Порт у тумані - Сторінка 5

Люди проводжали очима двох співбесідників. З висоти свого судна англійські моряки безтурботно роззиралися на юрбиська на березі, а при тім встигали робити все необхідне для маневру.

— А яка ваша думка, пане мер, про Жюлі Леґран?

Пан Гранмезон трохи завагався, а потім відповів:

— Мале й дурне — їй запаморочилося в голові, бо Жоріс розбестив її своєю надмірною поблажливістю… Вона надто багато про себе думає… Хто його знає, що саме… В усякому разі, вона вважає себе не такою, яка є насправді…

— А її брат?

— Ніколи його не бачив… Всі мені кажуть, що він ледащо…

Шлюз залишився позаду, і вони вже наближались до невисокого муру, що огороджував будинок. Навколо нього гралися кілька хлопчаків, чекаючи початку цікавої вистави.

— Що спричинилося до смерті?

— Стрихнін!

Все єство Мегре дихало впертістю і затятістю. Він ішов не кваплячись, заклавши руки в кишені, міцно стиснувши в зубах люльку. Важка люлька пасувала до його масивного обличчя — в неї можна було натоптати майже чверть пачки світлого тютюну.

Білий кіт, що маніжився на нагрітому сонцем мурі, стрибнув і зник, коли чоловіки підійшли ближче. Мегре раптом зупинився.

— Ви не хочете заходити? — здивувався мер.

— Заждіть хвилину! Як ви вважаєте, Жюлі була коханкою капітана?

— Нічого про це не відаю! — відрізав пан Гранмезон дратливо.

— Ви часто приходили в цей дім?

— Ніколи! Жоріс був у числі моїх службовців, отже, в таких випадках…

Він усміхнувся так, як, на його думку, мав би всміхнутися великий сеньйор.

— Коли ви нічого не маєте проти, покінчимо з формальностями якнайшвидше. Я запросив декого на сніданок…

— Ви одружені?

Уперто нахмуривши чоло, Мегре гнув свою лінію; рука його лежала на клямці хвіртки.

Пан Гранмезон подивився на нього зверху вниз — мав-бо зріст сто вісімдесят п'ять сантиметрів. Комісар помітив, що той, хоч і не був косоокий, однак зіниці мав дещо асиметричні.

— Вважаю за потрібне попередити вас: коли ви й далі розмовлятимете зі мною таким тоном, вам може нагоріти… Покажіть мені те, що мусите показати, — сухо озвався мері сам штовхнув хвіртку.

Коли пан Гранмезон переступив поріг, сільський поліцай, що стояв на посту, поспішив щезнути.

До кухні вели скляні двері. Мегре одразу ж завважив, що тут щось не так: обидві сусідки на місці, але Жюлі немає.

— Де вона? — одразу ж запитав комісар.

— Пішла до себе нагору… Зачинилась… Не хоче йти сюди…

— Чого це, ні сіло ні впало?

Жінка наглядача маяка пояснила:

— Їй уже було краще… Вона ще плакала, але зовсім тихо і говорила, говорила… Я раяла їй чогось попоїсти. Вона відімкнула цю шафу…

— І що?

— Не знаю… Наче злякалася… Потім метнулася по сходах, і ми чули, як вона замикала на ключ свою кімнату…

У продуктовій шафі стояв тільки посуд, кошик з кількома картоплинами, блюдо, в якому маринувались оселедці, та дві брудні, масні тарілки: схоже, що в них лежало смажене м'ясо.

— Я чекаю, коли ваша ласка! — нетерпляче промовив мер, що лишився в коридорі. — Вже пів на дванадцяту, і я гадаю, що будь-які вибрики цієї особи…

Мегре замкнув шафу, поклав ключ у кишеню і важким кроком пішов до сходів.

Розділ III

КУХОННА ШАФА

— Відчиняйте, Жюлі!

Чути було, як дівчина впала у ліжко.

— Відчиняйте!

Жодної відповіді. Тоді Мегре вдарив плечем у фільонку, і шурупи, на яких тримався замок, вилетіли геть.

— Чому ви не відчиняли?

Жюлі не плакала. І не виглядала схвильованою. Згорнувшись калачиком, вона дивилася застиглими очима просто себе. Коли комісар підійшов зовсім близько, дівчина скочила з ліжка й кинулась до дверей.

— Облиште мене! — заверещала вона.

— Гаразд, Жюлі, тільки віддайте мені записку.

— Яку ще записку?

Вона перейшла в напад, сподіваючись у такий спосіб краще приховати брехню.

— Капітан дозволяв вашому братові ходити до вас?

Ані слова у відповідь.

— Ви мовчите, отже — не дозволяв! А ваш брат усе-таки приходив! Здається, він побував тут тієї ночі, коли зник Жоріс…

Вона зиркнула на комісара сердито, майже з ненавистю.

— "Сен-Мішель" був у порту. Отже, цілком природно, брат відвідав вас. Запитання: коли він приходить, він підхарчовується тут, чи не так?..

"Тварюка!" — просичала дівчина крізь зуби, а комісар вів далі:

— Він завітав сюди, коли ви були в Парижі. Не заставши вас, залишив записку. Аби мати певність, що ви її знайдете — саме ви, а не хтось інший — поклав її в продуктову шафу на кухні… Дайте-но мені цю писульку…

— В мене її вже немає!

Мегре подивився на порожній камін, на зачинене вікно.

— Давайте її сюди!

Вона напружилась і була вже схожа не на розважливу жінку, а на розгнівану дитину. Нарешті комісар, перехопивши її погляд, буркнув з ноткою симпатії:

— Дурненька!

Записка була під подушкою, на ліжку, де щойно лежала сама Жюлі. Проте, замість скласти зброю, уперта дівчина знову перейшла в наступ і навіть спробувала вирвати записку з рук комісара, а той бавився її гнівом.

— Оце й усе? — насупився він, схопивши її за руки. На смужці паперу кострубатим почерком з безліччю помилок було написано: "Якщо ти приїдеш разом із хазяїном, доглядай його добре, бо є лихі люди, які не доброзичать йому. Я повернуся за два чи три дні разом із шхуною. Не шукай котлет. Я їх з'їв. Твій назавжди брат".

Мегре похнюпив голову, настільки спантеличений, що вже не звертав уваги на дівчину. А за чверть години він розмовляв з начальником порту, і той сказав йому, що "Сен-Мішель" має бути зараз у Фекамі; коли вітер лишиться північно-західним, він прибуде сюди наступної ночі.

— Ви знаєте місце перебування всіх кораблів?

І Мегре розгублено подивився на осяяне сонцем море, де виднівся десь далеко один-єдиний димок.

— Усі порти зв'язані між собою. От бачите, це список кораблів, що мають прибути сьогодні.

Делькур показав комісарові на чорну дошку, прибиту до стіни портової контори: там було виведено крейдою назви кораблів.

— Ви знайшли щось?.. Не дуже вірте, що вам розказують… Навіть солідні особи! Якби ви тільки знали, скільки дрібних заздрощів може бути в цьому закуті!..

Тут пан Делькур привітно помахав рукою капітанові вантажного пароплава, що йшов у море, й зітхнув, позираючи на шинок.

— Самі побачите!

О третій годині слідчі прокуратури закінчили огляд, і щось із десяток панів вийшло з будинку Жоріса. Крізь маленьку зелену хвіртку всі вони попрямували до чотирьох машин, що чекали на них, оточені натовпом цікавих.

— Тут має бути сила-силенна качок! — звернувся до пана Гранмезона помічник прокурора, оглядаючи навколишню місцевість.

— Сезон невдалий, зате торік…

Він поспішив до першої машини, яка вже зрушила з місця.

— Заїдете до мене ненадовго, чи не так? Моя дружина чекає…

Мегре йшов останній, і мер, привітний рівно настільки, щоб не здатися нечемним, сказав йому:

— Приставайте до товариства. Вам треба завітати до нас, а якже…

В будинку капітана Жоріса залишились тільки Жюлі, дві жінки і сільський поліцай біля дверей. Вони чекали на катафалк, який мав відвезти небіжчика в Кан.

А в машинах запанував той настрій, який інколи буває, коли живі повертаються з похорону, безпричинно веселі й гамірливі. Мегре почувався дуже незручно на відкидному сидінні. А мер просторікував перед заступником прокурора:

— Я б волів тут жити цілий рік. Проте моїй дружині село зовсім не до вподоби. Через те ми проводимо більшу частину часу в нашому будинку в Кані… Нещодавно моя дружина повернулася з Жоан-ле-Пена, була там місяць разом із дітьми…

— Скільки вже вашому старшому?

— П'ятнадцять років…

Люди біля шлюзу дивилися вслід машинам. Майже одразу за шлюзом, біля дороги на Ліон-сюр-Мер, стояла вілла мера — велика нормандська вілла з моріжками, огородженими білим штахетником і прикрашеними порцеляновими фігурками різних тварин.

Пані Гранмезон у темній шовковій сукні приймала гостей у вестибюлі з дуже стриманою, дуже-дуже світською усмішкою. Двері до вітальні було розчинено навстіж. На столі в курильній кімнаті вже лежали напоготові сигари, стояли пляшки.

Усі знали одне одного. Тут зібралося вузьке коло обраних, які звикли зустрічатися в салонах Кана. Покоївка в білому фартусі брала від гостей пальта й капелюхи.

— Невже, пане суддя, ви ніколи не бували в Уїстреамі? Адже ви вже так давно живете в Кані?

— Дванадцять років, дорога мадам… Дивіться, мадемуазель Жізель…

Дівчинка чотирнадцяти років — не за літами доросла, так само як і її матінка, манірна і дуже-дуже світська — чемно привіталася до гостей.

А Мегре забули відрекомендувати господині дому.

— Охоче припускаю, що після всього побаченого ви воліли б щось міцніше за чашку чаю… Краплю цього коньяку, пане помічник прокурора? Мадам іще в Фонтенбло?..

Гомоніли уже всі. Мегре перехоплював на льоту уривки фраз.

— Ні!.. Десять качок за одну ніч — це максимум… Слово честі, там зовсім не холодно… Курінь опалюється…

А з другого боку чулося:

— … Дуже терплять від кризи фрахту?

— А це вже залежно від компанії. Тут, у нас, криза майже не відчувається. Не списано жодного судна. Але дрібні судновласники, особливо ті, що не мають шхун, пристосованих до каботажного плавання, вже почивають співати Лазаря… Можна сказати, що в принципі всі шхуни підуть на продаж, бо ж вони не виправдовують себе…

— Ні, мадам, — шепотів десь помічник прокурора. — Вам нема чого боятися. Загадка — якщо взагалі є щось загадкове в цій смерті — буде швидко розкрита. Чи не правда, комісаре?.. Але… Чи вас відрекомендували?.. Комісар Мегре, один з найвизначніших керівників кримінальної поліції…

Нерви Мегре були натягнуті, мов струна, вираз обличчя непривітний, навіть понурий. Він іронічно подивився на юну усміхнену Жізель, яка простягнула йому тарілку з мініатюрними тістечками.

— Дякую!

— Невже? Ви не любите тістечок?

— Ваше здоров'я!

— За здоров'я гостинної господині!

Слідчий суддя, високим, худорлявий, років під п'ятдесят, який ледве бачив, хоч і носив окуляри з товстелезними скельцями, одвів Мегре вбік.

— Само собою зрозуміло, що я даю вам цілковиту свободу дій. Проте телефонуйте мені щовечора, аби я був у курсі. Ваша думка? Огидний злочин, адже так?..

А побачивши, що наближається пан Гранмезон, він вів далі уже голосніше:

— Вам справді пощастило, що натрапили на такого мера, як мер Уїстреама, котрий допоможе вам в усьому. Хіба не так, дорогий друже?.. Я оце говорив комісарові…

— Якщо пан Мегре бажатиме, цей дім він може вважати своїм.