Порт у тумані - Сторінка 6

Гадаю, ви зупинилися в готелі?

— Так! Я вдячний вам за запрошення, але звідти мені ближче до порту…

— До того ж ви вважаєте, що натрапите на якийсь слід у тому шинку? Обережно, комісаре!.. Ви ще не знаєте Уїстреама!.. Подумайте про те, яка може бути фантазія в тих, що проводять своє життя в шинку. Вони зведуть наклеп навіть на батька з матір'ю, аби тільки розповісти цікаву історію…

— А може, годі про все це? — запропонувала пані Гранмезон, люб'язно всміхаючись. — Тістечко, комісаре?… Невже?… Ви не любите солодкого?..

Уже вдруге! Це занадто! І Мегре ледве втримався від спокуси полізти в кишеню та, на знак протесту, дістати свою велику люльку.

— З вашого дозволу… зараз я мушу зайнятися деякими дрібними справами…

Його не намагалися затримати. Одне слово, його присутністю дорожили не більше, ніж він сам можливістю побути тут ще. Надворі натоптав люльку й неквапно попрямував до порту. Його вже знали тут. Вже знали, що він випив з компанією завсідників шинку, і віталися з ним трішечки фамільярно.

Коли він підходив до причалу, автобус із тілом капітана Жоріса проїхав у напрямі до Кана. Крізь вікно першого поверху капітанового будинку видно було, як жінки намагалися відвести Жюлі на кухню.

Купка людей оточила рибальський човен, який щойно повернувся; обидва рибалки заходилися сортувати рибу. Митники, обіпершися на поручні мосту, намагалися сяк-так згаяти нудні години вахти.

— Щойно я одержав підтвердження, що "Сен-Мішель" прибуде завтра! — повідомив капітан, підходячи до Мегре. — Він простояв три дні у Фекамі, бо ремонтував бушприт.

— Скажіть-но… Чи буває так, що він перевозить тріскову ікру?

— Тріскову?.. Ні! Норвезьку ікру доставляють скандинавські шхуни або маленькі пароплави… Але вони не ходять до Кана… Вони вивантажуються безпосередньо в тих портах, де ловлять сардину, — в Конкарно, Сабль-д'Олонп, Сен-Жан-де-Люз…

— А ворвань?

Тут уже капітан здивувався вкрай.

— Навіщо?

— Не знаю…

— Ні! Каботажні судна перевозять майже завжди один і той самий вантаж: овочі, головним чином цибулю, в Англію, вугілля — до бретонських портів, а також камінь, цемент, шифер… Правду кажучи, я розпитав шлюзовиків про останнє прибуття "Сен-Мішеля". 16 вересня він прийшов з Кана якраз наприкінці припливу. Вахта мала вже закінчитися. Жоріс зауважив, що у фарватері не досить води, аби можна було вийти в море, особливо під час туману. А хазяїн шхуни наполягав, що йому треба прошлюзуватися і назавтра вийти в море якомога раніше. "СенМішель" ночував тут — он гляньте, на рейді, — пришвартований до паль. Якби був великий відплив, вони сіли б на пісок. І лише десь близько дев'ятої ранку змогли вийти в море…

— А чи був на борту брат Жюлі?

— Безперечно! Адже їх лише троє: хазяїн, який водночас командує судном, і ще двоє. Луї-Здоровило…

— Так прозвали каторжника?

— Авжеж. Його називають Луї-Здоровилом, бо він більший за вас і може задушити вас однією рукою…

— Кепська вдача?

— Якщо поспитаєте в мера або ще в когось із тутешніх буржуа, вони скажуть вам — так! Що ж до мене, то я не знав його до каторги. Він не часто буває тут. Мені тільки відомо, що він ніколи не робив дурниць в Уїстреамі. П'є, звичайно… Або радше… Усе це не так просто… Він завжди напідпитку… Приходить, зникає… Ноги тягне, тримає плечі й голову набакир, і це не додає йому привабливого вигляду… Втім хазяїн, власник "Сен-Мішеля", задоволений ним…

— Учора Луї був тут, доки його сестра їздила?

Капітан Делькур відвернувся, не наважуючись заперечувати. І Мегре саме тоді зрозумів: йому тут ніколи не скажуть усього, цих людей єднає щось подібне до таємного братства франкмасонів.

— Йдеться тільки про те, що він…

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого… Я чув розмови про якогось незнайомця, котрого бачили тут… Проте це непевно…

— Хто ж його бачив?

— Не знаю… Хтось щось говорить, знаєте..! Ви не проти випити чогось?..

І вдруге Мегре влаштувався у "Флотській закусочній", де всі потяглися потиснути йому руку.

— Подумати тільки! Як вони швидко впоралися з усією справою, оті пани з прокуратури…

— Що ви питимете?

— Пиво.

Протягом усього дня сонце світило ясно. Але тепер шлейфи туману почали стелитися між деревами, а вода в каналі вже потроху парувала.

— Ще одна ніч у ваті! — зітхнув капітан.

І тієї ж самої миті почулося звичне голосіння сирени.

— Це бакен з ліхтарем, на тому боці, біля виходу на фарватер.

— Капітан Жоріс часто плавав до Норвегії? — несподівано спитав Мегре.

— Коли працював на Англо-Нормандську компанію, так! Особливо одразу ж після війни, адже тоді до зарізу потрібен був ліс. Препоганий вантаж, не лишається місця пройти по палубі…

— Ви служили в одній компанії?

— Недовго. Я головним чином працював на Бормса з Бордо. Забезпечував "трамвай", як то кажуть, тобто ходив завжди по одній лінії: Бордо-Нант, потім Нант-Бордо… Цілих вісімнадцять років.

— Звідки Жюлі родом?

— З Порт-ан-Бесена, з сім'ї рибалок… Та чи можна назвати їх рибалками!.. Старий так нічого путнього й не досяг… Під час війни помер… Матері довелося торгувати рибою на вулицях. Вона не вилазила із забігайлівок, безперестану дудлила червоне вино.

І вже вдруге думаючи про Жюлі, Мегре якось дивно всміхнувся. Він наче знову бачив, як вона входить до нього в кабінет у Парижі, така чистенька, в своєму блакитному костюмі, з наївно-самовпевненим виразом обличчя.

А потім, цього ж таки ранку, вона, наче мала дитина, так незграбно боронилася, щоб не віддати братової записки.

Будинок Жоріса поринав у тумані. Світла не було вже ні на другому поверсі, звідки забрали небіжчика, ні в їдальні. Світилося лише в коридорі й, безперечно, на кухні по той бік, адже там дві сусідки сиділи з дівчиною.

Робітники шлюзу вже звільнилися і входили до шинку, але, додержуючи дистанції, сідали за стіл у глибині зали й приєднувались до гравців у доміно. Засвітився маяк.

— Налийте нам ще! — сказав капітан, показуючи свою склянку. — Тепер моя черга.

Якимось дивно приглушеним голосом Мегре запитав:

— Якби Жоріс жив, де б він був оце зараз? Тут?..

— Ні, вдома! Сидів би в пантофлях!

— Де, в їдальні? Чи в своїй кімнаті?

— На кухні… Переглянув би газету, потім почав би читати якусь книжечку про садівництво. Він захопився квітами… Ви ж бачили — уже й осінь кінчається, а в його садку досі повно квітів…

Довкола засміялись, але той сміх був трохи ніяковий, немов люди соромилися того, що не кохаються в квітах, а є завсідниками цього шинку.

— Він не ходив на полювання?

— Зрідка… Вряди-годи, коли хтось запрошував…

— Разом із мером?

— Бувало й так… Як налітало багато качок, вони разом ходили до куреня…

Закусочна настільки погано освітлювалась, що крізь пелену тютюнового диму важко було розгледіти гравців у доміно. Від великої груби пашіло жаром. А надворі — майже суцільний морок, густий туман і вологий холод пронизував аж до кісток. Сирена голосила без угаву. Мегре смачно попихкував люлькою.

Зручно розвалившись на стільці, примружив очі, намагаючись зібрати докупи всі розрізнені деталі, що й досі громадилися в його уяві безформною масою.

— Жоріс зник і пропадав десь аж шість тижнів, потому повернувся з пробитою й зашитою головою! — промовив Мегре, не усвідомлюючи, що думає вголос. — У день при їзду на нього чекала отрута. І тільки наступного дня Жюлі знайшла в шафі попередження сього брата.

Комісар глибоко зітхнув і прошепотів собі під ніс, ніби підводив риску:

— Отже, виходить, що його попервах спробували вбити. Потім вилікували. А незабаром вбили, уже без усяких! Значить…

А значило це те, що три фрази ніяк не трималися купи. І народжувалось химерне припущення — химерне до жаху.

— Значить, спочатку його намагалися не вбити, а тільки позбавити розуму!..

Хіба паризькі лікарі не стверджували в один голос, що таку операцію міг зробити лише талановитий хірург?

Проте хто ж розбиває людині череп, аби позбавити її розуму?

Далі: чим саме можна довести, що Жоріс і насправді став несповна розуму?

Всі дивилися на Мегре, зберігаючи поштиве мовчання. Лише митник дозволив собі зробити знак служниці:

— Повторіть!..

Кожен нишк у своєму кутку, поринувши в тяжкі роздуми, які алкоголь робив зовсім невиразними.

Знадвору чути було, що проїхали три машини. Слідча група поверталася до Кана після прийому в пана й пані Гранмезон. У цей час тіло капітана Жоріса мало вже лежати в холодильній шафі Інституту судової медицини.

Всі сиділи мовчки. Кісточки доміно човгались по облізлому, колись вкритому лаком столу, навколо якого сиділи робітники шлюзу. Відчувалося, що загадка поступово заволоділа всіма, що вона тяжіє над кожним з них, що вона зависла в повітрі десь тут, майже відчутна на дотик. Похмурніли обличчя. Наймолодший з митників, розхвилювавшись, підвівся і пробурмотів:

— Мені вже час повертатися до жінки…

Мегре простягнув свій кисет сусідові, той натоптав люльку й передав кисет далі. І враз почувся чийсь голос, так, голос Делькура. Він і собі підводився, щоб вирватися з цієї гнітючої обстановки.

— Скільки я заборгував, Марто?

— Два круги?.. Дев'ять сімдесят п'ять… Та ще вчорашніх три франки десять…

Усі вже були на ногах. Вологе повітря проникало крізь відчинені двері. Прощалися мовчки, лише потиском рук.

Надворі кожен рушав собі, поринаючи в густий туман. Кроки даленіли, а над усім вібрував зойк сирени.

Мегре постояв трохи, прислухаючись до кроків, що навсібіч віддалялися од нього. Важкі, непевні кроки, які раптом ставали частішими…

І Мегре зрозумів, що — не можна навіть сказати, як це сталося, — людей заполонив страх.

Заполонив їх усіх, усіх, хто поспішав звідси, страх перед нічим і перед усім, перед якоюсь фатальною небезпекою, неминучою катастрофою, перед темрявою й перед світлом.

— Невже ще не все?..

Мегре вибив попіл з люльки й застебнув ґудзики пальта.

Розділ IV

"СЕН-МІШЕЛЬ"

— Вам подобається? — непокоївся хазяїн щоразу, як подавали чергову страву.

— Нічого, нічого! — відповідав Мегре, хоч насправді навіть не знав як слід, що він їсть.

Сидів один у їдальні готелю, розрахованій на сорок або п'ятдесят відвідувачів. Готель було призначено для купальників, що влітку приїздять до Уїстреама. Меблі такі ж, як і в усіх пляжних готелях. На столах — вазочки.

Все це не мало аж ніякого відношення до того Уїстреама, що цікавив комісара і що його він починав розуміти.

І через те був задоволений.