Портрет митця замолоду - Сторінка 4

Над майданчиками висіло хмаристе сіре світло. На майданчиках було тихо. Його клас, певно, пише твір, а може, отець Арнол читає уголос якусь легенду.

Чудеса, — йому досі не дали ніяких ліків. Мабуть, брат Майкл принесе, коли прийде. А казали, що в лазареті поять різним смердючим питвом. Та йому вже краще. Добре було б, якби кращало поволі. Тоді можна взяти книжку. У бібліотеці є книжка про Голландію. А в ній — такі гарні іноземні назви, і малюнки дивовижних міст, і кораблів. Втіха душі!

А яке бліде світло у вікні! Але це добре. Вогонь на стіні здіймається й падає. Неначе хвилі. Хтось підклав вугілля, почулися голоси. Розмовляють. Це шумлять хвилі. Чи то хвилі розмовляють між собою, здіймаючися й падаючи?

Він бачить море хвиль, довгі темні хвилі здіймаються й падають, темні у безмісячній ночі. На краю причалу мерехтить маленький вогник: там причалює корабель, і видно, що над самою водою зібралося безліч люду — всі хочуть бачити, як корабель заходить у їхню гавань. Високий чоловік на палубі вдивляється в темну смужку берега. При світлі вогника на причалі видно його обличчя, — це скорботне обличчя брата Майкла.

Видно, як він простягає руку до людей, і чути, як мовить поверх води гучним голосом скорботи:

— Він помер. Ми бачили його на катафалку. Над людьми зноситься зойк жалю:

— Парнелл! Парнелл! Він помер. Усі впали на коліна, стогнучи з горя.

І тут він побачив Данті — у каштановій оксамитовій сукні, в зеленій оксамитовій мантії, що спадає їй з пліч, вона гордо і мовчки проходить повз люд, що стоїть на колінях над самою водою.

За ґраткою палахтить висока купа жару, а під обвитими плющем раменами канделябра стоїть накритий різдвяний стіл. Вони прийшли додому з запізненням, та вечеря все одно не готова: ще хвилиночку, сказала мати. Всі чекали, коли відчиняться двері і ввійдуть служниці, несучи великі металеві полумиски з важкими накривками.

Чекали всі: дядько Чарлз, що сидить ген у тіняві вікна, Данті та містер Кейсі — у фотелях обабіч каміна, і Стівен — на стільці між ними, поклавши ноги на присмалений підніжок. Містер Дедалус глянув на себе в трюмо над камінною полицею, підкрутив вуса, підгорнув фалди фрака і став спиною до жаріючого вогню; час від часу він забирав руку з-під фалди і підкручував то один, то другий вус. Містер Кейсі схилив голову набік і, усміхаючись, барабанив пальцями по шишечці на горлі. Стівен теж усміхнувсь, бо тепер уже знав: це неправда, що в горлі у містера Кейсі — мішечок зі сріблом. Він усміхнувсь, подумавши, як довго дурив його срібляний звук, що його робить містер Кейсі. А коли він спробував розкрити йому долоню — чи не там він ховає той мішечок зі сріблом, то побачив, що пальці в містера Кейсі не розгинаються, і містер Кейсі сказав, що ці три пальці йому скоцюрбились, коли він вручав подарунок королеві Вікторії на день її народження.

Містер Кейсі барабанив пальцями по шишечці й усміхався до Стівена сонними очима, а містер Дедалус сказав:

— Так... Ну що ж. Гарно ми прогулялися, правда, Джоне? Так... Цікаво, чи буде в нас нині хоч якась вечеря. Так-так... Ну що ж, наковтались ми нині озону на мисі, їй-бо.

Він повернувся до Данті:

— А ви взагалі не виходили, місіс Райордан? Данті насупилась й мовила коротко:

— Ні.

Містер Дедалус відпустив фалди фрака і пішов до буфету. Вийняв із шафки камінний глек віскі й поволі наповнив карафку, нахиляючись вряди-годи, щоб подивитися, скільки уже налито. Тоді поставив глека назад до шафки, налив трохи віскі у дві склянки, додав води і повернувся з ними до каміна.

— Один наперсток, Джоне, для апетиту.

Містер Кейсі узяв склянку, випив і поставив її поруч на камінну полицю. Тоді сказав:

— Гм, з голови не йде друг наш Крістофер, як він продукує...

Вибухнувши сміхом і кашлем нараз, він додав:

— ...продукує оте шампанське для хлопців. Містер Дедалус голосно засміявся:

— Крісті? Та в нього на лисині в одній бородавці хитрощів більше, ніж у цілій лисячій зграї!

Він нахилив голову, заплющив очі і, смачно облизуючи губи, заговорив голосом власника готелю:

— А як він солоденько з тобою говорить, ти що! Так уже воло обмочує, дай йому, Боже, щастя!

Містер Кейсі усе ще боровся з кашлем та сміхом. Стівен теж засміявся, впізнавши власника готелю у батьковім обличчі та голосі.

Містер Дедалус вставив у око скельце і, дивлячись на нього згори вниз, спокійно, по-доброму запитав:

— А ти чого смієшся, цуцику?

Ввійшли служниці й поставили полумиски на стіл. За ними ввійшла місіс Дедалус і розставила все по місцях.

— Прошу сідати, — сказала вона.

Містер Дедалус пішов на той кінець столу і сказав:

— Прошу сідати, місіс Райордан. Джоне, голубе, сідай уже.

Тоді обернувся до дядька Чарлза і сказав:

— Ну ж бо, сер, тут одна птиця на вас чекає.

Коли всі позаймали місця, він поклав руку на накривку, та одразу ж одсмикнув, кажучи:

— Ну, Стівене.

Стівен підвівся промовити затрапезну молитву:

Благослови нас, Господи, і ці дари Твої, які в щедрості Твоїй приймаємо через Господа нашого Ісуса Христа. Амінь.

Усі перехрестились, і містер Дедалус, вдоволено зітхнувши, підняв важку накривку, всіяну по краях перлинами крапель.

Стівен подивився на тілистого індика, який раніше лежав на кухонному столі пообв'язуваний і насаджений на рожен. Він знав, що батько заплатив за нього гінею у крамниці Данна на Д'Олієр-стріт і що продавець кілька разів наколював індикові груди, показуючи, який він добротний; запам'ятався навіть голос, яким продавець сказав:

— Візьміть цього, сер. Чудо, не птиця.

Чому містер Баррет у Клонґовзі називає свою лінійку "індичкою"? Та Клонґовз далеко, а тут над тарілками й полумисками здіймається теплий, важкий дух індика, і шинки, й селери, за ґраткою палахтить вогонь, зелений плющ з червоним гостролистом втішають душу, а коли вечеря закінчиться, внесуть великий сливовий пудинг, прибраний лущеним мигдалем та пагінцями гостролисту, весь у язичках синюватого полум'я, і зверху на ньому майорітиме зелений прапорець.

Це його перша різдвяна вечеря, і він думав про братів та сестричок, що чекають у дитячій — як чекав колись він, — коли принесуть пудинг. Він почував себе якимсь дивним, підстаркуватим у цім форменім піджаку з глибоким вирізом коміра; а вранці, коли мама привела його у вітальню, одягнутого до меси, батько заплакав. Це тому, що він згадав свого батька. Дядько Чарлз теж так каже.

Містер Дедалус накрив полумисок і став пожадливо їсти. Тоді сказав:

— Бідолаха Крісті, його аж перехнябило від його шельмівства.

— Саймоне, — сказала місіс Дедалус, — ти не подав місіс Райордан соусу.

Містер Дедалус вхопився за соусник.

— Невже! — заволав він. — Місіс Райордан, простіть бідолашного сліпця.

Данті прикрила тарілку руками:

— Ні, дякую.

Містер Дедалус повернувся до дядька Чарлза:

— Як там у вас, сер?

— Повний порядок, Саймоне.

— А в тебе, Джоне?

— Нормально. Собі візьми.

— Мері? На, Стівене, — це щоб волосся кучерявилось. Він щедро полив соусом Стівенову тарілку і поставив соусник на місце. Тоді спитав дядька Чарлза, чи м'ясо м'яке. Дядько Чарлз відповісти не міг, бо мав повен рот, і тільки головою кивнув.

— А слушно відповів наш друг канонікові, га? — сказав містер Дедалус.

— Ніколи б не подумав, що він здатен на таке, — сказав містер Кейсі.

— Я дам вам пожертву, отче, коли ви перестанете робити з Божого дому виборчу дільницю.

— Гарна відповідь католика своєму священикові, — сказала Данті.

— Вони самі напрошуються, — ґречно сказав містер Дедалус. — Мали б крихту розуму, то дбали б краще про релігію.

— Це і є релігія, — сказала Данті. — Вони сповняють свій обов'язок, остерігаючи людей.

— Ми ходимо до дому Божого, — сказав містер Кейсі, — смиренно молитися нашому Творцеві, а не для слухання передвиборчих промов.

— Це і є релігія, — повторила Данті. — Вони роблять правильно. Вони повинні наставляти паству.

— І розводити пропаганду з амвону? — спитав містер Дедалус.

— Звичайно, — сказала Данті. — Це справа суспільної моралі. Що це за священик, який не каже своїй пастві, що правильно, а що ні?

Місіс Дедалус відклала ножа з виделкою й сказала:

— Змилуйтеся, змилуйтеся! Хоч у цей єдиний день у році забудьмо про політичні дискусії!

— Ваша правда, мадам, — сказав дядьке Чарлз. — Ну, Саймоне, на цьому стало. Більше ні слова.

— Так-так, — поквапився сказати містер Дедалус. І рішуче відкрив полумисок:

— Ну, кому ще індика?

Ніхто не відповів. Данті сказала:

— Гарні мені слова в устах католика!

— Місіс Райордан, я благаю вас, — сказала місіс Дедалус, — облиште цю тему. Данті накинулася на неї:

— То я маю сидіти і слухати, як глузують з пастирів моєї церкви?

— Ніхто проти них ні слова не каже, — мовив містер Дедалус, — якщо вони не пхаються в політику.

— Єпископи й священики Ірландії сказали своє слово, — сказала Данті, — і їх треба слухатись.

— Хай відкинуться від політики, — сказав містер Кейсі, — а то люди відкинуться від їхньої церкви.

— Ви чули? — сказала Данті, повертаючись до місіс Дедалус.

— Містере Кейсі! Саймоне! — сказала місіс Дедалус. — Припиніть уже!

— Негаразд! Негаразд! — сказав дядько Чарлз.

— Що? — вигукнув містер Дедалус. — То ми мали лишити його англійцям на поталу?

— Він перестав бути гідним вождем свого народу, — сказала Данті. — Він став публічним грішником.

— Усі ми грішники, і то чорні, — холодно сказав містер Кейсі.

— Горе тому, через кого спокуси приходять! — сказала місіс Райордан. — Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив'язано йому до шиї, і він був кинутий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих. Це слова Святого Духа.

— Дуже погані слова, якщо хочете знати, — стримано сказав містер Дедалус.

— Саймоне! Саймоне! — сказав дядько Чарлз. — Дитина!

— Так-так, — сказав містер Дедалус. — Я мав на увазі... мав на увазі слова носильника на залізниці... Зрештою, все в порядку. Ану, Стівене, покажи тарілку, старий. На, доїдай. Ось.

Він накидав їжі на Стівенову тарілку, а дядькові Чарлзу та містерові Кейсі поклав по великому шматку індика і полив соусом. Місіс Дедалус їла мало, а Данті сиділа, згорнувши руки на колінах. Обличчя в неї було червоне. Містер Дедалус поколупався ножем на краю полумиска і сказав:

— Тут є одна лагоминка, папським носом зветься. Якщо хтось із шановного товариства...

Він підняв на виделці шматочок індика.