Портрет митця замолоду - Сторінка 31

Similiter atque senis baculus — він був тим, чим хотів його бачити засновник ордену, — посохом у руках старця. Цей посох можна забути в кутку, можна на нього спертися в дорозі, коли западе ніч, чи в люту негоду, його можна покласти в саду на лавці поруч із духмяним дамським букетиком, можна ним і погрозливо замахнутися. Декан повернувся до каміна, потираючи підборіддя.

— Коли можна буде почути ваші думки на тему естетики? — спитав він.

— Мої? — здивувався Стівен. — Та в кращому випадку мені якась думка приходить раз на півмісяця.

— Це дуже глибока тема, пане Дедалус, — мовив декан. — Це як дивитись у морські глибини з Могерових скель. Багато хто заходить так глибоко, що вже й не вертається звідти. Тільки тренований пірнальник може зануритись у ті глибини, дослідити їх і випливти знов на поверхню.

— Якщо ви маєте на увазі мислення, — озвався Стівен, — то і я певен: вільна думка не існує, оскільки кожне мислення має межі, окреслені його ж власними законами.

— Ага!

— Мені на моїй дорозі зараз достатньо світла від двох-трьох думок Арістотеля й Томи Аквінського.

— Розумію. Дуже добре розумію, про що ви говорите.

— Зараз вони мені потрібні тільки для власної користі й ужитку, поки в їхньому світлі я добуваю щось для себе. Коли лампада чадить чи смердить, я спробую вкоротити ґніт. Коли з неї мало світла, я продам її й куплю іншу.

— Епіктет теж мав лампаду, — мовив декан, — по його смерті її продали за фантастичну ціну. Він писав при цій лампаді свої філософські твори. Ви ж знаєте, хто такий Епіктет?

— Старець, — відповів різко Стівен, — котрий казав, що душа дуже подібна до відра води.

— Просто, по-домашньому він розказує нам, — вів далі декан, — що поставив залізну лампаду перед статуєю одного з богів, але злодій украв лампаду. Що ж зробив філософ? Розміркувавши, що красти — то сутність злодія, він другого дня вирішив, що купить глиняну лампаду, замість залізної.

Від деканових недогарків рознісся запах розтопленого лою і злився у Стівеновій свідомості з брязкотом слів: відро і лампада, лампада й відро. У голосі священика теж з'явився якийсь брязкіт. Стівенові думки інстинктивно спинили біг, вражені цим дивним тоном і образами, та ще обличчям священика, що було подібне до незапаленої лампади чи до зле сфокусованого рефлектора. Що крилося за ним чи в ньому? Ступор душі чи тупість громової хмари, налитої пізнанням і здатної пролитись Божим мороком?

— Я не такі лампади мав на увазі, сер, — сказав Стівен.

— Само собою, — відповів декан.

— Однією з найтрудніших речей у дискусії про прекрасне, — вів далі Стівен, — є визначити, як ужито слово — за літературною чи за базарною традицією. Пригадую, у Ньюмена є речення, де він говорить про Пречисту Діву, що її затримано у сонмі святих. Ну, а в щоденній мові це слово вжи-вається в іншому значенні: Сподіваюсь, я вас не затримую?

— Аніскільки, — ввічливо сказав декан.

— Ні-ні, — посміхнувся Стівен, — я мав на увазі...

— А, так-так, розумію, — швидко погодивсь декан, — чудово розумію, про що ви говорите: затримувати.

Він випнув підборіддя і сухо бухикнув.

— А щодо лампади, — мовив, — заправляти її — теж немалий клопіт. Мусите мати чисту олію і наливати обережно, щоб не розхлюпати, не влити більше, ніж вміститься у лійку.

— Яку лійку? — спитав Стівен.

— Лійку, через яку вливають олію до лампади.

— А-а, — мовив Стівен. — То ця річ зветься лійкою? А не цідилом?

— Яке ще цідило?

— Отаке... Лійка.

— Хіба її звуть в Ірландії цідилом? — спитав декан. — Ніколи чогось подібного не чув.

— Її звуть цідилом у Нижній Драмкондрі, — засміявся Стівен, — а в них англійська хоч куди.

— Цідило, — мовив декан замислено. — Яке цікаве слово. Треба подивитися в словник. Доконче, доконче.

Щось у його ґречності було від нещирості, і Стівен зміряв цього наверненого в католицтво англійця таким самим поглядом, яким, мабуть, старший брат у притчі дивився на молодшого, блудного сина. Смиренний неофіт, що влився у цілий потік гучних навернень, убогий англієць в Ірландії, він ступив на сцену історії єзуїтів, коли ця дивна гра інтриг, страждань, заздрощів, боротьби і приниження вже добігала кінця — останній прибулець, запізнілий дух. Звідки ж він прийшов? Може, він народивсь і виріс між переконаних іновірців, тих, хто бачив спасіння лише в Ісусі і ненавидів пишноту офіційної церкви? Може, він відчував потребу в непоказній вірі — серед сектантського мотлоху та белькоту войовничих схизматиків, визнавців шести принципів, людей особливих, баптистів сімені і змії, супралапсарських догматиків? Може, знайшов він правдиву церкву неочікувано, змотавши до кінця, мов моток прядива, якусь вигадливу нитку розмислів про натхнення, чи опокладення, чи про сходження Святого Духа? А може сам Христос торкнувсь його й повелів іти за собою, як тому апостолові, що сидів і збирав мито — може й він отак сидів під дверима каплиці з оцинкованим дахом, позіхаючи й підраховуючи церковну дрібноту?

Декан ще раз повторив:

— Цідило! Так-так, цікаво!

— Питання, щойно вами поставлене, здається мені цікавішим. Про те, що є краса, яку митець силкується вивести з груддя глини, — холодно мовив Стівен.

Одне мале словечко немов повернуло гостру рапіру його сторожкості проти цього ввічливо-чуйного супротивника. З гострим болем розпуки він відчув, що той, до кого він говорить — земляк Бена Джонсона. Він подумав:

— Мова, якою ми говоримо, це насамперед його мова, а вже потім моя. Як по-різному звучать слова — "дім", "Христос", "ель", "пан" — в його вустах і в моїх! Я не можу промовити чи написати ці слова, не схвилювавши душу. Його мова, така знайома і така чужа, для мене завжди буде чимось набутим. Не я створив, не я приймав її слова. Мій голос не довіряє їм. Моя душа стогне під тінню його мови.

— А ще як розрізняти прекрасне і високе, — докинув декан, — моральну красу і красу матеріальну. А також встановити, який тип краси властивий кожному з видів мистецтва. Ось вам кілька цікавих питань, в яких варто розібратись.

Стівен, збентежений рішучим, сухим тоном декана, мовчав; замовк і той; в запалій тиші зі сходів долинув тупіт ніг і гамір.

— Проте, віддавшись цим розмислам, — завершив декан, — можна наразитись на небезпеку померти з голоду. Насамперед отримайте диплом. Хай це буде вашим завданням номер один. А потім, крок за кроком, вийдете на свою дорогу. Я розумію це в найширшому значенні — дорогу в житті і в мисленні. Спочатку, може, й доведеться іти під гору. От хоча б містер Мунан. Не зразу він дістався вершини. Але ж дістався.

— У мене, можливо, нема його таланту, — неголосно озвався Стівен.

— А оце-от і невідомо, — весело заперечив декан. — Нам годі знати, що в нас закладено. Зневірятись мені аж ніяк не слід. Per áspera ad astra.

Він хутко відступив од вогню й вийшов на сходи — приймати першокурсників гуманітарного відділу.

Спершись об камін, Стівен чув, як він енергійно й безпристрасно вітається з кожним у групі, і мало що не бачив щирі посмішки на обличчях простакуватіших учнів. Його ж дражливе серце скропила роса співчуття до цього вірного слуги шляхетного Лойоли, до цього зведеного брата священнослужителів, розкутішого від них у мові, зате твердішого душею, до цього душпастиря, якого він ніколи не назвав би своїм духовним отцем; і він замислився, чому чоловіка цього та його товаришів називали сьогосвітниками — називали так не лише духовні, але й світські особи, — бо впродовж усієї своєї історії на суді Божої справедливості вони заступались за душі слабких, і літеплих, і обережних.

Про прихід професора сповістило, кількома хвилями, тупотіння важких чобіт тих, хто сидів на найвищому ярусі похмурого амфітеатру, під сизими від павутини вікнами. Почалася звірка, присутні відгукувались на свої імена хто як, поки черга не дійшла до Пітера Берна.

— Присутній! — глибоким басом озвався хтось з верхнього ярусу, а по інших лавках одразу ж пробігла хвиля покашлювань на знак протесту.

Професор спинився і назвав наступне прізвище:

— Кренлі! Відповіді не було.

— Містер Кренлі!

Усміх майнув Стівеновим обличчям, коли він подумав, що зараз вивчає його друг.

— Пошукайте у Леопардставні! — озвався голос позад нього. Стівен хутко обернувсь, але схоже на рило лице Мойнігана, оторочене сизим світлом, не виражало нічого.

Професор продиктував формулу. Під шелестіння зошитів Стівен обернувся знов:

— Дай мені паперу, ради Бога.

— Що це тобі припекло? — вишкірив зуби Мойніган. Він вирвав аркуш паперу зі свого блокнота і передав униз,шепочучи:

— У разі потреби це може зробити будь-хто з мирян чи жінок.

Формула, яку він слухняно записав на аркуші паперу, розгорнені і знов згорнені математичні викладки професора, примарні символи сили та швидкості — все це чарувало й висушувало Стівенів розум. Від когось він чув, що старий професор — атеїст і масон. Ох, що за сірий, отупілий день! Неначе передпекло безболісної, терплячої свідомості, де блукають душі математиків, проектуючи з площини на площину довгі, гінкі фактури дедалі рідших і дедалі блідіших сутінків, розсилаючи прудкі вихори до крайніх меж усесвіту, щораз ширшого, щораз віддаленішого і щораз невловнішого.

— Отож належить розрізняти еліпс та еліпсоїд. Можливо, декому з вас, панове, відомі твори містера В. Ш. Ґілберта. Одна з його пісеньок говорить про більярдного шахрая, який приречений ганяти

По сукні горбастім

Києм кривулястим

Кулі яйцюваті.

— Ідеться про кулю у формі еліпсоїда, про основні осі якого я тільки-но говорив.

Мойніган нахилився до Стівенового вуха й прошепотів:

— Ціни їм нема, тим еліпсоїдним яйцям! За мною, панянки, я кавалерист!

Грубий гумор товариша шквалом промчав крізь монаший затвор Стівенової свідомості, струснувши до веселого життя обвислі священичі облачення на стінах, аж вони загойдались-застрибали у свавільному шабаші. З розмаєних одінь поставали члени їхньої спільноти: декан факультету; опасистий, квітучий скарбник з кучмою сивого волосся; ректор, низенький священик з волоссям, як пух, що пише побожні вірші; присадкувата селянська постать викладача економіки; довгов'яза персона молодого викладача психології, який на сходовій клітці обговорює проблему сумління з групою студентів, немовби жирафа общипує листя з верхівок дерев поверх стада антилоп; статечний і невеселий префект братства; опецькуватий, круглоголовий викладач італійської з очима пройдисвіта.