Портрет митця замолоду - Сторінка 24

Досі він не знав, яким прекрасним і мирним може бути життя. Зелений квадрат паперу, пришпилений навколо лампи, кидав униз лагідну тінь. На миснику стояв таріль з ковбасками і молочний пудинг, а на полиці — яйця. Все це буде на сніданок вранці після причастя в шкільній каплиці. Молочний пудинг, яєчня, ковбаски і чай. Яке просте і прекрасне життя! І це життя у нього попереду.

Наче крізь сон, він заснув. Наче крізь сон, він прокинувся і побачив, що вже ранок. Наче крізь сон, ішов тихим ранком до коледжу.

Хлопці вже стояли навколішках на своїх місцях. Він уклякнув і собі, в щасливому замішанні. Вівтар вкривали пахучі оберемки білих квітів; у вранішньому світлі бліде полум'я свічок поміж білих квітів було ясне і тихе, як його власна душа.

Він клячав перед вівтарем разом з товаришами, тримаючи разом з ними вівтарне покривало на живій опорі з рук. Долоні його тремтіли, і душа його тремтіла, чуючи, як священик обносить чашу зі святими дарами.

— Corpus Domini nostri.[5]

Невже це правда? Він стоїть тут навколішках, безгрішний і трепетний, він відчує на язику гостію, і Бог увійде в його очищене тіло.

— In vitam eternam. Amen.[6]

Нове життя! Життя благодаті, чесноти і щастя! Це правда. Це не сон, з якого він прокинеться. Минуле минуло.

— Corpus Domini nostri. Чаша підійшла до нього.

Розділ четвертий

Неділя була присвячена тайні Пресвятої Трійці, понеділок — Святому Духові, вівторок — янголам-хоронителям, середа — святому Йосифові, четвер — таїнству Євхаристії, п'ятниця — Страстям Господнім, субота — Пречистій Діві Марії.

Щоранку він оновлював свою святість перед святим образом чи святими тайнами. День його починався з героїчного офірування кожної своєї миті, кожного помислу і вчинку на здійснення волі верховного первосвященика і з ранішньої меси. Вогке ранкове повітря загострювало його намір посвяти, і, клячачи серед нечисленних молільників під бічним вівтарем та слідкуючи у своєму молитовнику, помережаному чистими сторінками, за жебонінням священика, він часто кидав погляд туди, де в пітьмі між двома свічками — старим і новим заповітом — стояла постать в облаченні, і уявляв себе на богослужбі у катакомбах.

Щоденне його життя минало в побожних практиках. Взиваючи до Господа і молячись, він щедро запасав для душ у чистилищі сотні днів, сорокаднів’їв і років; утім, духовний тріумф, що його він відчував, без труду нагромаджуючи стільки віків канонічної покути, не винагороджував сповна його ревності в молінні — він-бо не знав, яку частину цьогосвітнього покарання для стражденних душ заощаджувало його моління; і, боячися, щоб його покута не виявилась всього лиш краплиною вологи посеред вогню чистилища — адже очищальний вогонь різниться від пекельного лише тим, що він не вічний, — він щоденно проганяв свою душу крізь чимраз ширше коло надналежних добрих діл.

Кожна пора його дня, розділеного на обов'язки, які, він тепер вважав, належать йому за місцем у житті, оберталася навколо свого власного центру духовної енергії. Його власне життя немовби посунулося ближче до вічності; кожна думка, слово й чин, кожна мить свідомості могла забриніти променистим відлунням у небесах. Іноді відчуття такого моментального відлуння було до того живе, що, здавалось, пальці його душі благоговійно натискають на клавіші великого касового апарату, і він бачить, як на небесах проявляється сума покупки — тільки не цифрою, а тонким димком ладану або тендітною квіткою.

Та й вервичні молитви, які він невтомно проказував — вервицю він носив просто в кишені штанів, щоб могти молитися на ходу, — втілювались у віночки квітів, таких невловно неземних, що, здавалось, вони не мають ні барви, ні запаху, так само як не мають імені. Кожну із трьох щоденних вервиць він офірував на те, щоб душа його кріпнула в кожній із трьох богословських чеснот — вірі в Отця, Який сотворив його, надії на Сина, Який відкупив його, та любові до Святого Духа, Який освятив його, і цю тричі потрійну молитву він офірував усім Трьом через Богородицю, славлячи її радісно-скорботні і величні таїни.

А ще у кожен із семи днів тижня він моливсь, аби один із семи дарів Святого Духа зійшов на його душу і день по дню виганяв із неї сім смертних гріхів, які осквернили її в минулому. За кожний дар він моливсь відповідного дня і вірив, що дар той зійде на нього, хоч іноді дивувався — невже природа мудрості, розуміння і знання настільки різна, що за кожне з них треба молитись окремо від інших? Утім, він вірив, що колись, на майбутньому щаблі духовного поступу, коли його грішна душа підведеться зі своєї слабкості, просвітлена Третьою Іпостассю Пресвятої Трійці, він зрозуміє і це. Він вірив у це, і то трепетно, насамперед завдяки божественному смеркові і безгомінню, в котрому обитає незримий Паракліт, символами Якого є голуб та могутній вітер, і грішити супроти Якого — непрощенний гріх, — вічне, таємниче, незбагненне Єство, Якому як Богові раз на рік відправляють месу священики у шарлатних вогняних язиках риз.

Образи з читаних ним побожних книжок, які туманно зображали природу та спорідненість між Трьома Іпостасями Пресвятої Трійці — Отцем, Який споконвіку споглядає, наче в дзеркалі, Свою Божественну Довершеність і цим вічно зачинає Вічного Сина та Святого Духа, Який споконвіку ісходить від Отця і Сина, — через їхню царствену незбагненність легше сприймалися його розумом, ніж той простий факт, що Бог возлюбив його душу споконвіку, за багато віків до того, коли він народився на світ, за багато віків до того, коли сам світ почав існувати.

Він чув, бувало, як зі сцени та з амвону врочисто лунали різні наймення для пристрастей — любові та ненависті, знаходив врочисті означення їх у книжках і чудувався, чом його душа нездатна прийняти їх бодай на час, чи присилувати вуста вимовити ці слова з переконанням. Його часто охоплювали блискавичні пориви гніву, але вони так і не розросталися в тривку пристрасть, він легко виходив з них, немовби саме його тіло скидало з себе якусь непотрібну шкіру чи шкаралущу. Іноді він відчував, як щось невловне, темне й шепітливе проникає в його єство, запалюючи його на мить недоброю жадою: але те щось теж вислизало невловно, залишаючи душу ясною й байдужою. Здавалось, то була єдина любов і єдина ненависть, здатні вжитися в його душу.

Але не вірити більше в реальність любові він уже не міг — Сам-бо Господь споконвіків возлюбив його душу божественною любов'ю. Поступово, в міру того, як душа його збагачувалась духовним знанням, цілий світ став уявлятись йому єдиним, неосяжним, симетричним виразом Божої сили та любові. Кожна мить життя, кожне відчуття — хай навіть це буде самотній листок, побачений на галузці, — було божественним даром, за який його душа повинна славити і благодарити Благодарителя. Світ, попри всю його конкретність і складність, існував для його душі лише як теорема божественної сили, любові й всеєдиності. Дароване його душі чуття божественного сенсу в усій природі було таким цілісним і безсумнівним, що він не зовсім розумів, навіщо йому жити далі. Але це було частиною Божого плану, і хіба міг він, який так сильно і так огидно згрішив супроти Божого плану, сумніватись у доцільності речей? Упокорена і понижена усвідомленням єдиної, вічної, всюдисутньої, досконалої дійсності, душа його знову впряглася в ярмо побожних практик, мес і молитов, причащань і умертвлянь плоті; і лише тепер, вперше відколи він почав розважати над великою таїною любові, у ньому щось тепло ворухнулось — новонароджене життя чи чеснота самої душі. Поза екстатичного самозабуття в духовному мистецтві — знесені й розведені руки, розтулені губи, закочені у млостях очі — стала для нього образом душі в молінні, приниженої і немічної перед своїм Творцем.

Але він уже знав про небезпеки духовної екзальтації і не дозволяв собі занедбати найменшу чи найнезначнішу побожну практику. Невтомним умертвлянням плоті він не стільки намагався досягти повного небезпек стану святості, скільки спокутувати своє гріховне минуле. На кожне з чуттів він наклав сувору дисципліну. Щоб умертвити чуття зору, він навчився ходити вулицями, опустивши очі, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, і ніколи не озирався. Очі його втікали від жіночих очей. Іноді він раптовим зусиллям волі відривав їх від читання на половині речення і закривав книжку. Щоб умертвити слух, він не пробував опанувати свій голос, який саме тоді ламався, не співав, не свистів і не уникав звуків, які боляче вдаряли по нервах, як от точіння ножа об камінь, вигрібання попелу шуфлею з каміна, витріпування килима. Умертвити нюх було важче: він не виявив у собі інстинктивної огиди до поганих запахів — ні до навколишніх смородів, як от гною чи дьогтю, ні до запахів власного тіла, які він не раз, бувало, з цікавістю вивчав і порівнював між собою. Врешті він виявив, що єдиним запахом, проти якого повставало його чуття нюху, був сморід тухлої риби, схожий на сморід застояної сечі, і принагідно змушував себе нюхати цей неприємний дух. Щоб умертвити смак, він був дуже стриманий за столом і навмисне відвертав увагу від смаку страв. Але найстаранніш і найвинахідливіш він працював над умертвлянням дотику. В ліжку він ніколи свідомо не повертався з боку на бік, сидів у геть незручних позах, терпляче зносив всіляку сверблячку і біль, не дозволяв собі грітися коло вогню, цілу месу, за винятком Євангелія, простоював на колінах; умивши шию та обличчя, не витирав їх як слід, щоб відчувати жалкий дотик повітря, а коли не перебирав вервицю, то притискав руки до боків, як бігун — ніколи не тримав їх у кишенях і не закладав за спину.

Спокус смертних гріхів він не мав. Однак немало дивувався, виявивши, що внаслідок мудрованих побожних практик і самообмежень він легко став жертвою дитинних, нікчемних вад. Молитви і пости не рятували його від роздратування, коли він чув, як чхає його мати, чи коли йому заважали під час молитви — тільки величезним зусиллям волі йому вдавалось приборкувати сильне бажання виплеснути своє невдоволення. Такі вибухи дріб'язкової люті він не раз спостерігав у своїх навчителів — він згадував, як сіпались їхні роти, стискалися губи, спалахували щоки, — і від цього порівняння западав у відчай, попри всі свої самоприниження.