Портрет митця замолоду - Сторінка 9

Збуджений, він усе швидше й швидше ішов крізь сутінь. В кінці він ударився ліктем до одвірка, квапливо спустився сходами, хутко перетнув ще два коридори і вийшов надвір.

До нього долинули вигуки хлопців на майданчиках. Він зірвався з місця й побіг, все швидше і швидше, перетнув бігову доріжку і, захеканий, опинився на майданчику третьої ланки.

Хлопці бачили, як він біжить. Вони оточили його щільним кільцем, штовхаючись, щоб краще чути:

— Розказуй! Розказуй!

— Що він казав?

— Ти був у нього?

— Що він казав?

— Розказуй! Розказуй!

Стівен розповів їм, що він казав, а що — ректор, і коли він усе розказав, усі хлопці запустили свої картузи у повітря:

— Ур-ра!

А половивши картузи, знов запустили їх спіраллю у небо, і знов закричали:

— Ур-ра! Ур-ра!

Вони сплели з рук сідало, висадили туди Стівена й стали носити, поки він не випручався. А коли він вирвався, вони розприснулись на всі боки і знов почали спіралити картузами, свистячи їм услід, і кричати:

— Ур-ра!

Тричі гукнули вони "Фе!" на адресу Голомозого Долана, і тричі "Браво!" на честь Конмі — найпоряднішого, як сказали, з усіх клонґовзьких ректорів.

Вигуки завмерли в м'якому сірому повітрі. Він був сам. Він був щасливий і вільний: та він не буде заноситись перед отцем Доланом. Він буде тихий і покірливий. Захотілося навіть зробити щось приємного для отця Долана, показати, що він не заноситься.

Повітря було м'яке, сизе і ніжне — западав вечір. Повітря пахло запахом вечора, полів на селі, де вони копали, чистили і їли ріпу, коли ходили гуляти до садиби майора Бартона, запахом гайка за павільйоном, де росли чорнильні горішки.

Хлопці вправлялися в повздовжних кидках, кручених подачах і подачах "свічкою". В м'якій сірій тиші чутно було глухе гупання м'ячів, і то там, то тут у тихому повітрі зринали звуки крикетних бит: тік, так, ток, тук, — наче краплі, що скапують у повну по вінця чашу фонтану.

Розділ другий

Дядько Чарлз курив такий міцний самосад, що, зрештою, небіж запропонував йому насолоджуватись ранковою люлькою в повітці ген на краю садка.

— Гаразд, Саймоне. В порядку речей, — спокійно відказав старий. — Де скажеш. Повітка — це те, що треба; навіть здоровше буде.

— Чорт, — щиро дивувався містер Дедалус, — не уявляю, як можна смалити такий диявольський тютюн. Та це ж гарматний порох, їй-богу!

— Тютюнець, що треба, Саймоне, — посміхався старий. — Освіжає й заспокоює.

Щоранку, отже, дядько Чарлз чимчикував до своєї повітки, але спершу мастив і ретельно розчісував волосся на потилиці, чистив і надягав циліндр. Коли він курив, з-за одвірка тільки й видніли криси циліндра та чашечка люльки. Його альтанка — так він охрестив оту затхлу повітку, що її ділив з котом і садовим реманентом, — правила йому й за місце вокальних вправ: щоранку дядько Чарлз вдоволено мугикав одну з улюблених мелодій: "О, звий мені кубельце", або "Сині очі, золоте волосся", або "Райські кущі", а блакитно-сірі кільця диму соталися з люльки й танули в прозорому повітрі.

Всю першу половину літа в Блекроку дядько Чарлз був Стівеновим незмінним супутником. Дядько Чарлз був бадьорий дідусь із дубленою шкірою, грубо тесаними рисами й сивими баками. У будні він завжди гасав між будинком на Керісфорт-авеню, де мешкала їхня родина, й крамницями у середмісті, з якими вона мала до діла. Стівен радо ходив з ним у справах, бо дядько Чарлз щедро пригощав його всім, що виставлялося в скриньках та в барильцях по цей бік прилавка. Брав жменю винограду з налиплими стружками чи кілька яблук-американок і щедрим жестом клав онукові до рук під ніякову усмішку продавця, а коли Стівен вдавав, що не хоче брати, супився й приказував:

— Беріть, беріть, сер. Чуєте, сер? Це корисно для вашого нутра.

Виконавши всі замовлення, вони прямували до парку, де на лаві вже чекав на них Майк Флінн, давній приятель Стівенового батька. Стівен починав оббігати парк. Майк Флінн з годинником у руці ставав на виході, що вів до вокзалу, а Стівен пробігав круг, як учив його Майк: голова догори, як слід піднімати коліна, руки тримати рівно по швах. Після ранкової пробіжки тренер робив коментарі, а іноді й сам ілюстрував їх, кумедно трюхикаючи кілька кроків у стоптаних синіх парусинівках. Збиралося кілька дітлахів з няньками, дивилися, дивувалися і стовбичили ще й тоді, коли Майк і дядько Чарлз знову сідали на лаву балакати про спорт і політику. І хоча Стівен чув од батька, що через руки Майка Флінна пройшло кілька найкращих бігунів сучасності, він не раз позирав з недовірою на одутле неголене обличчя свого тренера, нависле над довгими зжовклими пальцями, що скручували цигарку, і з жалем — на його лагідні сині очі без блиску, які раптом відривалися від цигарки й задивлялись у синяву далечінь: довгі набряклі пальці в цю мить застигали, а зерна й волоконця тютюну падали назад у кисет.

По дорозі додому дядько Чарлз частенько завертав до церкви, і позаяк Стівен не міг дотягнутися до кропильниці, то старий умочав руку й спритно кропив і Стівена, і паперть. Дядько клякав на свій червоний носовик і пошепки читав замацаний, аж чорний, молитовник з переносними словами внизу сторінки. Стівен теж уклякав поруч, з поваги до дядькового побожного рвіння, якого сам не мав. Він часто думав: за що той так ревно молиться? Може, за покаянні душі в чистилищі, або за ласку легкої смерті, або, може, благає Бога вернути йому дещо з великого багатства, розтриньканого в Корку?

Щонеділі Стівен гуляв з батьком і батьковим дядьком. Незважаючи на мозолі, старий був добрий ходак, і вони проходили по десять, а то й по дванадцять миль. Сільце Стіллорґан стояло на роздоріжжі. Там вони або звертали ліворуч до Дублінських гір, або йшли до Ґотставна, а звідти — у Дандрам, й верталися додому через Сандіфорд. Тягнучись дорогою, чи спиняючись у брудному придорожньому шинку, дорослі постійно балакали про своє: про ірландську політику, про Манстер і сімейні легенди, а Стівен жадібно все те слухав. Незрозумілі слова він повторював про себе, доки не запам'ятає: вони були наче віконця в реальний навколишній світ. Пора, коли він мав вступити в життя цього світу, схоже, ближчала, і він потай почав готуватись до відведеної йому, як відчував, великої ролі, характер якої поки що мрів у тумані.

Вечори належали тільки йому, і він зачитувався кострубатим перекладом "Графа Монте-Крісто". Постать цього лиховісного месника втілювала для нього все незнане й страшне, що він тільки чув чи сам виворожив у дитинстві. Вечорами з перебивних картинок, штучних квітів, лискучого кольорового паперу, золотої та срібної фольги, в яку пакують шоколад, він споруджував на столі у вітальні подобу дивовижної острівної печери. Коли ж, стомившись од тієї сухозлотної бутафорії, руйнував свій витвір, уяву його полоняло яскраве видіння: Марсель, сонячні виноградники і Мерседес. За Блекроком, при дорозі, що вела у гори, в садку, де росло багато трояндових кущів, тулився побілений будиночок: тут, як сказав собі він, живе ще одна Мерседес. Будиночок став віхою для міряння відстані на дорозі з дому й до дому; він пережив в уяві цілу низку чудесних, як у тій книжці, пригод, а закінчувалися вони сценою, коли він, змужнілий, але й осмутнілий, стоїть у залитому місячним сяйвом саду навпроти Мерседес, яка стільки років легковажила його коханням, і з печально-гордовитим жестом відмови говорить:

— Мадам, я не їм мускатного винограду.

Він потоваришував із хлопцем на ім'я Обрі Міллз, і вони заснували вуличну ватагу відважних. Обрі носив у петельці свисток, а на поясі — велосипедну фару, інші хлопці носили патички за поясом, ніби кинджали. Стівен же читав, що Наполеон одягався просто, тож волів обходитися без прикрас і тим охочіш радився зі своїм лейтенантом перед тим, як видавати наказ. Ватага обносила сади старих дів або спускалася до замку й вела бої на порослих бур'яном крутосхилах; прибивалися вони додому потомлені, приносячи в ніздрях затхлі запахи узбережжя, а на руках і в волоссі — сморідну грязь водоростей.

Молочар в Обрі та Стівена був один, і вони частенько їздили його фургоном на пасовисько під Керрікмайнсом. Поки чоловіки доїли корів, хлопці по черзі об'їжджали поле верхи на плохій кобилі. Але на осінь корів з пасовиська одігнали, і від самого вигляду брудного корівника в Страдбруку — від смердючих зелених калюж, купок рідкого лайна і паруючих висівок в яслах Стівенові стислося серце. Худоба, що здавалася такою гарною на селі в сонячні дні, тепер була бридка, а на молоко він і дивитись не міг.

Прихід вересня цього року турбот не приніс, оскільки його не відправили до Клонґовза. Тренування в парку скінчилось, коли Майка Флінна поклали в лікарню. Обрі ходив до школи і з'являвся лише під вечір, та й то на одну-дві години. Ватага розпалась, припинились вечірні наскоки й бої серед урвищ. Часом Стівен їздив з молочарем доставляти вечірнє молоко, і в прохолоді цих роз'їздів вивітрився спогад про бруд корівника, а жмутики коров'ячої шерсті чи насіння трави на плащі молочаря вже не будили в ньому огиди. Щоразу, як фургон під'їжджав до будинку, він сподівався побачити нишком чисто прибрану кухню або м'яко освітлений передпокій, чи приглянутись, як служниця тримає глечик, як зачиняє двері. І думав, що коли б йому теплі рукавиці та повну кишеню імбирного печива, то зовсім непогано було б жити отак — роз'їжджаючи дорогами й розвозячи вечірнє молоко. Але те ж саме передзнання, від якого, бувало, коли він бігав парком, стискалося серце й раптово підламувались ноги, те ж саме передчуття, що змушувало його з недовірою позирати на одутле, неголене обличчя тренера, нависле над довгими зжовклими пальцями, розмивало усі можливі провидіння. Він невиразно здогадувався, що батько його — у скруті, саме тому його й не відправили до Клонґовза. Від певного часу впадали в око незначні зміни в їхньому домі; і кожна зміна у тому, що досі він мав за незмінне, була для його хлоп'ячого світовиду маленьким потрясінням. Честолюбство, що іноді ворушилось у темряві його душі, не шукало собі виходу. Коли він чув цокіт кінських копит уздовж колії на Рок-роуд та грюкіт каністри, що махалась, прив'язана ззаду до конки, свідомість його отіняв присмерк, подібний до смерку в навколишньому світі.

Він повертався до Мерседес, і коли він думав над її образом, дивний неспокій вповзав йому в кров.