Портрет митця замолоду - Сторінка 8

Та й отець Арнол сказав, що не треба вчитися, поки нові не пришлють. І от його перед усім класом узивають хитруном та б'ють лінійкою, — його, котрий завжди одержує картки за перше чи друге місця і є лідером йоркістів! Чому інспектор вирішив, що це — "штучки"? Він відчув дотик інспекторових пальців, які випростовують йому долоню — спершу йому здалося, ніби той хоче її потиснути, бо пальці були впевнено-м'які, але в ту ж таки мить почувся змах сутани, і хряск. Це жорстоко й несправедливо — ще й поставити його після цього на коліна посеред класу. А отець Арнол сказав їм обом сідати на місце так, ніби між ними не було ніякої різниці. Він слухав, як тихо і лагідно отець Арнол вказує на помилки в творах. Мабуть, йому тепер прикро, і він хоче бути порядним. Несправедливо це, жорстоко. Інспектор — священик, та все одно це жорстоко й несправедливо. У його сіро-білім обличчі, в його безколірних очах за скельцями в сталевій оправі — жорстокість, бо він випростував йому долоню впевненими м'якими пальцями тільки для того, щоб ударити по ній зручніше і голосніше.

— Паскудство, ось як воно називається, — сказав Флемінг у коридорі, коли класи чередою проходили до трапезної, — карати чоловіка за те, чого він не зробив.

— Ти справді розбив окуляри ненароком? — спитав Нахаба Роуч.

Стівенове серце все ще повнилося Флемінговими словами, і він не відповів.

— Ясна річ! — сказав Флемінг. — Я б цього не стерпів. Я б пішов нагору і накапав ректорові.

— Ага, — ревно втрутився Сесіл Громило. — А ще, я бачив, він заносить лінійку вище плеча, а це не дозволяється.

— Дуже боліло? — спитав Нахаба Роуч.

— Дуже, — відповів Стівен.

— Я б не стерпів, — повторив Флемінг, — ні цьому, ні будь-якому іншому Голомозому. Паскудна, підла штучка, — ось як воно називається. Я б після обіду пішов просто до ректора і все розказав.

— Піди. Піди, — сказав Сесія Громило.

— Іди. Іди до ректора, накапай на нього, Дедалусе, — сказав Нахаба Роуч. — Він же завтра знов прийде тебе бити.

— Піди, піди. Скажи ректорові, — підтакнули всі.

Їхню розмову слухало кілька хлопців із другого граматичного, і один з них сказав:

— Сенат і римський народ проголошують, що Дедалуса скарали безневинно.

Його скарали безневинно, несправедливо й жорстоко, і, сидячи в трапезній, він знов і знов переживав те приниження, аж поки йому не спало на думку: а може й справді у нього в обличчі є щось, що робить його схожим на хитруна? Глянути б у дзеркальце. Та ні, нема в нім такого; і все те нечесно було, жорстоко, несправедливо.

Чорнуваті шматочки смаженої риби, які їм давали по середах великого посту, не лізли до горла, а в одній картоплині так і лишився слід від лопати. Він і справді зробить, як хлопці радять. Піде нагору і скаже ректорові, що його скарали без вини. Хтось в історії — якийсь великий чоловік, чий портрет є в історичних підручниках, — вже щось подібне робив. І ректор проголосить, що його скарано безневинно, адже сенат і римський народ завжди це проголошували, як когось карано без вини. То були великі люди, що згадуються поіменно у "Питаннях" Річмала Маґналла. Історія, вона вся про таких людей і їхні діяння, та й "Оповіді про Грецію й Рим" Пітера Парлея теж про це. І сам Пітер Парлей намальований на першій сторінці. Намальована дорога через пустище, з травою і кущиками на узбіччі, а Пітер Парлей у широкополому капелюсі, як у протестантського пастора, і з довгим посохом швидко простує тією дорогою до Греції й Риму.

Це дуже просто зробити. А зробити треба ось що: коли скінчиться обід і прийде його черга виходити, він вийде, але піде не в коридор, а праворуч, на сходи, що ведуть до замку. Тільки це: звернути праворуч і швидко піднятися сходами, і за півхвилини він опиниться в тому низькому, темному й вузькому коридорі, що веде через замок до кабінету ректора. Адже всі, як один, сказали, що це несправедливо, навіть хлопець із другого граматичного, той, що говорив про сенат і римський народ!

Нічого страшного не станеться. Він чув, як на чільному кінці трапезної шикуються старші, чув, як підходять по простеленій доріжці: Педді Рат та Джіммі Меджі, Іспанець з Португальцем, а п'ятим ішов здоровило Корріґан, якого мав сікти містер Ґлісон. Ось причина, що інспектор назвав його хитруном і вибив ні за що ні про що. Напружуючи слабкі, стомлені від плачу очі, він не зводив їх із широких плечей Корріґана, з його здорової чорної похиленої голови весь час, поки той рухався до виходу. Але Корріґан хоч щось та накоїв, та й містер Ґлісон не сильно його сіктиме; пригадалося, який він здоровило, цей Корріґан, у купальні. Шкіра в нього такого ж кольору, що й болотяна вода на мілкому — кольору торфу; коли він ступає по мокрих кахлях, то ляскає підошвами, а стегна з кожним кроком здригаються, бо він товстий.

Трапезна наполовину спорожніла — хлопці усе ще виходили, один за одним. На виході з трапезної ніколи не буває ні священика, ні префекта, отже, можна спокійно звернути на сходи. Ні, не можна. Ректор буде заодно з інспектором; він подумає, що то школярські штучки, та й інспектор однаково приходитиме щодня, тільки буде ще гірше, бо він страх як кипітиме на кожного, хто ходить через нього до ректора. Хлопці казали, щоб він ішов, а самі не йдуть. Вони вже все забули. Ні, таки найкраще забути про все це, а інспектор, мабуть, тільки так казав, що приходитиме. Ні, найкраще-таки забратися з дороги, — коли ти малий і малолітній, не раз у цей спосіб можна уникнути лиха.

Учні за його столом підвелися. Він теж підвівся і разом з ними влився у ряд. Треба вирішувати. Двері все ближче й ближче. Якщо піти з усіма, то вже не бути йому в ректора, бо з майданчика його не пустять. Якщо ж він піде до ректора, а його знову наб'ють, то всі учні візьмуть його на кпини, розповідаючи, як малий Дедалус ходив до ректора капати на інспектора.

Він ступав по доріжці; попереду вже видніли двері. Ні, не можна; ніяк. Він подумав про голу голову інспектора з жорстокими безколірними очима, що дивляться на нього, і почув голос, що двічі питає, як його звати. Чому він не запам'ятав його прізвища відразу? Тому що не слухав, чи тому що хотів покпити з нього? Деякі великі люди в історії теж мали ненайкращі прізвища, та ніхто з них не кпив. А якщо вже йому так хочеться, то хай кпить зі свого власного прізвища. Долан! Як у прачки!

Відразу за дверима він хутко звернув праворуч, вийшов на сходи і ще не встиг вирішити, вернутися йому чи ні, як уже ступив у низький, темний і вузький коридор, що вів у замок. Коли він переступав поріг у коридор, то, навіть не повертаючи голови, бачив, як усі хлопці, що вервечкою виходили з дверей трапезної, дивляться за ним.

Він ішов темним вузьким коридором повз ряд невеликих дверей: за ними були кімнати ченців. Він глипав у сутінь перед собою, і праворуч, і ліворуч, і думав, що то, мабуть, портрети. Було тихо й темно, а очі в нього слабкі, і стомились од плачу, тож він мало що й бачив. Але він думав, що то, мабуть, портрети святих і великих людей ордену дивляться мовчки на нього, один за одним: святий Ігнатій Лойола, який тримає розкриту книгу й показує на написані там слова Ad Majorem Dei Gloriam; святий Франциск Ксаверій, що показує собі на груди; Лоренцо Річчі з беретом на голові, схожий на одного з префектів; всі троє патронів святобливого юнацтва — святий Станіслав Костка, святийАлоїзій Ґонзаґа і блаженний Ян Берхманс, — в усіх молоді обличчя, бо повмирали вони замолоду; отець Пітер Кенні, що сидить у кріслі, загорнувшись у широкий плащ.

Він вийшов на площадку над вестибюлем і розглянувся. Саме тут пробігав Гамільтон Ровен, і ще видніли сліди від солдатських куль. Тут саме бачили старі челядники примару у білім маршальськім плащі.

Скраю площадки старий челядник замітав підлогу. Він запитав, де тут ректорів кабінет, і старий челядник показав на двері в самому кінці, і все дивився за ним, поки він ішов туди і стукав у двері.

Ніхто не відповідав. Він постукав удруге, вже голосніше, і серце йому підскочило, коли почувся приглушений голос:

— Заходьте!

Він повернув ручку, відчинив двері і став шукати ручку других, внутрішніх дверей, обтягнутих зеленим сукном. Знайшовши, штовхнув другі двері й увійшов.

Ректор сидів за столом і писав. На столі лежав череп, а в кабінеті стояв дивний урочий запах, як від старої шкіри на кріслах.

Серце йому закалатало: таке уроче тут місце, і кругом така тиша! Він глянув на череп і на привітне ректорове обличчя.

— Ну, чоловічку мій, — сказав ректор, — у чому річ? Стівен ковтнув щось у горлі й сказав:

— Я розбив окуляри, сер. Ректор відкрив рота:

— О! Потім усміхнувся, кажучи:

— Ну, якщо ми розбили окуляри, то мусимо написати додому, щоб прислали нові.

— Я написав додому, сер, — відповів Стівен, — і отець Арнол сказав, що я можу не вчитися, поки їх не пришлють.

— Все правильно! — сказав ректор.

Стівен знов проковтнув те, що в горлі, та спробував стримати дрож у голосі й колінах.

— Але, сер...

— Ну?

— Сьогодні до нас прийшов отець Долан і набив мене лінійкою, бо я не писав твір.

Ректор мовчки дивився на нього, і він відчував, як кров приливає йому до обличчя, а сльози от-от приллють до очей.

— Твоє ім'я Дедалус, так? — спитав ректор.

— Так, сер.

— А де ти розбив окуляри?

— На біговій доріжці, сер. Один учень їхав з повітки, де велосипеди, і я впав, і вони розбились. Я не знаю, як того учня звати.

Ректор ще раз мовчки подивився на нього, ще раз усміхнувся і сказав:

— Що ж, то була помилка. Я певен, отець Долан не знав.

— Але ж я казав йому, що розбив окуляри, сер, а він мене побив.

— Ти сказав, що написав додому за новими?

— Ні, сер.

— Ну що ж, — мовив ректор. — Отець Долан не зрозумів. Можеш сказати, що я на кілька днів звільнив тебе від уроків.

Боячись, щоб не спинив його дрож, Стівен швидко заговорив:

— Так, сер, але отець Долан сказав, що прийде ще завтра і знов мене наб'є.

— Гаразд, — сказав ректор. — Це помилка. Я сам поговорю з отцем Доланом. Цього достатньо?

Стівен відчув, що очі йому мокріють і пробурмотів:

— О так, сер, дякую.

Ректор простяг йому руку через стіл — з того краю, де лежав череп, і Стівен, вкладаючи свою долоню в його, відчув прохолодну вогкість.

— А тепер — на все добре, — сказав ректор, забираючи руку, і схилив голову в поклоні.

— На все добре, сер, — відповів Стівен.

Він уклонився й тихо вийшов з кабінету, обережно й повільно зачинивши за собою двері.

Та коли він минув старого челядника на площадці й знов опинився в низькому, вузькому й темному коридорі, він наддав ходи.