Повість про гімалайського ведмедя - Сторінка 3

Її хвилювання передалося ведмежатам, і вони боязко притулилися до матері, тремтячи всім тілом. Під ударами сокири здригалися товсті стіни барлога, у вухах Білогрудого гуло, деревний пил наповнював його чутливі ніздрі. Він почав потихеньку кашляти.

Витираючи спітніле чоло, мисливець рубав липу. Світлий живий прошарок деревини змінився бруднувато-жовтим, прілим. Ще кілька помахів сокири, і з'явився невеликий отвір. Притулившись до нього носом, ведмедиця гучно втягла в себе свіже морозяне повітря, насичене гострим запахом людського поту. Мисливець здригнувся. Кинувши сокиру, він схопив рушницю, але ведмедиця зникла в темній щілині. "Треба швидше розширити дірку, і тоді буде видно, куди стріляти", — подумав мисливець і з гарячковим поспіхом узявся до роботи, не звертаючи уваги на гарчання звіра. Отвір у дереві розширювався. Тепер добре було видно, як крутиться в ньому ведмідь. Проте мисливець не здогадувався, що в барлозі сидить не один ведмідь, а троє.

Замінивши сокиру рушницею, він почав цілитись у прорубану дірку. Йому здалося, що в пітьмі світяться маленькі злі ведмежі очі, і він натис спусковий гачок. Після пострілу почулося несамовите ревіння. Всередині липи заскреготали ведмежі кігті.

"Полів! Видно, дав промашку!" — промайнуло в голові мисливця. Переляканий, кинувся він геть од барлога. "Відбігти б кроків на двадцять, а там із сховища можна застрелити ведмедя",— думав на бігу мисливець. Під глибоким крихким снігом він не бачив хмизу, зачепився за сук і впав у сніг, випустивши рушницю. Швидко підхопившись, він озирнувся і побачив, що ведмедиця вилазить із дупла. Гадаючи, що ведмідь не скоро злізе на землю, мисливець поспішав сховатися за смерекою, щоб потім вистрілити у звіра. Але коли він озирнувся, ведмедиця вже зникла. Розумний звір, сховавшись за деревом, швидко зліз на землю з невидимого для людини боку.

Знову довелося відбігати вбік, щоб побачити звіра, але ведмедиця, здійнявши сніжну куряву, чорним шаром вже миготіла поміж деревами. Два безладних постріли не спинили її стрімкий біг. Неушкодженою зникла вона у непрохідній хащі.

Розгублений, стояв городянин, і досі не вірячи, що його мисливське щастя вислизнуло з рук. "Мов закоркований у діжці, сидів у барлозі ведмідь, а таки не зміг узяти",— скрушно думав він, повертаючись до намету. Але цікавість зупинила його. Зарядивши рушницю, людина повільно підійшла до барлога й обережно зазирнула у прорубане вікно. На дні просторого липового дупла лежало вбите ведмежа. Мало не скрикнувши від радісного подиву, мисливець поворушив ведмежа цівкою рушниці, потім, вирубавши рогульку, витяг свою здобич, яка важила не більше двадцяти кілограмів. Поклав трофей у просторий рюкзак і, повеселілий, жваво попростував до табору: йому не терпілось швидше розповісти про свою пригоду товаришам.

Коли ведмедиця після пострілу, який забив на смерть брата Білогрудого, швидко полізла до виходу з барлога, Білогрудий рушив за нею. Його маленьке тіло здригалося від неймовірного жаху. Вогняний спалах пострілу, оглушливий гуркіт, сморід їдкого порохового гару і крові, нарешті, злякане ревіння матері ошелешили його. Він аж тіпався, лапи заціпеніли. Боячись зірватись і впасти на дно барлога, Білогрудий щосили вчепився своїми гострими кігтями в жилавий сук липи й зачаївся в дуплі.

Поспішаючи, мисливець не здогадався глянути угору. Інакше б побачив й легко вбив Білогрудого.

Втративши матір і брата, Білогрудий не полишив своєї схованки, хоча холодний протяг настирливо обдимав його тіло. Йому було лячно й тоскно, але навіть потихеньку квилити він боявся. Наповзли нічні сутінки, неподалік захукав пугач. Обережно озираючись, ведмежа вилізло з барлога, спустилося на землю і, розшукавши материн слід, кинулося її наздоганяти. Але минуло не менше чотирьох годин, перш ніж йому пощастило догнати матір. Знайшовши старе кабаняче гайно, вони відпочили, а на світанку подалися у глиб темних кедрачів. Білогрудий насилу встигав за матір'ю. Невдовзі похмурі кедрівники змінилися світлими ясеневими гаями. Ведмеді вийшли в долину, посеред якої в кам'янистому ложі протікав струмок. На їхньому шляху постала стара тополя. Її товстий зморшкуватий стовбур ледь обхопило б четверо чоловіків. Між величезними гілками зяяв чорний отвір. Ведмедиця, побачивши його ще здаля, одразу ж вилізла на тополю і спустилася в дупло. Білогрудий поліз за нею. Новий барліг був просторіший, ніж перший, але вогкий і незатишний. Проте ведмеді спокійно проспали тут до самісінької весни.

Самостійне життя

Весна прийшла в ліс шумлива. Вітер розгойдував голі дерева, і коли стикалися сухі гілки або стовбури мертвих смерек, чулися протяжний стогін і рипіння. Але звірі звикли до звуків лісу і не лякалися. Білогрудий прокинувся раніше від матері, йому кортіло розім'яти свої молоді лапи, і теплого березневого дня він виліз із дупла і спустився на землю. Сніг у вибалку вже майже розтанув. Пахло прілим листям. Поблукавши довкіл тополі до вечора, і попоївши зеленої трави, що перезимувала під снігом, Білогрудий видерся на тополю і спустився в теплий барліг. Старанно облизавши мокрі лапи, він згорнувся у клубок і привалився до материнської спини.

Минуло ще два дні, і Білогрудий разом із матір'ю залишив барліг. Спершу вони вдовольнилися минулорічною травою, торішніми жолудями та горіхами, потім подалися до старих лісів, де було багато мурашок, слимаків, їстівного коріння.

Тепер Білогрудий не йшов по п'ятах за матір'ю і не боявся залишатися надовго на самоті, і все ж, упустивши її з очей, він не заспокоювався, доки не знаходив матір.

Якось на початку літа до них підійшов незнайомий ведмідь. Білогрудий чекав, що мати прожене його, але ведмедиця не виявила, до прибульця анінайменшої ворожості. Білогрудий здаля спостерігав за чужинцем. Коли ж він зважився на знайомство, той так похмуро подивився на нього, що ведмежаті лишалося швидше піти геть.

Якийсь час вони ходили втрьох, але одного разу незнайомець люто накинувся на Білогрудого, і тільки прудкість молодого ведмедя врятувала його від удару ікол. Ведмедиця дедалі більше байдужішала до свого дорослого сина. Білогрудий частіше тримався осторонь, він уже починав самостійне життя.

У спекотні задушливі дні, коли йому докучав гнус, він вилазив на круті верхівки кам'янистих сопок і довго ніжився на невеликих галявинках у тіні дубів та кедрів. Іноді спускався до річки і, знайшовши тиху заплаву, лежав у воді, насолоджуючись прохолодою.

Та й у найбільшу спеку апетит не зраджував його. Особливої переваги надавав він молодим пагонам борщівника, білокопитника і дудника. Охоче живився і цибулинами та кореневищем сарани, ариземи, іриса, навіть осока та хвощ були в його вегетаріанському меню.

Наблукавшись вдосталь у лісі та вгамувавши голод, він шукав затишне місце для відпочинку. На землі молодий ведмідь не зважувався відпочивати, його міг скривдити будь-який звір: вовк, тигр, бурий ведмідь. Найчастіше він вилазив на товсті старі кедри й робив з гілля зручне гніздо. Густе верхів'я кедра захищало його від злив, а прямий, без сучків стовбур дерева був неприступний для ворогів.

Якось, коли Білогрудий лежав у своєму гнізді, до кедра підійшов тигр. Зачувши запах молодого ведмедя, амба підвів голову і почав донюхуватися. Крізь густе переплетене гілля кедра він швидко роздивився звабливу поживу. Але як оволодіти нею? Білогрудий теж помітив небезпечного ворога. Причаївшись у гнізді, він вирішив відсидітись, а коли тигр піде, злізти на землю і назавжди залишити чужі володіння. Але тигр був голодний і не мав наміру відступати. Відійшовши від кедра, він ліг у схованці й почав чатувати. Тільки надвечір, просидівши у засідці мало не цілий день, тигр утратив терпіння.

Підійшовши до кедра, могутній звір звівся на задні лапи, запустив у червонясту кору світлі, немов вирізані з нефриту, пазурі й важко поліз нагору. Охоплений жахом, заметався Білогрудий. Йому треба було рятуватися втечею, але куди тікати? Здершись на самісіньку верхівку кедра, Білогрудий схопив у оберемок тонке гілля і, гойдаючись на ньому, заціпенів, не зводячи очей з переслідувача. Ще не вірячи, що здобич вислизнула, тигр доліз до гнізда, обмацав його лапою і присоромлений зліз назад. Полежавши на землі кілька годин, він урешті пішов геть.

Білогрудий довго ще сидів на кедрі, вдивляючись у кожну річ на землі, донюхуючись до свіжого лісового повітря, перш ніж зважився злізти на землю.

Блукаючи долиною гірської ріки, Білогрудий на старому бересті побачив гніздо. Йому й раніше нерідко траплялися гнізда на деревах, і він охоче ласував пташиними яйцями. Знайдене тепер велике гніздо було влаштоване на зламаній верхівці. Господарі гнізда — чорні лелеки — були відсутні, і Білогрудий поліз на дерево. Із спритністю мавпи виліз на високий берест і нетерпляче зазирнув у гніздо. Але замість яєць побачив там якусь дивну істоту із розчепіреними ледве вкритими пір'ям крилами і довгим роззявленим дзьобом. Пташеня погрозливо ляскало дзьобом і силкувалося клюнути Білогрудого в око. Коли зник мимовільний переляк, ведмідь обережно торкнув лапою пташеня і, пересвідчившись, що воно не страшне, роззявив пащу, щоб ухопити його. Але цієї миті щось прошуміло над головою Білогрудого — і великий птах із гучним криком кинувся на грабіжника, боляче довбонув його в спину гострим дзьобом. На стривожений лемент самки прилетів самець, і подружжя лелек стало гнати геть непроханого гостя. Удари сильних дзьобів і крил були такі болючі й часті, що Білогрудий ревнув і безладно замахав передніми лапами. Боячись, щоб лелеки не скинули його з дерева, він поповз униз, судомно чіпляючись за гілки і ухиляючись від нещадних ударів. До самісінької землі проводжали його розгнівані птахи, висмикуючи з ведмежої шкури клапті чорної шерсті. Прожогом кинувся Білогрудий у густі зарості прибережних кущів...

Непомітно минав час. Наближалася зима. Час було подумати про барліг. Сподіваючись на поміч матері, Білогрудий довго розшукував її на схилах сопок. Ведмедицю він знайшов на верхів'ї крутої гори; вона була заклопотана тим, що прогризала дірку в сухій порожнистій липі. Зрадівши зустрічі, Білогрудий розлігся під деревом, чекаючи завершення роботи.