двоє, ступили на узбіччя і зупинилися, дивлячись у мій бік. Один із них підняв руку. Я скинув газ, аби роздивитися їх. Це були, як мені здалося, мисливці, молоді люди, можливо, трохи старші за мене. Їхні обличчя сподобалися мені, і я зупинився. Той, хто піднімав руку, засунув у машину смагляве горбоносе обличчя і запитав, посміхаючись:

— Ви нас не підкинете до Соловця?

Другий, з рудою бородою і без вусів, теж усміхався, визираючи через його плече. Безперечно, це були приємні люди.

— Гаразд, сідайте, — сказав я. — Один уперед, другий назад, бо в мене там барахло на задньому сидінні.

— Благодійнику! — втішився горбоносий, зняв з плеча рушницю і сів поряд зі мною.

Бородань, нерішуче зазираючи у задні дверцята, сказав:

— А можна я тут трішечки того?..

Я перегнувся через спинку і допоміг йому розчистити місце, зайняте спальним мішком і згорнутим наметом. Він делікатно всівся, поставивши рушницю поміж колін.

— Дверцята прикрийте щільніше, — сказав я.

Все йшло, як звичайно. Машина рушила. Горбоносий повернувся назад і жваво заговорив про те, що значно приємніше їхати легковиком, ніж іти пішки. Бородань невиразно погоджувався і все гримав та й гримав дверцятами. "Плащ підберіть, — порадив я, дивлячись на нього у дзеркало заднього огляду. — У вас плащ прищемило". Хвилин через п'ять усе нарешті вбулося. Я запитав: "До Соловця кілометрів десять?" — "Так, — відповів горбоносий. — Або трішки більше. Дорога, щоправда, погана — для вантажівок". — "Дорога цілком пристойна, — заперечив я. — Мені обіцяли, що я взагалі не проїду". — "Цією дорогою навіть восени можна проїхати". — "Тут — можливо, а от від Коробця — ґрунтова". — "Цього року літо сухе, все підсохло". — "Під Затонню, кажуть, дощі", — зауважив бородань на задньому сидінні. "Хто це каже?" — запитав горбоносий. "Мерлін каже". Вони чомусь засміялись. Я витягнув цигарки, закурив і запропонував їм. "Фабрика Клари Цеткін, — сказав горбоносий, розглядаючи пачку. — Ви із Ленінграда?" — "Так". — "Подорожуєте?" — "Подорожую, — погодивсяя. — А ви місцеві?" — "Корінні", — сказав горбоносий. "Я з Мурманська, — повідомив бородань. "Для Ленінграда, мабуть, що Соловець, що Мурманськ — однаково: Північ", — сказав горбоносий. "Ні, чому ж", — заперечив я ввічливо. "У Соловці будете зупинятися?" — запитав горбоносий. "Авжеж, — відказав я. — Я до Соловця й іду". — "У вас там рідні чи знайомі?" — "Ні, — сказав я. — Просто зачекаю на хлопців. Вони йдуть берегом, а Соловець у нас — місце зустрічі".

Попереду я побачив великий насип каміння, пригальмував і сказав: "Тримайтеся міцніте". Машина затрусилась і застрибала. Горбоносий вдарив ніс об ствол рушниці. Мотор ревів, каміння било у днище. "Бідна машина", — сказав горбоносий. "Що поробиш…" — відказав я. "Не кожен поїхав би такою дорогою на своїй машині". — "Я би поїхав", — відказав я. Насип скінчився. "А, то це не ваша машина", — здогадався горбоносий. "Ну звідки в мене машина! Це прокат". — "Зрозуміло", — сказав горбоносий, як мені здалося, розчаровано. Я відчув себе ображеним. "А який сенс купувати машину, щоб кататись по асфальті? Там, де асфальт, нічого цікавого, а де цікаво, там немає асфальту". — "Так, звичайно", — ввічливо погодився горбоносий. "Нерозумно, як на мене, робити з машини ідола", — заявив я. "Нерозумно, — погодився бородань. — Але не всі так думають". Ми поговорили про машини і дійшли висновку, що якщо вже купувати щось, то "ГАЗ-69", всюдихід, але їх, на жаль, не продають. Потім горбоносий запитав: "А де ви працюєте?" Я відповів. "Колосально! — вигукнув горбоносий. — Програміст! Нам потрібен саме програміст. Слухайте, кидайте ваш інститут і йдіть до нас!" — "А що у вас є?" — "Що у нас є?" — запитав горбоносий, повертаючись. "Алдан-3", — відказав бородань. "Розкішна машина, — сказав я. — І добре працює?" — "Та як вам сказати…" — "Зрозуміло", — сказав я. "Власне, її ще не налагодили, — сказав бородань. — Залишайтеся у нас, налагодите…" — "А переведення ми вам миттю організуємо", — додав горбоносий. "А чим ви займаєтеся?" — поцікавився я. "Як і вся наука, — відповів горбоносий. — Щастям людським". — "Зрозуміло, — сказав я. — Щось із космосом?" — "І з космосом теж", — погодився горбоносий. "Добра добувши, кращого не шукай", — відказав я. "Столиця і пристойна платня", — мовив бородань неголосно, але я почув. "Не треба, — сказав я. — Не треба міряти грошима". — "Та ні, я пожартував", — виправдовувався бородань. "Це він так жартує, — пояснив горбоносий. — Цікавіше, ніж у нас, вам ніде не буде". — "Чому ви так гадаєте?" — "Впевнений". — "А я не впевнений". Горбоносий посміхнувся. "Ми ще поговоримо на цю тему, — пообіцяв він. — Ви довго пробудете в Соловці?" — "Два дні максимум". — "От на другий день і поговоримо". Бородань заявив: "Особисто я вбачаю в цьому долю — йшли лісом і зустріли програміста. Мені здається, що ви приречені". — "Вам справді так потрібен програміст?" — запитав я. "Нам конче потрібен програміст". — "Я поговорю з хлопцями, — пообіцяв я. — Я знаю невдоволених". — "Нам потрібен не кожен програміст, — сказав горбоносий. — Програмісти — народ дефіцитний, розжиріли, а нам потрібен небалуваний". — "Так, це складніше", — погодився я. Горбоносий взявся загинати пальці: "Нам потрібен програміст: а — небалуваний, бе — доброволець, це — щоби погодився жити в гуртожитку…" — "Де, — підхопив бородань, — на сто двадцять карбованців". — "Аяк з приводу крилець? — запитав я. — Чи, скажімо, сяйва навколо голови? Один на тисячу!" — "А нам усього один і потрібен", — сказав горбоносий. "А якщо їх усього дев'ятсот?" — "Згодні на дев'ять десятих".

Ліс розступився, ми переїхали через міст і покотили поміж картопляними полями. "Дев'ята година, — сказав горбоносий. — Де ви збираєтесь ночувати?" — "У машині переночую. Магазини у вас до котрої години працюють?" — "Магазини в нас уже зачинені", — сказав горбоносий. "Можна в гуртожитку, — підказав бородань. — У мене в кімнаті вільне ліжко". — "До гуртожитку не під'їдеш", — відказав горбоносий замислено. "Так, мабуть", — погодився бородань і чомусь засміявся. "Машину можна поставити біля міліції", — запропонував горбоносий. "Та це дурниця, — сказав бородань. — Я плету дурниці, а ти за мною слідом. Як же він у гуртожиток зайде?" — "Т-так, чорт, — сказав горбоносий. — Справді, день не попрацюєш — забуваєш про всі ці штуки". — "А може, трансгресувати його?" — "Ну-ну, — засумнівався горбоносий. — Це тобі не диван. А ти не Крістобаль Хунта, та й я теж…".

— Та ви не хвилюйтеся, — втрутився я. — Переночую в машині, не вперше.

Мені раптом страшенно захотілось поспати на простирадлах. Я вже чотири ночі спав у спальному мішку.

— Слухай, — сказав горбоносий, — хо-хо. Хатнакурніж!

— Правильно! — вигукнув бородань. — На Лукомор'я його!

— Їй-богу, я переночую в машині, — почав було я.

— Ви переночуєте в будинку, — сказав горбоносий, — на відносно чистій білизні. Мусимо ж ми вам якось віддячити…

— Не пхати ж вам п'ять карбованців, — мовив бородань.

Ми заїхали в місто. Потяглися старожитні міцні паркани, масивні зруби з велетенських почорнілих колод, неширокими вікнами, різьбленою лиштвою, дерев'яними півниками на дахах. Трапилось кілька брудних цегляних забудов із залізними дверима, вигляд яких викликав у моїй пам'яті напівзнайоме слово "лабаз". Вулиця була пряма й широка і називалася проспектом Миру. Попереду, ближче до центру, виднілися двоповерхові шлакоблокові будинки з відкритими сквериками.

— Наступний провулок праворуч, — сказав горбоносий.

Я увімкнув покажчик повороту, пригальмував і повернув праворуч. Дорога тут заросла травою, але біля якоїсь хвіртки стояв, приткнувшись, новенький "Запорожець". Номери будинків висіли над ворітьми, і цифри були ледь помітні на ржавій блясі вивісок. Провулок називався витончено: "Вул. Лукомор'я". Він був неширокий і затиснутий між важкими старовинними парканами, поставленими, мабуть, ще за тих часів, коли тут швендяли шведські та норвезька пірати.

— Стоп, — сказав горбоносий. Я загальмував, і він знову вдарився носом об ствол рушниці. —

Тепер так, — сказав він, потираючи ніс. — Ви мене зачекайте, а я зараз піду і все владнаю.

— Далебі, не варто, — попросив я востаннє.

— Жодних балачок. Володю, тримай його на мушці.

Горбоносий виліз із машини і, нагнувшись, протиснувся у вузеньку хвіртку. За височенним сірим парканом заховався будинок. Ворота були геть феноменальні, як у паровозному депо, на іржавих залізних петлях із пуд вагою. Я вражено читав вивіски. Їх було три. На лівій стулці строго блищала товстим склом синя солідна вивіска зі срібними літерами:

НДІЧАВО

хата на курячих ногах

пам'ятник соловецької старожитності

На правій стулці зверху висіла іржава бляшана табличка: "Вул. Лукомор'я, буд. № 13, Н. К. Горинич", а попід нею красувався шматок фанери з написом чорнилом косо-криво:

Кіт не працює

Адміністрація

— Який КІТ? — запитав я. — Комітет Іноземної Техніки?

Бородань хихикнув.

— Ви, головне, не хвилюйтеся, — сказав він. — Тут у нас кумедно, але все буде гаразд.

Я вийшов із машини і взявся протирати вітрове скло. Над головою в мене раптом завовтузилися. Я поглянув. На брамі вмощувався, прилаштовуючись зручніше, велетенський — я таких ніколи не бачив — чорно-сірий, із пасмугами, кіт.