Портрет митця замолоду - Сторінка 26

Священик, чекаючи відповіді, додав:

— Маю на увазі, чи відчував ти коли-небудь у собі, у своїй душі, бажання вступити до ордену? Подумай.

— Часом я думав над цим, — відповів Стівен. Священик випустив з пальців шнур од жалюзі. Склавши долоні, підпер ними підборіддя й запав у думу.

— У такому коледжі, як наш, — мовив нарешті, — є тільки один, чи, може, два-три юнаки, покликані Господом до чернечого життя. Такий юнак вирізняється з-поміж інших своєю святобливістю, служить для них взірцем. На нього рівняються; члени братства можуть обрати його старшим, а в нашому коледжі, Стівене, таким юнаком є ти, префект братства Пресвятої Богородиці. Можливо, ти, Стівене — якраз той хлопець у нашому коледжі, якого Бог планує покликати до Себе.

Нотка гордощів у голосі священика посилила серйозність тону, і серце Стівенові закалатало.

— Поклик цей, — вів далі директор, — найбільша милість всемогутнього Бога, дарована чоловікові. Жоден король, жоден імператор на усій землі не має влади жерця Господнього. Жоден ангел чи архангел на небі, жоден святий, навіть сама Пресвята Діва не має влади жерця Господнього — влади розпоряджатися ключами Царства Небесного, влади зв'язувати обітницею й давати розгрішення, влади екзорцизму, влади виганяти нечисту силу з Божих створінь, влади і повноважень прохати великого Бога зійти з небес на вівтар і прийняти подобу хліба й вина. Яка страшна влада, Стівене!

І знову пломінчик заграв на Стівеновій щоці — у цій гордовитій промові дочув він відлуння власних гордовитих дум. Як часто бачив він себе священиком — він спокійно й смиренно тримає в руках страшну владу, перед якою схиляють голови янголи й святі! Душі його було любо потайки мріяти про це. Він бачив себе — як, молодий та неметушкий служитель, хутко ввіходить у сповідальню, як сходить до вівтаря, як курить кадилом, опускається на коліна — він священнодіє, і чинності ці любі йому тим, що і нагадують дійсність, і далеко від неї. У тому примарному житті, яким він жив у мріях, він наслідував голоси і рухи, підмічені у різних священиків. Ось він, клякаючи, отак відставляє ногу трохи вбік, ось так ледь поводить кадилом, ось так розгортаються поли його фелону, коли, благословивши парафіян, він знов обертається до вівтаря. Та найбільше подобалось йому в тих уявних, невиразних сценах виконувати другорядні ролі. Його не вабив високий сан ієрея, бо йому не хотілося б, щоб усе те священнодійство зосереджувалося в його особі, чи щоб ритуал надто чітко й остаточно визначав його обов'язки. Він мріяв бути прислужником, що стоїть непомітно під час великої меси поодаль од вівтаря, мріяв про облачения іподиякона з покривалом на плечах, який тримає дискос, що його й не видно за складками, мріяв, що після жертвоприношення стоїть у шитому золотом стихарі на місці диякона, приступкою нижче від священика, і, склавши руки, повернувшись обличчям до парафіян, виводить: lté missa est. Якщо колись він і бачив себе священиком, то це як на малюнках з його дитячого молитовника — у церкві нікогісінько, лише ангел жертвоприношення біля порожнього вівтаря та служка, ледве що молодший од нього самого. Тільки в чиненні таїнств чи жертвоприношень воля його, здавалося, поривалась назустріч дійсності, і почасти саме відсутність усталеного ритуалу зв'язувала його — чи тоді, коли мовчанням приховував гнів або гордощі, або коли йому доводилося зносити пестощі, замість пестити самому.

У поштивому мовчанні слухав він священика — і не стільки його слова, як голос, що казав йому: "Підійди!", пропонуючи таємне знання й таємну владу. Він знатиме, в чому согрішив Симон Волхв і що то за гріх проти Святого Духа, якому нема прощення. Знатиме багато незбагненного, незримого для інших, що були зачаті й народжені як діти гніву. Він знатиме про гріхи, грішні бажання, грішні помисли й грішні вчинки інших, що їх вижебонять йому у вуха в сповідальні вуста жінок і дівчат у соромі неосвітленого храму; але душа його, що через рукопокладення буде надійно захищена таємничою силою, ступить незаплямованою у білий мир вівтаря. Ані сліду гріха не буде на руках його, що підноситимуть і ламатимуть святий хліб; ані сліду гріха не буде на устах його у молитві, щоб не довелося, не розважаючи про тіло Господнє, суд собі з'їсти й випити. Він осягне таємне знання й таємну владу, а сам буде таким же безгрішним, як кожен безвинний, і буде священиком навіки за чином Мелхіседека.

— Завтра я офірую ранкову месу на те, — мовив директор, — щоб всемогутній Господь одкрив тобі Свою святу волю. А ти, Стівене, відбудь дев'ятини на честь свого святого заступника, первомученика, котрий має велику владу у Бога, аби Бог просвітив твою душу. Бо тобі треба знати напевне, Стівене, чи є в тебе покликання — бо то була б страшна річ, якби ти потім виявив, що його нема. Пам'ятай — раз одержані свячення скасувати не можна. Твій катехизм каже тобі, що таїнство священства звершується один лише раз, воно-бо покладає на душу невитравний духовний знак. Ти повинен усе добре зважити заздалегідь. Це надзвичайно важливе питання, Стівене, бо од нього може залежати спасіння твоєї вічної душі. Але ми молитимем Бога разом.

Директор відчинив важкі вхідні двері й подав Стівенові руку так, ніби вже мав його за духовного побратима. Стівен ступив на широкий ґанок зі сходами й відчув лагідний дотик вечірнього леготу. До Файндлейтерової церкви йшов, узявшись за руки, юначий квартет — вони махали головами, крокуючи в такт бадьорій мелодії гармоніки їхнього ватажка. Ця несподівана музика, як завжди бувало, в одну мить розлилася в химерних сплетах його думок, розмиваючи їх безболісно й безшумно, як несподівана хвиля змиває збудовані дітьми вежі з піску. Усміхнувшись на цей простенький мотив, він зняв очі на обличчя священика і, уздрівши в ньому невеселий відблиск мрущого дня, повільно забрав руку, що потиском своїм вже майже висловила згоду на побратимство.

Поки він спускався сходами, це враження поклало край його неспокійним думам — враження од невеселої маски на порозі коледжу, що відбивала світло мрущого дня. Тож через його свідомість неспішно пропливла тінь життя у коледжі. Так, це буде неспішне, впорядковане, безпристрасне життя, життя без матеріальних турбот. Він подумав про те, як мине його перша послушницька ніч і в якій тривозі прокинеться він першого дня в монастирській келії. На нього війнуло бентежним запахом довгих клонґовзьких коридорів, і він знову почув тихе жебоніння газових пломенів. Нараз неспокій почав променіти з кожної частки його єства. Відтак, мов у лихоманці, почастішали його ритми, і гомін якихось безглуздих слів став плутати його розважливі думки. Груди йому заходили ходором, мовби вдихали парке, нездорове повітря — він і відчув запах паркого повітря клонґовзької купальні, що витав над каламутною водою землистого кольору.

Якийсь інстинкт, пробуджений цими спогадами, сильніший за виховання й побожність, міцнів у ньому з кожним наближенням до цього життя, інстинкт невловний і ворожий, що бунтував його проти згоди. Холодність і впорядкованість цього життя були йому осоружні. Він уявив, як устає холодного ранку і йде ланцюжком разом з іншими на вранішню месу, марно намагаючись приглушити молитвами млосну нудоту в шлунку. Уявив себе за обідом серед викладачів у якомусь коледжі. Куди ж ділася закореніла його сором'язливість, через яку йому ні їсться, ані п'ється під чужим дахом? І де тепер гордість духа, яка завжди спонукала його мислити себе окремо від будь-яких укладів?

Велебний Стівен Дедалус, Т.І.

Його ім'я в тому новому житті зринуло раптом у літерах перед очима, а до нього долучився образ якогось обличчя — радше кольору обличчя. Колір блід і знову набирав сили, наче цеглистий жар у нерівному світінні. Чи не той ото нерівний червонястий жар він так часто бачив зимовими ранками на голених підгорлях священиків? Обличчя те, безоке, скисле й побожне, вкривали рожеві плями стримуваного гніву. Чи не був це мислений образ обличчя одного з єзуїтів, котрого одні хлопці узивали Кінською Мордою, а інші

— Лисом Кемпбелом?

Він саме проминав будинок на Ґардінер-стріт, де мешкали єзуїти, і в ньому ледь ворухнулась думка, котре з вікон буде його, якщо він вступить до ордену. Його здивувала кволість цієї думки, далекість власної душі від того, що, як він досі вважав, було її святинею, слабкість влади над ним довгих років дисципліни й упокори саме в ту хвилину, коли один рішучий і безповоротний вчинок загрожує назавжди— у часі і позачассі — покласти край його свободі. Марно крутилися в пам'яті слова директора, що був готовий скласти на нього горді права церкви, таїнство і владу священичого сану. Але душі його там не було — нікому було чути ті слова, ані тішитися ними. Він знав, що вже тоді, коли слухав оті напучування, вони вже були пустою, марною балачкою. Ні, йому ніколи не кадити перед ковчегом в облаченні священика. Його доля — уникати суспільних чи релігійних укладів. Мудрість священикових напучувань не торкнулася нерва його душі. Йому судилося пізнавати свою власну мудрість окремо від інших, або ж самотужки пізнавати мудрість інших, блукаючи поміж тенет світу.

Тенета світу — то шляхи до гріхів. Він упаде в них. Він ще не впав, але впаде — мовчки, в одну мить. Не впасти — важко, надто важко; і він відчув німе падіння своєї душі, котре має статись якоїсь миті; вона падає, падає, але ще не впала— все ще не впала, та ось-ось упаде.

Він перейшов через міст над річкою Толкою і холодно зиркнув на збляклий голубий храм Пресвятої Діви, що височів, немов курка на плоті, посеред скупчення убогих халуп. Тоді, взявши ліворуч, пішов провулком, що вів до його дому. Від городів над річкою несло нудотно-кислим смородом гнилої капусти. Він посміхнувся на думку, що саме цей нелад, безгосподарність та розгардіяш у батьківському домі і ця затхлість рослинного життя і візьмуть верх у його душі. Потім короткий смішок зірвався з його вуст — пригадався самотній наймит на городах за їхнім будинком, котрого прозивали "Паном у Капелюсі". Він несамохіть засміявся вдруге, згадавши, як працює Пан у Капелюсі — спершу уважно розглядає по черзі всі чотири сторони неба, а тоді з жалем вганяє лопату в землю.

Стівен штовхнув вхідні двері без клямки, і через порожні сіни увійшов до кухні.