Портрет митця замолоду - Сторінка 2

- Джеймс Джойс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Захотілося плакати. Він сперся ліктями на стіл і почав затуляти й відтуляти мушлі вух. Відтулиш — чути шум у трапезній. Не шум, а гуркіт, мов від поїзда вночі. А затулиш — гуркоту як не було, наче поїзд у тунель зайшов. Тієї ночі в Далкі поїзд так само гуркотів, а зайшов у тунель, то стих. Він заплющив очі; поїзд то гуркотів, то стихав, то гуркотів, то стихав. Хороше слухати, як поїзд гуркоче і тихне, потім знову гуркоче, з тунелю виходячи, і знову тихне.

Доріжкою, що посеред трапезної, пройшли хлопці з вищої ланки — Педді Рат, Джіммі Мейджі, Іспанець, якому дозволялось палити сигари, і малий Португалець, який носив вовняну шапку. За ними вийшли столи нижчої і третьої ланок. І в кожного — своя, особлива хода.

Він сидів у кутку ігрової зали, вдаючи, що дивиться гру в доміно, і раз чи два йому вдалося підслухати пісеньку газу. Префект з кількома учнями стояв біля дверей, а Саймон Мунан в'язав йому рукави за спиною. Префект їм розказував щось про Таллабеґ.

Та ось він одійшов од дверей, а до Стівена підійшов Веллз і спитав:

— Скажи-но, Дедалусе, ти цілуєш маму, як лягаєш спати?

Стівен відповів:

— Цілую.

Веллз повернувся до товаришів:

— О, чуєте, тут один каже, що цілує маму щовечора, як лягає спати.

Товариші припинили грати й пооберталися, сміючись. У них на очах Стівен зачервонівся і мовив:

— Ні, не цілую. Тоді Веллз сказав:

— О, чуєте, тут один каже, що він не цілує маму, як лягає спати.

Всі знову засміялися. Стівен спробував засміятися й собі. І миттю відчув ціле тіло в жару й замішанні. Яка ж відповідь правильна? Він відповів і так, і так, а Веллз усе одно сміється. Веллз мусить знати правильну відповідь, бо він вже в третьому граматичному! От би уявити собі його маму; та він не наважився піднести очі на Веллзове обличчя. Не подобалось йому Веллзове обличчя. Це ж він, Веллз, штовхнув його вчора в ту яму, бо він не згодився проміняти свою табакерку на Веллзів випробуваний у боях каштан, розбивцю сорока інших. Підло він повівся, всі хлопці це кажуть. А вода була така холодна й масна! А ще ж один бачив, як у цю ковбаню плюхнувся здоровий пацюк.

Ціле його тіло вкривала холодна плівка того болота, а коли дзвоник закликав до науки і всі ланки строєм вийшли з ігрових кімнат, він відчув холодне повітря коридору і сходів у себе під одягом. Він усе ще силкувався знайти правильну відповідь. Добре це чи ні — цілувати маму? Що воно значить — цілувати? Ти підводиш обличчя, наприклад, кажучи "Добраніч", а мама нахиляє обличчя. Це і є воно — цілувати. Мама торкає губами твою щоку; губи в неї ласкаві, щока від них мокріє, і чується ледь чутно: цьом. І навіщо двоє людей роблять таке обличчями?

Сівши в читальні, він відкинув кришку парти й замінив наклеєну там цифру "77" на "76". До різдвяних канікул ще дуже далеко, та колись вони таки настануть, бо Земля весь час крутиться.

На титульній сторінці його підручника з географії намальована Земля — велика куля, повита у хмари. Флемінг має коробку кольорових олівців і раз на самопідготовці він замалював Землю зеленим, а хмари — каштановим кольором. Як на щітках у Дантиній шафці: з зеленим оксамитом на спинці — за Парнелла, а з каштановим — за Майкла Девітта. Тільки він не казав Флемінгові малювати в ці кольори. Це Флемінг сам придумав.

Він розгорнув географію, щоб учити урок. Але назви місцевостей в Америці ніяк не запам'ятовувались. Всі такі різні, і по-різному називаються. Всі в різних країнах, а країни — на різних континентах, а континенти — на світі, а світ — в усесвіті.

Він глянув на попередню сторінку і прочитав, що сам написав: власне ім'я, хто він і звідки:

Стівен Дедалу

Підготовчий клас

Коледж Клонґовз Вуд

Саллінз

Графство Кілдар

Ірландія

Європа

Світ

Всесвіт

Це було написане його рукою; а навпроти Флемінг якось увечері, для хохми, написав:

Стівен Дедалус — моє ім'я,

Земля моя — Ірландія,

Клонґовз — моє житло,

А рай — моя надія.

Він прочитав рядки ззаду наперед, але це вже була не поезія. Потім він читав свій запис знизу догори, аж до імені. Так, це він, — і він знову читав зверху вниз. А що далі, за Всесвітом? Ніщо. А чи є щось довкола Всесвіту, що показує, де кінчається він і починається ніщо? Ні, не стіна, тільки, може, тонка-тонесенька довколишня лінія? Ні, надто воно велике, щоб думати про все і всюди. Тільки Бог так уміє. Він спробував подумати цю думку на всю величину, але думалося лише про Бога. Бог — це Боже ім'я, як от у нього — Стівен. Французи зовуть Бога Dieu, і це теж його ім'я; і коли хтось молиться до Бога і каже Dieu, Бог одразу знає, що то — француз. Та хоч у Бога стільки імен, скільки мов на світі, і він розуміє усіх, хто що говорить до нього, на різних мовах, він, Бог, завжди один і той самий, і справжнє Боже ім'я — Бог.

Він дуже стомився від цього думання. Голова стала велика-превелика. Він перегорнув сторінку і втомлено дивився на круглу зелену Землю, повиту в каштанові хмари. То за що ж правильніше стояти — за зелений чи каштановий колір? Бо ось якось Данті віддерла ножицями зелений оксамит зі щітки, що була за Парнелла, і сказала, що Парнелл — поганий. Цікаво, чи вдома все ще сперечаються про це? Це називається політика. Тут є дві сторони: Данті — на одній, а тато й містер Кейсі на іншій, тільки мама і дядько Чарлз — ні на якій. І в газеті щодня про це пишуть.

Йому було прикро, що він не знає до ладу ні що таке політика, ні де закінчується Всесвіт. Він такий малий і слабкий. Коли ж він буде такий, як учні поезії й риторики? У них великі голоси, і черевики великі, і вони вчать тригонометрію. До цього ще дуже далеко. Спершу будуть канікули, потім наступний семестр, потім знову канікули, і знову семестр, і знову канікули. Це як поїзд, що входить-виходить з тунелів, або як шум у трапезній, коли відтуляєш і затуляєш вуха. Семестр — канікули, тунель — не тунель, шум — тиша. Як ще до цього далеко! Краще б лягти у ліжко і спати. Ще помолитися в каплиці, й у ліжко. Його зморозило, і він позіхнув. У ліжку приємно, коли простирадла трошечки нагріються. Бо спочатку вони такі холодні! Його зморозило від думки, які вони спочатку холодні. Але потім вони нагріваються, і тоді можна спати. Як приємно бути втомленим! Він знов позіхнув. Вечірні молитви, і в ліжко. Його знову зморозило, 1 знову тягло позіхнути. За кілька хвилин буде приємно. Вже чути, як холодні, мерзлі простирадла починають тихесенько пашіти; тепло повзе, і стає все тепліше й тепліше. Аж ось уже зовсім тепло; зовсім тепло, хоч і морозить трохи, і хочеться позіхнути.

Дзвінок покликав на вечірню молитву, і він услід за іншими, вервицею, пішов з читальні униз по сходах, а там коридорами до каплиці. І в коридорах, і в каплиці світло було тьмяне. Скоро всюди стане темно, і все засне. У каплиці стояло холодне нічне повітря, і мармур у ній був такого кольору, як море вночі. Море холодне і вдень, і вночі, але вночі холодніше. Під дамбою, що біля татового дому, воно холодне і темне. Але при каміні завжди чекає каструлька для пуншу.

Префект каплиці молився поверх його голови, і пам'ять його знала відповіді:

Господи наш, отвори нам уста,

І язик наш Тобі хвалу проголосить.

Прихилися до нас, о Боже!

Поспіши нам на поміч, Господи!

У церкві стояв холодний нічний запах. Але то був побожний запах. Не такий, як від тих старих селян, що клячать біля виходу в час недільної меси. Вони пахнуть вітром і дощем, торфом і вельветом, але то дуже побожні селяни. Молячись, вони дихають йому в шию й зітхають. Живуть вони в Клейні, як казав один хлопець: там є невеличкі хати, а раз, коли вони їхали з Саллінза, він бачив в одній хаті жінку з дитиною на руках, що стояла в напіввідчинених дверях. Приємно було б поспати одну ніч в такій хаті, перед вогнем у каміні, де димить торф, у темряві, освітленій тим вогнем, у теплій темряві, дихаючи запахом селян, запахом вітру й дощу, торфу й вельвету. Але яка ж туди темна дорога веде між дерев! Ще загубишся в такій теміні. Страшно й гадати, в якій.

Він почув голос префекта, що доказував останню молитву. Він проказав її теж, звертаючись до тьми між дерев:

Молимо Тебе, Господи, завітай у цю оселю й одверни од неї всі ворожі підступи. Хай буде вона житлом янголам Твоїм святим, щоб вберегли нас у мирі, хай милість Твоя завжди буде з нами в Христі, Господеві нашому. Амінь.

Пальці йому тремтіли, коли він роздягався у спальні. Він сказав їм, аби рухалися швидше. Йому треба ще роздягтися, і стати на коліна, і проказати свої власні молитви, і лягти у ліжку ще до того, як пригасять газ. Він стягнув з себе панчохи, хутко надяг нічну сорочку, тремтячи, укляк біля ліжка і, боячись, що газ зараз згасне, хутко-хутенько почав молитися. Плечі йому трусились, як він шепотів:

Господи, благослови тата і маму моїх і збережи їх для мене!

Господи, благослови братів і сестричок моїх і збережи їх для мене!

Господи, благослови Данті і дядька Чарлза і збережи їх для мене!

Він перехрестився, хутко заліз у ліжко, обтулив стопи полою нічної сорочки і, трусячись та тремтячи, згорнувся калачиком між білих холодних простирадел. Зате він не піде до пекла по смерті, а тремтіння зараз припиниться. Хтось побажав їм усім: "На добраніч". Він визирнув з-під ковдри на мить і побачив перед ліжком і скрізь самі жовті штори, що окривали його з усіх сторін. Світло тихо пригасло.

Подаленіли і кроки: префект пішов. Куди? Вниз по сходах і коридорах, чи до своєї кімнати в самому кінці? Він бачив тільки темінь. Чи правду кажуть про чорного собаку, який блукає тут поночі, з очима як ліхтарі? Кажуть, то привид убивці. Довгий дрож страху проплив по його тілу. Він бачив темний хол замку. Старі слуги у старовинній одежі зібрались у зброярні над сходами. Це було давно тому. Старі слуги мовчать. В каміні горить вогонь, але зала темна. З зали сходами піднімається постать. Це — чоловік у білім маршальськім плащі, з обличчям блідим і дивним. Одна рука в нього притиснута до тіла. Дивним оком він зиркає на старих своїх слуг. Вони дивляться на нього і бачать обличчя хазяїна, його плащ, і розуміють, що в нього — смертельна рана. Та тільки там, куди вони дивляться, — темно, там тільки темне, німе повітря. Їхній хазяїн дістав свою смертельну рану в бою під Прагою, далеко за морем.