Портрет митця замолоду - Сторінка 23

Безумство. Кому ще таке могло прийти в голову? Зіщулившись у темряві, він принижено і німо молив свого янгола-хоронителя, щоб відігнав мечем нечисту силу, що зашіптує йому мізки.

Шепіт припинивсь, і він усвідомив, що це його власна душа добровільно згрішила в думці, у слові й на ділі через його власне тіло. Висповідатись! Він мусить висповідати кожен гріх. Якими словами він скаже священикові те, що зробив? Але мусить, мусить. Хіба зможе він сказати все, не померши від сорому? Як він міг робити це без сорому? Безумець, огидний безумець! Висповідатись! О, як хочеться бути знову вільним і безгрішним! Може священик підкаже. О Господи милосердний!

Він усе йшов і йшов зле освітленими вулицями, боячися зупинитись навіть на мить, щоб не виглядало, ніби він відтягує те, що чекає попереду, боячись дійти до мети, якої все-таки прагне. Яка прекрасна, мабуть, душа у стані благодаті, коли Бог дивиться на неї з любов'ю!

Вздовж дороги на краю хідника сиділи неохайні дівчата з кошиками. Брудне волосся спадало їм на очі. Сидять навпочіпки серед болота — яка тут краса! Але Бог бачить їхні душі; і якщо їхні душі — у стані благодаті, то вони сяють очам, і Бог дивиться на них з любов'ю.

Душу обвіяв спустошливий подих приниження, коли він подумав, як низько він впав, коли відчув, що їхні душі любіші Богові, ніж його душа. Вітер обвіяв його й полетів далі до міріадів інших душ, над якими Божа милість сяє то сильніше, то слабше, зірки то яскравіють, то тьмяніють, то є, то нема. І мерехтливі душі відходять — то вони є, то нема — зливаючись з невпинним подихом. Одна лиш душа пропала, крихітна душа — його душа. Зблиснула раз і погасла, забута, пропаща. Кінець: чорне, холодне, порожнє ніщо.

Усвідомлення простору повільно верталося до нього довгою дорогою непросвітленого, невідчутого, непрожитого часу. Навколо нього сама собою вималювалася убога картина: посполита говірка, палаючі газові ріжки в крамницях, запах риби, алкоголю і вологої тирси, снування чоловіків і жінок. Літня жінка саме збиралася переходити вулицю, тримаючи в руці каністру з гасом. Він нахилився і спитав, чи є тут поблизу церква.

— Церква, сер? Є, сер. Є церква на Черч-стріт.

— Черч?

Вона переклала каністру з руки в руку, показуючи йому Дорогу. Виставлена з-під торочок шалі поморщена правиця смерділа гасом, він ще нижче нахилився до неї, голос її і смутив, і вмиротворював.

— Дякую вам.

— Нема за що, сер.

Свічки на головному вівтарі були вже погашені, але вздовж затіненої нави ще плили пахощі ладану. Бородаті прислужники з побожними обличчями виносили через бічні двері балдахін, паламар підпомагав їм неквапними жестами й словами. Кілька парафіян усе ще барилися в церкві, молячись перед одним з бокових вівтарів або клячачи в лавах біля сповідалень. Він несміло опустився на коліна біля останньої лави, вдячний за сумир, тишу і пахучий затінок церкви. Дошка, на якій він уклякнув, була вузька і зачовгана, а біля нього стояли навколішках сумирні послідовники Ісуса. Ісус теж народився в убогості і працював у теслярні — обрізав і стругав дошки, і вперше возвістив царство Боже убогим рибалкам, і всіх навчав бути лагідними і сумирними серцем.

Він схилив голову на руки, благаючи своє серце бути лагідним і сумирним, щоб він міг стати, як ті, хто біля нього, і молитву його щоб було вислухано, як їхню. Він молився коло них, але йому було важко. Його душа занечищена гріхом, і він не сміє благати прощення так просто й довірливо, як вони, кого Ісус незбагненними Божими шляхами покликав до Себе першими — тесль, рибалок, убогих і простих людей, посполитих ремісників, що стругали деревину, тесали дошки, терпляче лагодили сіті.

Вздовж нави пройшла висока постать, і покаяльники заворушилися: в останню мить, хутко підвівши погляд, він побачив довгу сиву бороду і брунатну сутану капуцина. Священик увійшов до сповідальні і зник. Підвелися двоє і підійшли до сповідальні з двох боків. Дерев'яна заслона відхилилася, і тишу порушило слабке жебоніння голосу.

Кров зажебоніла в його жилах, і жебоніла, немов грішне місто, що прокинулось, аби почути свій смертний вирок. Падали крихітні іскорки, м'яко падали клапті попелу, осідали на будинки людей. Люди ворушилися, прокидаючись зі сну, розбурхані спекотним повітрям.

Стукнула заслона. З-поза сповідальні з'явився покаяльник. Відхилилася заслона з другого боку. Там, де раніше стояв навколішках перший покаяний, тихо й спокійно уклякнула жінка. Знову почулось легке жебоніння.

Він все ще може піти геть. Він може підвестися й тихенько вийти, крок за кроком, а тоді бігти, бігти чимдуж темними вулицями. Ще не пізно втекти від ганьби. Краще б це був якийсь інший жахливий злочин, тільки не цей! Краще б це було вбивство! Крихітні палючі іскринки падають і обпікають його зусібіч — ганебні думки, ганебні слова, ганебні діла. Ганьба цілковито накрила його, наче невпинна злива іскрометного попелу. Як вичавити з себе слова? Його душа задихнеться, безпомічна, і перестане бути.

Заслона стукнула знову. З того боку сповідальні виринув покаяний. Відхилилася заслона з цього боку. Хтось інший пішов на місце щойно покаяного. Лагідний шепіт імлистими хмарками випливав зі сповідальні. Сповідалася жінка: лагідні шепітливі хмарки, м'яка шепітлива мла, шепітлива й зникома.

Він смиренно бив себе в груди, тайкома, під прикриттям дерев'яної стінки. Він поєднається з людьми і з Богом. Він любитиме ближнього. Він любитиме Бога, Який сотворив і возлюбив його. Він стоятиме навколішках, молитиметься разом з іншими і буде щасливий. Бог гляне зверху на нього і на них, і любитиме їх усіх.

Неважко бути добрим. Ярмо Господнє любе й легке. Краще було ніколи не грішити, завжди залишатися дитиною, адже Бог любить малих дітей і пускає їх до Себе. Бути грішним — як це тяжко й безрадісно! Але Бог милосердний до бідних грішників, які щиро розкаялись. О, це правда! Це правдива доброта.

Заслона стукнула неждано. Жінка вийшла. Тепер його черга. Він підвівся, охоплений жахом, і наосліп пішов до сповідальні.

Сталося, нарешті. Він уклякнув у тихій півтемряві й підвів очі на біле розп'яття, що висіло над головою. Бог бачить, що він кається. Він визнає всі гріхи. Сповідатиметься довго, дуже довго. Всі, хто є в каплиці, знатимуть по тому, наскільки він грішний. Нехай знають. Це ж правда. Але Бог обіцяв простити йому, якщо він покається. Він кається. Він склав руки і простягнув їх до білої постаті. Він молився стемнілим зором, моливсь усім своїм тремтячим тілом, хитаючи головою, мов у самозабутті, молився скорботними устами.

— Каюсь! Каюсь! Каюсь!

Заслона знову клацнула, і серце підстрибнуло йому в грудях. За решіткою завидніло обличчя старого священика, відвернене від нього, оперте на руку. Він перехрестивсь і попросив священика благословити його, бо він згрішив. Тоді, похиливши голову, він настрахано повторив Confiteor.[4] На словах "моя найбільша провина" він зупинився — йому перейняло подих.

— Як давно ти востаннє сповідався, сину мій?

— Давно, отче.

— Місяць тому, сину мій?

— Давніше, отче.

— Три місяці, сину мій?

— Давніше, отче.

— Півроку?

— Вісім місяців тому, отче. Сповідь почалася. Священик спитав:

— І що ти пригадуєш з того часу?

Він почав визнавати свої гріхи: пропущені меси, непроказані молитви, брехня.

— Ще щось, сину мій?

Гріхи гніву, заздрощів, обжерства, марнославства, непослуху.

— Ще щось, сину мій?

— Лінощі.

— Ще щось, сину мій?

Ради не було. Він прошепотів:

— Я ... вчинив гріх нечистоти, отче. Священик не повернув голови.

— З собою, сину мій?

— І... з іншими.

— З жінками, сину мій?

— Так, отче.

— Чи то були заміжні жінки, сину мій?

Цього він не знав. Гріхи цівкою пливли йому з уст, один за одним, цідилися ганебними краплями з душі, наче гній і сукровиця з чиряка — мерзенний струмінь пороку. Витекли останні гріхи, мляві, брудні. Більше не було що сказати. Він знесилено опустив голову.

Священик мовчав. Тоді спитав:

— Скільки тобі років, сину мій?

— Шістнадцять, отче.

Священик кілька разів провів рукою по обличчі. Тоді, спершись чолом об руку, прихилився до решітки і, усе ще з відверненим поглядом, поволі заговорив. Голос мав стомлений, старечий.

— Ти дуже юний, сину мій, — сказав він, — і я благаю тебе, відкинься цього гріха. Він жахливий. Він убиває тіло і губить душу. Він є причиною багатьох злочинів і нещасть. Відкинься його, сину мій, Бога ради. Він ганебний і негідний мужа. Ти не знаєш, куди ця нікчемна звичка тебе заведе, де вона повернеться проти тебе. Як довго ти чиниш це, бідолашний сину мій, так довго будеш ти осоружний Богові. Молися матері нашій Марії, проси в неї помочі. Вона допоможе, сину мій. Молися до Благословенної Владичиці нашої, коли цей гріх прийде тобі на думку. Я певен, що ти молитимешся, як же інакше? Ти каєшся у всьому, що нагрішив. Як же інакше? А тепер обіцяй Богові, що завдяки святій Його благодаті ніколи більш не зневажиш Його таким паскудним гріхом. Даєш Богові цю обітницю, правда?

— Так, отче.

Старечий, стомлений голос солодким дощем падав на його тремтяче, спечене серце. Як солодко і як сумно!

— Зроби це, бідолашний сину мій. Диявол збив тебе з путі. Зажени його назад у пекло, коли він намовлятиме тебе збезчестити своє тіло у цей спосіб — це ж бо нечистий дух, що ненавидить Нашого Господа. Обіцяй Богові, що відкинешся цього гріха, цього нікчемного, нікчемного гріха.

Засліплений сльозами та світлом Божого милосердя, він схилив голову, слухаючи врочисті слова розгрішення і побачив, як священикова рука підноситься над ним на знак прощення.

— Хай Бог тебе благословить, сину мій. Молися за мене. Він укляк у кутку темної нави, щоб виконати єпитимію, і

почав молитись: молитви линули до небес з його очищеного серця, немов пахощі з серцевини білої троянди.

На грязьких вулицях нуртували веселощі. Він прямував додому і відчував, як невидима благодать повиває його, як легшають руки і ноги. Попри все, він зумів. Він визнав свої гріхи, і Бог простив йому. Душа його знову чиста й свята, свята і щаслива.

Як гарно було б померти, коли б на те воля Божа! Як гарно жити, коли на те воля Божа, жити в благодаті і в мирі, життям чесноти і зичливості до інших.

Він сидів у кухні біля каміна, не сміючи й слова вимовити від щастя.