Понеділок починається в суботу - Сторінка 28

— Це надовго?

— Та як вам буде завгодно! — вигукнув Сідловий. — Як ви мені скажете, так я і зроблю… Та ви ж самі керуватимете! Тут усе дуже просто. — Він знову схопив мене і знову потяг до машини. — Ось це кермо. Ось це педаль зчеплення з реальністю. Це гальмо. А це газ. Ви автомобіль водите? Ну й прекрасно! Ось клавіша… Ви куди хочете — в майбутнє чи в минуле?

— У майбутнє, — сказав я.

— А, — промовив він, як мені здалося, розчаровано. — В описуване майбутнє… Це різні там фантастичні романи та утопії. Звичайно, теж цікаво. Тільки врахуйте, це майбутнє, напевне, дискретне, там повинні бути величезні провали у часі, ніякими авторами не заповнені. Втім, байдуже… Так ось, цю клавішу ви натиснете два рази. Один раз зараз, при старті, а другий раз — коли захочете повернутися. Розумієте?

— Розумію, — сказав я. — А якщо в ній щонебудь зламається?

— Абсолютно безпечно! — Він замахав руками. — Як тільки в ній що-небудь зіпсується, хоч одна порошинка потрапить між контактами, ви миттєво повернетеся сюди.

— Дерзайте, юначе, — сказав магістр-академік. — Розповісте нам, що ж там, у майбутньому, ха-ха-ха…

Я видерся в сідло, намагаючись ні на кого не дивитися і почуваючись дуже химерно.

— Натискайте, натискайте… — пристрасно шепотів доповідач.

Я натиснув на клавішу. Це був, напевне, якийсь аналог стартера. Машина смикнулася, захрюкала і почала рівномірно тремтіти.

— Вал зігнули, — шепотів з досадою Сідловий. — Ну нічого, нічого… Вмикайте швидкість. Ось так. А тепер газу, газу…

Я дав газу, водночас плавно витискаючи зчеплення. Світ став тьмяніти. Останнє, що я почув у залі, було добросерде запитання магістраакадеміка: "І яким же чином ми за ним спостерігатимемо?.." І зал щез.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Єдина відмінність між Часом і будь-яким із трьох просторових вимірів полягає в тому, що наша свідомість рухається уздовж нього.

Г. Дж. Веллс

Спочатку машина рухалася стрибками, і я був заклопотаний тим, щоб утриматися в сідлі, стиснув ногами раму та щосили чіплявся за кермову дугу. Краєм ока я розмито бачив довкола якісь розкішні примарні будівлі, мутно-зелені рівнини та холодне, негріюче світило в сірому тумані неподалік від зеніту. Потім я зрозумів, що тряска і стрибки відбуваються через те, що я забрав ногу з акселератора, потужності двигуна (зовсім як це буває на автомобілі) не вистачає, і тому машина рухається ривками, на додачу раз у раз натикаючись на руїни античних і середньовічних утопій. Я додав газу, рух відразу став плавний, і я зміг, нарешті, влаштуватися зручніше і усе роздивитися.

Мене оточував примарний світ. Величезні будівлі з кольорового мармуру, прикрашені колонадами, височіли серед маленьких сільських будиночків. Навкруги за повної відсутності вітру колихалися хлібні ниви. Вгодовані прозорі отари паслися на траві, на пагорках сиділи благовидні сиві пастухи. Всі, як один, вони читали книги і старовинні рукописи. Потім поряд зі мною з'явилися два прозорих чоловіки, встали в пози і почали говорити. Обидва вони були босі, увінчані вінками і закутані у складчасті хітони. Один тримав у правій руці лопату, а в лівій — стискав сувій пергаменту. Другий опирався на киркомотику і розгублено бавився величезною мідною чорнильницею, підвішеною до пояса. Говорили вони по черзі і, як мені спершу здалося, один із одним. Але швидко я зрозумів, що звертаються вони до мене, хоча жоден із них навіть не поглянув у мій бік. Я прислухався. Той, що був з лопатою, довго й монотонно викладав основи політичного устрою прекрасної країни, громадянином якої був. Устрій був надзвичайно демократичний, про жоден примус громадян не могло бути й мови (він кілька разів з особливим наголосом це підкреслив), усі багаті та безтурботні, і навіть найостанніший землероб має не менше трьох рабів. Коли він замовкав, щоб перепочити і облизати губи, починав той, що з чорнильницею. Він хвалився, нібито щойно відпрацював свої три години перевізником на річці, не взяв ні з кого ані копійки, бо не знає, що таке гроші, а зараз прямує під покров струменів віддатися віршуванню.

Говорили вони довго — судячи зі спідометра, кілька років, — а потім раптом несподівано щезли, і стало порожньо. Крізь примарні будівлі просвічувалось нерухоме сонце. Несподівано невисоко над землею повільно пропливли важкі літальні апарати з перетинчастими, як у птеродактилів, крилами. У першу мить мені здалося, що всі вони горять, але потім я помітив, що дим у них іде з великих конічних труб. Важко розмахуючи крильми, вони летіли наді мною, сипався попіл, і хтось кинув на мене зверху сучкувате поліно.

У розкішних будівлях навколо мене почали відбуватись якісь зміни. Колон у них не поменшало, і архітектура залишилась, як і раніше, розкішною та безглуздою, але з'явилися нові кольори, і мармур, по-моєму, змінився на якийсь сучасніший матеріал, а замість сліпих статуй і бюстів на дахах виникли лискучі пристрої, схожі на антени радіотелескопів. Людей на вулицях побільшало, з'явилась величезна кількість машин. Щезли отари з освіченими пастухами, однак хлібні ниви продовжували колихатися, хоча вітру, як і раніше, не було. Я натиснув на гальма і зупинився.

Роздивившись, я зрозумів, що стою з машиною на стрічці рухомого тротуару. Люд довкола так і кишів — найрізноманітніший люд. У більшості своїй, щоправда, ці люди були якісь нереальні, значно менш реальні, за могутні, складні, майже безшумні механізми. Тому, коли такий механізм випадково наїжджав на людину, зіткнення не відбувалося. Машини мало мене зацікавили, напевне, тому, що на лобовій броні в кожної сидів натхненний до напівпрозорості винахідник, велемовно пояснюючи влаштування і призначення свого дітища. Винахідників ніхто не слухав, та вони, здається, ні до кого конкретно не зверталися.

На людей дивитися було цікавіше. Я побачив здоровенних хлопців у комбінезонах, яка ходили обійнявшись, лаялися і волали немелодійні пісні на погані вірші. Раз по раз траплялись якісь люди, одягнені тільки частково: скажімо, в зелений капелюх і червоний піджак на голе тіло (більше нічого); або у жовті черевики і барвисту краватку (ані штанів, ані сорочки, ані навіть білизни); або у вишукані туфельки на босу ногу. Оточуючі ставилися до них спокійно, а я ніяковів доти, поки не згадав, що деякі автори мають звичку писати що-небудь на кшталт "двері відчинилися, і на порозі з'явився стрункий м'язистий чоловік у волохатій кепці та темних окулярах". Траплялись і люди нормально одягнені, щоправда, в костюмах дивного покрою, і то тут, то там проштовхувався крізь натовп засмаглий бородань у незаплямовано-білій хламиді з кетменем чи яким-небудь хомутом в одній руці та з мольбертом чи пеналом — в іншій. У носіїв хламид вигляд був розгублений, вони шарахалися від багатоногах механізмів і зацьковано озиралися.

Якщо не враховувати бурмотіння винахідників, було доволі тихо. Більшість людей помовчувала. На розі двоє юнаків лагодили якийсь механічний пристрій. Один переконано говорив: "Конструкторська думка не може стояти на місці. Це закон розвитку суспільства. Ми винайдемо його. Обов'язково винайдемо. Усупереч таким бюрократам, як Чинушин і таким консерваторам, як Твердолобов". Другий юнак стверджував: "Я придумав, як застосувати тут незносні шини з поліструктурного волокна з виродженими амінними сполучниками та неповними кисневими групами. Але я досі не знаю, як використати регенеруючий реактор на субтеплових нейтронах. Мишко, Мишко! Що робити з реактором?" Придивившись до пристрою, я без труднощів упізнав велосипед.

Тротуар виніс мене на величезну площу, заповнену людьми і заставлену космічними кораблями найрізноманітніших конструкцій. Я зійшов із тротуару і стягнув машину. Спочатку я не розумів, що відбувається. Грала музика, виголошувалися промови, тут і там, височіючи над натовпом, кучеряві рум'яні юнаки, заледве даючи раду з непокірними пасмами волосся, що безперервно падало на чоло, виразно читали вірші. Вірші були або знайомі, або погані, але з очей численних слухачів рясно крапали скупі чоловічі, гіркі жіночі та світлі дитячі сльози. Суворі чоловіки міцно обіймали один одного і, ворушачи жовнами на вилицях, плескали один одного по плечах. Оскільки багато хто з них був не вдягнений, плескання це нагадувало оплески. Двійко підтягнутих лейтенантів з утомленими, але добрими очима протягнули повз мене вихолощеного чоловіка, скрутивши йому руки за спину. Чоловік звивався і кричав щось ламаною англійською. Здається, він усіх викривав і розповідав, як і за чиї гроші підкладав вибухівку в двигун зорельота. Кілька хлопчаків із томиками Шекспіра, злодійкувато озираючись, підкрадалися до дюз найближчого астроплана. Натовп їх не помічав.

Скоро я зрозумів, що одна половина натовпу розлучалася з іншою половиною. Це було щось на кшталт тотальної мобілізації. З промов та розмов я збагнув, що чоловіки вирушали в космос — хто на Венеру, хто на Марс, а деякі, з зовсім уже відстороненими обличчями, збиралися до іитттих зірок і навіть у центр Галактики. Жінки залишалися їх чекати. Багато хто займав чергу до величезної потворної будівлі, яку одні називали Пантеоном, а інші — Рефрижератором. Я подумав, що встиг вчасно. Якби я спізнився на годину, в місті залишилися б тільки заморожені на тисячі років жінки. Потім мою увагу привернула висока сіра стіна, що відгороджувала площу із заходу. З-за стіни звивався чорний дим.

— Що це там? — запитав я у гарної жінки в хусточці, яка понуро брела до Пантеону-Рефрижератора.

— Залізна Стіна, — відповіла вона, не зупиняючись.

Щохвилини мені ставало дедалі нудніше і нудніше. Усі довкола плакали, оратори вже захрипли. Поряд зі мною юнак у голубому комбінезоні прощався з дівчиною в рожевій сукні. Дівчина монотонно говорила: "Я хотіла би стати астральним пилом, я б космічною хмарою обняла твій корабель…" Юнак уважно слухав. Потім понад натовпом грянули зведені оркестри, нерви мої не витримали, я стрибнув у сідло і дав газу. Я ще встиг помітити, як понад містом з ревінням злетіли зорельоти, планетольоти, астроплани, іонольоти, фотонольоти та астромати, а потім усе, крім сірої стіни, зникло за фосфоресцентним туманом.

Після двотисячного року почались провали в часі. Я летів через час, позбавлений матерії.