Портрет митця замолоду - Сторінка 34

Вчора ми пили до жовтої гарячки — я, Горан і Гоґґінс.

Та Стівен вів своє:

— Жаль — це почуття, яке зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її зі страждальцем. Жах — це почуття, що зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її з таємною причиною їх.

— Ану повтори, — сказав Лінч. Стівен повільно повторив.

— Кілька днів тому в Лондоні, — продовжував він, — в двоколісний екіпаж сіла дівчина. Вона їхала на зустріч з матір'ю, якої не бачила багато років. На якомусь розі голобля підводи вдрузки розбиває віконце екіпажу в подобі зірки. Довга тонка скалка розбитого скла пронизує серце дівчини і вона помирає на місці. Репортер назвав цю смерть трагічною. Але це не так. За моїми визначеннями, в ній мало спільного з жахом і жалем.

— Насправді трагічність — це наче обличчя, що дивиться у два боки — в напрямку жаху і в напрямку жалю, що є її фазами. Я недарма ужив слово "зупиняти". Я маю на увазі, що трагічна емоція — статична. Точніше, драматична емоція — статична. Неправдиве мистецтво збуджує кінетичні почуття — хотіння або нехіть. Хотіння штовхає нас до чогось, спонукає нас оволодіти ним; нехіть каже його відкинути, відштовхує від нього. Тому мистецтво, яке збуджує їх— порнографічне чи дидактичне, — це мистецтво неправдиве. Отож естетична емоція (я вживаю загальний термін)— статична. Душа спиняється, підносячись понад хотінням чи нехіттю.

— Ти кажеш, мистецтво не повинне збуджувати хотіння, — мовив Лінч. — Я ж розказував тобі, як колись у музеї написав олівцем своє ім'я на сідниці Праксителевої Венери. Хіба це не було хотінням?

— Я говорю про нормальну природу людей, — сказав Стівен. — Ти також розказував мені, як колись, у своїй чудовій школі кармеліток їв шматочки сухих кізяків.

Лінч знову зайшовся тихим слонячим іржанням і знову став терти руки в паху, не виймаючи їх з кишень.

— О так, їв! Таки їв! — вигукнув він.

Стівен повернувсь до товариша і подивився йому просто у вічі. Оговтавшись від сміху, Лінч зустрів його погляд по-сумирнілими очима. Вузький, подовгастий і плескатий череп під видовженим гостроверхим кашкетом викликав у Стівеновій уяві образ вбраної у ковпак рептилії. І такий, як у рептилії, незмигний погляд і холодний блиск його очей. А однак у ту мить в цих очах, посумирнілих і насторожених, засвітилася крихітна людська цятка, віконце зіщуленої душі, стражденної і згірклої.

— Зрештою, — ввічливо додав Стівен, — всі ми тварини. І я теж.

— І ти теж, — сказав Лінч.

— Але зараз ми є в духовному світі, — вів далі Стівен. — Хотіння і нехіть, збуджені неправдивими естетичними прийомами, не є естетичними емоціями не лише тому, що вони кінетичні за характером, але й тому, що вони суто фізичні. Якщо наша плоть сахається від страху перед чимось, чи реагує на те, чого хоче, то це — чистий рефлекс нервової системи. Наша повіка заплющиться раніше, ніж ми усвідомимо, що в око ось-ось влетить муха.

— Не завжди, — закинув Лінч.

— Подібним чином, — сказав Стівен, — твоя плоть прореагувала на статую оголеної жінки, але, повторюю, то був просто рефлекс. Краса, виражена митцем, не може пробудити в нас емоцію, яка є кінетичною, чи відчуття, яке є суто фізичним. Вона пробуджує — повинна пробудити, — а чи породжує — повинна породити — естетичний стаз — ідеальний жаль або ідеальний жах — завмирання, яке постає, триває і врешті розчиняється в тому, що я зву ритмом краси.

— Що ж воно таке? — спитав Лінч.

— Ритм, — мовив Стівен, — це перше формальне естетичне співвідношення частин в естетичному цілому, або ж відношення естетичного цілого до його частини чи частин, або ж кожної частини до їх цілого.

— Якщо це ритм, — сказав Лінч, — тоді скажи, що ти звеш красою? І не забувай, будь ласка — хоч колись мені й трапилося поласувати пасочкою з кізяків, але люба мені тільки краса.

Стівен підняв кашкета, немовби на знак вітання. І, зашарівшись, поклав руку на Лінчів рукав із товстого твіду.

— Ми праві, — сказав він, — неправі вони. Говорити про ці речі й пробувати збагнути їх природу, а збагнувши, пробувати — неквапом, смиренно й невідступно, з грубої землі, чи з творив її, витворити наново, відтворити, вивести через ворота нашої ув'язненої душі, якими є форма, і барва, і звук, образ краси, яку ми збагнули, — це мистецтво.

Вони підійшли до містка через канал, але звернули зі шляху, пішли далі попід деревами. Непривітне сіре світло, віддзеркалене у застояній воді, та запах вологих галузок над головами, здавалось, повставали проти ходу Стівенових думок.

— Але ти не відповів на моє запитання, — мовив Лінч. — Що таке мистецтво? Що таке краса, яку воно відтворює?

— Та це ж було найперше визначення, яке ти від мене почув, оспала твоя голово, — сказав Стівен. — Ще тоді, коли я сам почав з'ясовувати це для себе. Пам'ятаєш той вечір? Коли Кренлі розійшовся і поніс щось про вікловське сало.

— Пам'ятаю, — сказав Лінч. — Про їхніх з біса вгодованих свиней.

— Мистецтво, — сказав Стівен, — це вміння людини розпорядитися чуттєвим або інтелектуальним матеріалом з естетичною метою. Про свиней ти запам'ятав, а про це забув. Тяжкі ви люди, ти і Кренлі.

Лінч скроїв гримасу до незугарного сірого неба й сказав:

— Якщо я вже маю вислуховувати твою естетичну філософію, то дай принаймні ще одну цигарку. На дідька мені твоя філософія. На дідька мені жінки. На дідька ти сам і все решта. Мені потрібна робота за п'ять сотень у рік. Ти мені такої не знайдеш.

Стівен простяг йому пачку. Лінч взяв останню сигарету:

— Продовжуй!

— Аквінець, — сказав Стівен, — називає прекрасним усе, що миле в сприйнятті.

Лінч кивнув.

— Це я пам'ятаю, — сказав він, — Pulchra sunt quae visa placent.

— Словом visa, — сказав Стівен, — він позначає всяке естетичне сприйняття — зорове, слухове чи будь-яке інше. Слово це нечітке, але й так зрозуміло, що воно виключає добро і зло — збудники хотіння і нехоті. Воно, безперечно, означає стаз — не кінез. Це про красиве. А що можна сказати про правдиве? Воно теж породжує стаз душі. Ти б не написав олівцем своє ім'я на гіпотенузі прямокутного трикутника.

— Ні, — сказав Лінч, — мені подавай гіпотенузу Праксителевої Венери.

— Тобто, статику, — сказав Стівен. — Платон, здається, сказав, що краса — це сяйво істини. Не думаю, щоб у цім був якийсь інший сенс, аніж той, що правдиве і прекрасне — родичі. Істину споглядає розум, умиротворений бездоганною пов'язаністю розумового; красу споглядає уява, вмиротворена бездоганною пов'язаністю чуттєвого. Першим кроком в напрямку істини буде збагнути засяг і можливості самого розуму, охопити думкою сам акт пізнання. Вся філософська система Арістотеля виросла з його книги з психології, а та, на мою думку, виросла з його твердження, що той сам атрибут не може водночас і в тому самому зв'язку належати і не належати тому самому суб'єктові. Першим кроком у напрямку краси буде збагнути засяг і можливості уяви, охопити думкою сам акт естетичного сприйняття. Ясно?

— А що ж сама краса? — нетерпляче спитав Лінч. — Ану викладай якесь інше визначення. Усе, що миле оку! Невже ви з Аквінцем на щось більше не спроможні?

— Візьмімо жінку, — сказав Стівен.

— Візьмім її! — палко підхопив Лінч.

— Греки, турки, китайці, копти, готтентоти, — сказав Стівен, — всі вони захоплюються різними типами жіночої вроди. Це здається лабіринтом, з якого не вийти. Однак я бачу два виходи. Один — це припущення, що всяка фізична якість жінки, якою захоплюються чоловіки, прямо пов'язана з її різноякою роллю в продовженні виду. Це можливо. Це означало б, що світ похмуріший, ніж навіть ти, Лінче, годен уявити. Як на мене, то мені цей вихід не подобається. Він веде не так до естетики, як до євгеніки. З лабіринту він виводить тебе у веселеньку новітню авдиторію, де МакКен, поклавши одну руку на "Походження видів", а другу — на Новий Завіт, каже тобі, що ти в захваті від пишних клубів Венери, бо відчув — вона приведе тобі дужих нащадків, та й пишні перса її подивляєш тому, що відчув — буде для ваших дітей добре молоко.

— Значить, МакКен — жовтосірчаний брехун, — переконано мовив Лінч.

— Залишається другий вихід, — сказав Стівен, сміючись.

— Тобто? — сказав Лінч.

— Інше припущення, — почав Стівен.

З-за рогу лікарні імені сера Патріка Дана виїхала довга хура, навантажена старим залізяччям, і перекрила кінець Стівенової промови страшним брязкотом і гримкотом металу. Лінч заткнув вуха і знай лаявся, поки хура не проїхала. Тоді він різко крутнувся на п'яті, відвертаючись. Стівен теж відвернувсь і чекав, поки товаришеве роздратування не знайде свій вихід.

— Інше припущення, — почав Стівен ще раз, — пропонує такий вихід: хоч один і той самий об'єкт здається прекрасним не всім, кожен, хто подивляє якийсь прекрасний об'єкт, бачить у ньому певні пов'язаності, що є для нього бездоганними і збігаються з самими стадіями естетичного сприймання. Отже, ці пов'язаності чуттєвого, видимі тобі через одну форму, а мені — через іншу, і є не що інше, як неодмінні якості краси. Тепер нам варто вернутися до нашого старого приятеля, святого Томи, за ще одною дрібкою мудрості.

Лінч засміявся.

— Мене сміх бере, — сказав він, — коли ти згадуєш його раз за разом так, немов він — просто веселий, вгодований ченчик. Ти що, смієшся собі у вус?

— МакАлістер, — відповів Стівен, — назвав би мою естетичну теорію прикладним Аквінцем. По цей бік естетичної філософії я можу в усьому покластися на Аквінця. Коли ж ми підійдемо до таких явищ, як художній задум, виношування його чи художнє відтворення, мені знадобиться нова термінологія і новий особистий досвід.

— Звичайно, — сказав Лінч. — Зрештою, попри весь його інтелект, той Аквінець і був веселим, вгодованим ченцем. Але про новий досвід та нову термінологію розповіси іншим разом. А зараз закругляйся з першою частиною.

— Хто знає? — сказав Стівен з усміхом. — Може, той Аквінець краще зрозумів би мене, ніж ти. Він сам був поет — написав гімн для співу в Страсний Четвер. Починається він словами Pange lingua gloriosi. Кажуть, нема кращого за нього — він вишуканий і лагодить душу. Мені він до вподоби, та жоден гімн не дорівняється жалобній і величній процесійній пісні Vexilla Regis Венанція Фортуната.

Лінч тихо і врочисто заспівав глибоким басом:

Impleta sunt quae concinit

David fideli carmine

Dicendo nationibus

Regnavit a ligno Deus.

— Люкс! — вдоволено мовив він.