Понеділок починається в суботу - Сторінка 14

Цей Вибігалло заявляв, що всі біди, це-во, із невдоволення витікають і якщо, значиться, дати людині все — хлібця, значиться, висівок парених, — то й буде не людина, а янгол. Нехитру цю ідею він пробивав усіляко, розмахуючи томами класиків, із котрих з невимовною простодушністю видирав з кров'ю цитати, нещадно випускаючи та витираючи все, що йому не підходило. Свого часу Вчена рада відступила під натиском цієї нестримної, якоїсь навіть печерної демагогії, і тема Вибігалли була внесена у план. Діючи чітко за цим планом, старанно вимірюючи свої досягнення у процентах виконання і ніколи не забуваючи про режим економії, збільшення обіговості обігових коштів, а також у зв'язку з життям, Вибігалло заклав три експериментальні моделі: модель Людини, невдоволеної цілком, модель Людини, невдоволеної шлунково, і модель Людини, цілком задоволеної. Цілком невдоволений антропоїд визрів першим — він вивівся два тижні тому. Ця жалюгідна істота, вкрита виразками, як Іов, напівзотліла, мучена всіма відомим та невідомими хворобами, неймовірно голодна, страждаюча від холоду і спеки одночасно, вивалилась у коридор, прорепетувала кілька нечленороздільних скарг і здохла. Вибігалло торжествував. Тепер можна було вважати доведеним, що якщо людину не годувати, не напувати, не лікувати, то вона, це-во, буде, значиться, нещаслива і навіть, може, помре. Як ось цей помер. Учена рада вжахнулася. Затія Вибігаллова оберталась якимось моторошним боком. Була створена комісія для перевірки Вибігаллової роботи. Але той, не розгубившись, представив дві довідки, з яких витікало, по-перше, що троє лаборантів його лабораторії щорічно виїжджають працювати до підшефного радгоспу, і, по-друге, що він, Вибігалло, колись був в'язнем царизму, а тепер регулярно читає популярні лекції в міському лекторії та на периферії. І поки ошелешена комісія намагалась розібратися в логіці того, що коїться, він неквапно вивіз із підшефного рибзаводу (в порядку зв'язку з виробництвом) чотири вантажівки оселедцевих голів для визріваючого антропоїда, невдоволеного шлунково. Комісія писала звіт, а нажаханий інститут чекав подальших подій. Вибігаллові сусіди по поверху брали відпустки за свій рахунок.

— Куди ж дзенькнути? — запитав я.

— Дзенькнути, кажеш? А додому, куди ж ще в Новий рік. Мораль повинна бути, милий. Новий рік удома зустрічати треба. Так це виходить по-нашому, нес па? [1]

— Я знаю, що додому. За яким номером?

— А ти, це-во, у книжечку зазирни. Грамотний? От і зазирни, значиться, у книжечку. В нас секретів немає, не те в інших різних. Ан мас[2].

— Добре, — сказав я. — Дзенькну.

— Дзенькни, мон шер, дзенькни. А кусатись він почне, так ти його по писку, не соромся. Се ля ві[3].

Я набрався хоробрості й буркнув:

— А ми ж із вами на брудершафт не пили.

— Пардон?

— Нічого, це я так, — сказав я.

Якийсь час він дивився на мене своїми прозорими очима, в яких нічогісінько не виражалося, потім проказав:

— А нічого, то й добре, що нічого. Зі святом тебе, з наступаючим. Бувай здоровий. Арівуар[4], значиться.

Він надягнув вушанку і пішов. Я похапцем відчинив кватирку. Влетів Роман Ойра-Ойра в зеленому пальті зі смушевим коміром, поворушив горбатим носом і поцікавився:

— Вибігалло забігалло?

— Забігалло, — буркнув я.

— Н-так, — сказав він. — Це оселедець. Тримай ключі. Знаєш, куди він одну вантажівку скинув? Під вікнами в Жіана Жіакомо. Просто під кабінетом. Новорічний подаруночок. Викурю-но я в тебе тут сигарету.

Він упав у величезне шкіряне крісло, розстебнув пальто і закурив.

— Ану, займися, — сказав він. — Дано: запах оселедцевого розсолу, інтенсивність шістнадцять мікросокир, кубатура… — Він оглянув кімнату. — Ну, сам зметикуєш, рік на зламі, Сатурн у сузір'ї Терезів… Виводь!

Я почухав за вухом.

— Сатурн… Що ти мені про Сатурн… А вектор магістатум який?

— Ну, брате, — сказав Ойра-Ойра, — це ти сам повинен…

Я почухав за другим вухом, прикинув подумки вектор і провів, затинаючись, акустичний вплив (промовив заклинання). Ойра-Ойра затиснув ніс. Я вискубнув із брови дві волосинки (страшенно боляче і нерозумно) та поляризував вектор. Запах знову подужчав.

— Погано, — з докором сказав Ойра-Ойра. — Що ти робиш, учню чарівника? Ти що, не бачиш, що кватирка відчинена?

— А, — сказав я, — правильно. — Я врахував дивергенцію і ротор, спробував подумки розв'язати рівняння Стокса, заплутався, вискубнув, дихаючи ротом, ще дві волосинки, принюхався, пробурмотів заклинання Ауерса і вже було зібрався вискубнути ще волосинку, але тут виявилося, що приймальня провітрилась природним способом, і Роман порадив мені економити брови та зачинити кватирку.

— Задовільно, — сказав він. — Займемось матеріалізацією.

Деякий час ми займались матеріалізацією. Я створював груші, а Роман вимагав, щоб я їх їв. Я відмовлявся їсти, і тоді він змушував мене створювати знову. "Працюватимеш, поки не вийде щось їстівне, — казав він. — А це віддаси Модестові. Він у нас Камноєдов". Кінець кінцем я створив справжню грушу — велику, жовту, м'яку, як масло, і гірку, як хіна. Я її з'їв, і Роман дозволив мені відпочити.

Тоді ж приніс ключі бакалавр чорної магії Магнус Федорович Редькін, огрядний, як завжди заклопотаний і страшенно ображений. Бакалавра він отримав триста років тому за винайдення спідніх-невидимок. Відтоді він ці спідні все удосконалював і удосконалював. Спідні-невидимки перетворилися у нього спершу на кюлотиневидимки, потім на штани-невидимки, і нарешті зовсім недавно про них почали говорити як про брюки-невидимки. І ніяк він не міг їх налагодити. На останньому засіданні семінару з чорної магії, коли він робив чергову доповідь "Про деякі нові властивості брюк-невидимок Редькіна", його знову спіткала невдача. Під час демонстрації модернізованої моделі щось там заїло в ґудзиковопідтяжковому механізмі, і брюки, замість того, щоб зробити невидимим винахідника, раптом із дзвінким клацанням зробились невидимі самі. Дуже незручно вийшло. Однак головним чином Магнус Федорович працював над дисертацією, тема якої звучала так: "Матеріалізація та лінійна натуралізація Білої Тези як аргументу достатньо довільної функції сигма не зовсім уявного людського щастя".

Тут він досяг значних і важливих результатів, з яких витікало, що людство буквально купалося б у невимовному щасті, якби тільки вдалося знайти саму Білу Тезу, а головне — зрозуміти, що це таке і де її шукати.

Згадка про Білу Тезу зустрічалась тільки в щоденниках Бен Бецалеля. Бен Бецалель нібито виділив Білу Тезу як побічний продукт якоїсь алхімічної реакції і, не маючи часу займатися таким дріб'язком, вмонтував її як допоміжний елементу якийсь свій прилад. В одному з останніх мемуарів, написаних уже у в'язниці, Бен Бецалель повідомляв: "І можете ви собі уявити? Та Біла Теза не виправдала-таки моїх сподівань, не виправдала. І коли я зрозумів, яка від неї могла бути користь — я говорю про щастя для всіх людей, скільки їх є, — я вже забув, куди ж я її вмонтував". За інститутом числилося сім приладів, яка належали колись Бен Бецалелю. Шість із них Редькін розібрав до гвинтика і нічого особливого не знайшов. Сьомим приладом був диван-транслятор. Але на диван наклав руку Вітько Корнєєв, і у простій душі Редькіна зачаїлися найчорніші підозри. Він почав стежити за Вітьком. Вітько одразу озвірів. Вони посварились і стали затятими ворогами, і залишались ними по сьогоднішній день. До мене як до представника точних наук Магнус Федорович ставився доброзичливо, хоча й засуджував мою дружбу з "цим плагіатором". Назагал Редькін був непоганим чоловіком, дуже працелюбним, дуже наполегливим, абсолютно позбавленим користолюбства. Він проробив величезну роботу, зібравши велетенську колекцію найрізноманітніших визначень щастя. Там були найпростіші негативні визначення ("Не в грошах щастя"), найпростіші позитивні визначення ("Найвище задоволення, повне вдоволення, успіх, удача"), визначення казуїстичні ("Щастя є відсутність нещастя") та парадоксальні ("Найщасливішими є блазні, дурні, бовдури та недбайливі, бо докорів сумління вони не знають, привидів та інших примар не жахаються, страхом прийдешніх бідувань не терзаються, надією майбутніх благ не зваблюються").

Магнус Федорович поклав на стіл коробочку з ключем і, недовірливо дивлячись на нас спідлоба, сказав:

— Я ще визначення знайшов.

— Яке? — запитав я.

— Щось на кшталт віршів. Тільки там немає рими. Хочете?

— Звичайно, хочемо, — сказав Роман.

Магнус Федорович витягнув записник і, затинаючись, прочитав:

Ви запитуєте:

Що вважаю

Я найвищим щастям на землі?

Дві речі:

Змінювати ось так само стан духовний,

Як пенні виміняв би я на шилінг,

Юної дівчини

Почути співи

Не на шляху моєму, а потому,

Як у мене дорогу розпитала.

— Нічого не зрозумів, — сказав Роман. — Дайте я прочитаю очима.

Редькін віддав йому записник і пояснив:

— Це Крістофер Лог. З англійської.

— Чудові вірші, — сказав Роман.

Магнус Федорович зітхнув.

— Одні одне кажуть, інші — інше.

— Важко, — сказав я зі співчуттям.

— Правда ж? Ну як тут усе пов'язати? Дівчини почути співи… І ще й не всякі співи, а щоб дівчина була юна, знаходилась не на його шляху, та ще й тільки після того, як у нього про дорогу запитає… Хіба ж так можна? Хіба такі речі алгоритмізуються?

— Навряд, — сказав я. — Я б не взявся.

— Ось бачите! — підхопив Магнус Федорович. — А ви в нас завідувач обчислювального центру! Кому ж тоді?

— А може, його взагалі немає? — сказав Роман голосом кінопровокатора.

— Чого?

— Щастя.

Магнус Федорович відразу образився.

— Як же його немає, — з гідністю сказав він, — коли я сам його неодноразово відчував?

— Вимінявши пенні на шилінг? — запитав Роман.

Магнус Федорович образився ще більше і вирвав у нього записник.

— Ви ще молодий… — почав він.

Аж тут пролунав гуркіт, тріск, блиснуло полум'я і запахло сіркою. Посередині приймальні з'явився Мерлін. Магнус Федорович, шарахнувшись від несподіванки до вікна, сказав: "Тьху на вас!" — і вибіг геть.

— Good God! — сказав Ойра-Ойра, протираючи запорошені очі. — Canst thou not come in by usual way as decent people do?.. Sir[5], — додав він.

— Beg thy pardon[6], — сказав Мерлін самовдоволено і з утіхою подивився на мене. Напевне, я був блідий, бо дуже злякався самозаймання.

Мерлін поправив на собі побиту міллю мантію, жбурнув на стіл в'язку ключів і промовив:

— Ви помітили, сери, які надворі погоди?

— Передбачені, — сказав Роман.

— Достоту, сер Ойра-Ойра! Достоту передбачені!

— Корисна штука — радіо, — сказав Роман.

— Я радіо не слухаю, — мовив Мерлін.