Портрет митця замолоду - Сторінка 29

Ти став на себе не схожий.

— Всього всім найкращого, — посміхнувся Стівен, посилаючи усім на прощання повітряний поцілунок.

Вуличка позад веранди вся насякла водою, і, коли Стівен ішов нею, обережно ступаючи між купами мокрого сміття, з божевільні для черниць за муром почувся пронизливий голос божевільної черниці: — кусе! О, кусе! кусе!

Сердито крутнувши головою, він витряс той крик із вух і, обминаючи гнилі покидьки, наддав ходи, але серце його вже точив біль відрази й гіркоти. Батьків свист, буркіт матері, лемент невидимої причинної злились у хор образливих голосів, що зазіхали на його юнацьку гідність. Він вигнав із серця останній їх відгомін лайкою, але поки ішов вулицею, відчуваючи, як огортає його сіре вранішнє світло, що лилося крізь мокрі дерева, і коли вдихнув дивний густий запах вогкого листя й кори, душа його звільнилась од мук.

Набряклі дощем дерева викликали в ньому, як і завжди, спомини про дівчат і жінок у п'єсах Ґергарта Гауптмана; і згадки про тихий їх смуток та пахощі, що скапували з мокрих гілок, злились у настрій погідної радості. Ранкова прогулянка по місту почалась, і він знав наперед, що, проминаючи багнисті поля Ферв'ю, думатиме про по-чернечому строгу, гаптовану сріблом прозу Ньюмена; що коли йтиме Норт-Стрендською дорогою, позираючи байдужно на вітрини продовольчих магазинів, пригадає меланхолійність Ґвіда Кавальканті й усміхнеться; що біля каменярні Берда в Талбот-плейсі його, наче різкий вихор, пройме дух Ібсена, дух свавільної юнацької краси, і що, проходячи повз бруднющу рибальську крамницю по той бік Ліффі, він повторить подумки пісню з Бена Джонсона:

I was not wearier where I lay.

Душа його, коли стомлювалась шукати сутність краси у примарних словах Арістотеля чи Томи Аквінського, залюбки зверталася до добірних пісень єлизаветинців. Душа його, в облаченні монаха-єретика, не раз крийкома ставала під вікнами тої доби, щоб почути поважно-пустотливу гру лютністів чи щирий сміх камізельників, аж поки вульгарний смішок чи заяложений часом вираз камерного, фальшивого гонору не вражали його монашу гідність й не виганяли з криївки.

Наука, яку він, вважалося, гриз цілими днями так, що вона геть зовсім одірвала його від друзів юності, обмежувалась вибіркою витончених сентенцій з поетики й психології Арістотеля та "Синопсисом Томи" — Synopsis Philosophiae Scholasticae ad mentem divi Thomae.[7] Думки його — суцільні сутінки сумнівів і невіри в себе — часом осявалися блискавками інтуїції, і були то блискавки такі яскраві, що земля зникала йому з-під ніг, мов поглинута вогнем; після цього язик йому затерпав, а очі, стрічаючи погляди інших, німували у відповідь; бо він відчував, огорнений, наче мантією, духом краси, що спізнав благородство, принаймні у мріях. Але коли ця гордість мовчання вже його не підносила, він радо повертався у гущу звичайних життів, ідучи своєю дорогою крізь брудне, галасливе і ледаче місто без страху і з легким серцем.

Біля огорожі над каналом він стрів сухотника з обличчям ляльки, у капелюсі без крис, у щільно застебнутому пальті шоколадного кольору, що спускався з мосту, дрібочучи, і тримав перед собою складену парасолю, мовби чарівну паличку. "Мабуть, уже одинадцята", — подумав він і зазирнув у молочну — дізнатися, котра година. Годинник у молочній показував за п'ять п'яту, та, обертаючись, він почув, як десь поруч невидимий йому годинник швидко і справно вибиває одинадцяту. Він засміявся: бій годинника нагадав йому МакКанна, і він ніби побачив його — приземкуватого, у мисливській куртці й бриджах, з русявою цапиною борідкою, що стоїть на розі Гопкінса на вітрі і каже:

— Дедалусе, ти — антисоціальний елемент, задивлений сам у себе. А я — ні. Я — демократ, я працюватиму й діятиму заради соціальної свободи та рівності між усіма класами й статями в майбутніх Сполучених Штатах Європи.

Одинадцята! Отже, він запізнивсь і на це заняття. Який сьогодні день тижня? Він спинився біля кіоска й поглянув на заголовок газети. Четвер. З десятої до одинадцятої англійська. З одинадцятої до дванадцятої — французька, з дванадцятої до першої — фізика. Стівен уявив собі заняття з англійської, і навіть на такій відстані відчув неспокій і безпорадність. Він мов побачив покірливо схилені над зошитами голови товаришів, коли ті записували все, що їм казано записувати — визначення за назвою і визначення за суттю, приклади; дати народження і смерті, найважливіші твори, схвальні відгуки поруч з несхвальними. Тільки в нього голова була не схилена, бо думки його ширяли далеко, і, незалежно від того, куди він дивився — на їх невеличкий студентський гурт, чи крізь вікно на занедбану зелень саду, — завжди переслідував його важкий запах підвальної цвілі і тління. Але ні — ще одна голова на передніх лавах, просто перед нього, гордовито зносилася над іншими похиленими головами, мов голова священика, коли той сміливо звертається до Бога від імені смиренних віруючих навколо. Чому це так — коли він думає про Кренлі, то ніколи не може уявити його інакше, а тільки голову й обличчя? Навіть у ту мить він бачив перед собою на тлі сірої завіси ранку ніби мару, обличчя відтятої голови, а чи посмертної маски, увінчане в надбрів'ї, мов залізною короною, цупким, чорним, їжакуватим волоссям — обличчя наче священика, бліде, з широким носом, з тінями під очима й вилицями, обличчя священика з довгими, безкровними, ледь усміхненими вустами. Вмить пригадалося, як він щодня і щовечора звіряв Кренлі всі бентеги, неспокої й поривання своєї душі, на що приятель відповідав цілковитою мовчанкою, і Стівен сказав би, що то — обличчя грішного священика, котрий сповідає, вже не маючи права дати розгрішення, якби знову у пам'яті не зринув погляд його темних і мовби жіночих очей.

А в глибині цього образу постала на мить дивна, темна печера думок, але він одсахнувсь, відчуваючи, що заходити ще не час. Та дурман приятелевої байдужості, здавалось, отруював повітря круг нього невловимим смертоносним духом, і він раптом помітив, що погляд його стрибає то праворуч, то ліворуч, від одного випадкового слова до іншого, і мляво здивувався, що слова ці так тихо і мовчки втратили свої безпосередні значення; врешті щонайпересічніша вивіска зневолювала його ум, мов магічне заклинання, а душа марніла, зітхаючи від старості на цій вуличці, заваленій купами мертвої мови. Його власна свідомість мови почала відпливати з мозку й перехлюпуватися в слова, що сплітались і розплітались у свавільному ритмі:

Хлипа плющ на стіні,

В'ється й хлипа на стіні,

Жовтий плющ на стіні,

Пнеться вгору по стіні.

Чи хто коли чув таку нісенітницю? Всемогутній Боже! Хто коли чув, щоб плющ хлипав на стіні? Жовтий плющ — це зрозуміло, жовта слонова кістка — теж. Ну, а якби так: слоновокостий плющ?

Тепер слово це блиснуло у мозку яскравіше й виразніше, ніж слонова кість, відпиляна з прожилкуватих бивнів слона. Слонова кість, ivory, ivoire, avorio, ebur. Один з перших прикладів, вивчених ним з латини, звучав: India mittit ebur. Він згадав проникливе обличчя ректора, півничанина, що учив його тлумачити "Метаморфози" Овідія вишуканою англійською мовою, з химерними вкрапленнями таких речей, як "кнурик", "череп'я" і "хребетне сало". Певне уявлення про латинське віршування він почерпнув з потріпаної книжки одного португальського ченця.

Contrahit orator, variant in carmine vates.

Злами, перемоги й розколи історії Риму подавались йому у заяложених словах in tanto discrimine, а в суспільне життя міста міст він намагався прозирнути крізь фразу implere ollam denariorum, які ректор пишномовно перекладав "наповнити горнець динаріями". Сторінки його пошарпаного часом Горація ніколи не були холодні на дотик, навіть коли горталося їх закляклими пальцями; то були живі, людські сторінки, і п'ятдесят років тому їх гортали живі, людські пальці Джона Дункана Інвераріті та його брата Вільяма Малькольма Інвераріті. Авжеж, на тьмяному форзаці стояли їхні шляхетні імена, і навіть такому убогому латиністові, як він, стьмянілі рядки пахли, ніби пролежали всі ці роки в мирті, лаванді й вербені; все ж йому муляла думка, що він так назавжди й залишиться несміливим гостем на бенкеті світової культури і що на монашу науку, в категоріях якої він виковує свою філософію естетики, у його часи дивляться не менш зверхньо, ніж на витончений і химерний жаргон геральдики й соколиних ловів.

Сіре громаддя коледжу Трійці ліворуч, важко вставлене в неуцтво міста, мов тьмяний камінь у грубий перстень, тиснуло на його свідомість, і, намагаючись вивільнити ноги з пут реформованого сумління, він вийшов на чудернацький пам'ятник народному ірландському поетові.

Він дивився на нього без гніву; бо хоча тілесна й духовна недолугість, як невидима черва, повзла по статуї від шаркітливих ніг угору по складках плаща і довкола холопської голови, вона, здавалося, покірно усвідомлювала свою жалюгідність. То був фірболг у позиченому плащі мілезійця; і йому згадався його друг Дейвін, студент зі села. Жартома він називав його саме так, але той не ображався:

— Що ж, Стіві, ти сам кажеш, що я тугодум. Називай мене, як хочеш.

Його приємно зворушило оте-от домашнє "Стіві", коли почув його вперше з вуст друга, бо сам розмовляв з людьми так само сухо, як і вони з ним. Часто, сидячи у Дейвіновій квартирі на Ґрантгем-стріт і поглядаючи на добротні черевики друга, вишикувані парами під стіною, він виголошував для його нехитрого вуха чужі вірші й ритми, за якими крилися його власні туга і пригніченість. Простий фірболзький розум його слухача притягував до себе його розум і тут же відштовхував: притягував вродженою спокійно-ввічливою увагою, незвичним зворотом старої англійської мови, силою захвату перед грубо-тілесною спритністю (Дейвін був шанувальником ґела Майкла К'юсака), відштовхував миттєво й несподівано бідністю думки та почуттів чи тупим виразом ляку в очах, того душевного ляку зголоднілого ірландського села, яке й досі щовечора боїться сигналу гасити світло.

Окрім геройських подвигів свого дядька-силача Мета Дейвіна, молодий селянин обожнював ще смутну легенду Ірландії. Язикаті студенти, котрі за всяку ціну намагались наповнити якимсь сенсом одноманітне життя в коледжі, залюбки видавали його за молодого фенія.