Повість про гімалайського ведмедя - Сторінка 5

Трос Білогрудий побачив одразу і сторожко обнюхав його. Запах заліза не був знайомий ведмедю. Білогрудий міг вільно ухилитися від зашморгу, пройти збоку, але незнайому річ треба було дослідити, помацати, і він, немов знаючи про підступні властивості пастки, просунув в неї голову і легенько потерся об трос шиєю. Відчувши, як щось холодне обвилося навколо шиї, ведмідь ревонув і з такою силою смикнувся уперед, що перекинувся через голову: туго затягнутий зашморг тримав його мертвою хваткою.

Білогрудого охопив панічний жах, у грудях спалахнула злість. Спершу йому здалося, що в усьому винні кущі та молоді деревця. Він шматував їх зубами, виривав з корінням. Швидко довкола дерева, до якого був прикріплений зашморг, виникла добре розчищена галявина, по якій у нестямі метався, кружляючи, Білогрудий, то намотуючи, то розмотуючи гнучкі кільця дроту. Знесилівши й заспокоївшись, він спробував трос перекусити, і це йому вдалося б, але кожного разу він кусав сталевий канат у різних місцях. Потім ведмідь намагався стягти зашморг з голови, ухопившись за нього кігтями передніх лап. Він гриз іклами дуб, закрутив довкіл нього трос і втихомирився нарешті, задихаючись у зашморгу. Слина текла з його роззявленої пащі, бруднячи шкіру.

Пасічник спав погано. Вийшовши серед ночі з хати, він почув тріск кущів і відчайдушне рикання звіра, але йти до пастки не зважився: у темряві важко було розібрати, де звір, а де виворотень, до того ж у діда була поганенька однодульна "іжівка", заряджена "жаканом". Довелося чекати ранку.

Сонце ще не зійшло над лісом, коли пасічник підперезався патронташем, на якому висів чималенький ніж, і пішов до спійманого звіра.

— Що, догрався, розбійнику? — зловтішно звернувся він до ведмедя.— Заплатиш тепер своєю чорною шкурою за всі вулики!

По цих словах старий почав цілитися в Білогрудого, але ніяк не міг піймати на мушку вразливе місце. Він не поспішав, упевнений у тому, що ведмідь нікуди не дінеться, і хотів однією кулею покласти звіра наповал. Вимучений та переляканий Білогрудий безладно метався.

Гримнув постріл... Білогрудий інстинктивно шарпнувся убік, залізний зашморг, що мертвою хваткою тримав його за шиворіт, раптом розтиснувся. Ведмідь крутнув головою, ревонув і, не стримуваний більше тросом, кинувся в кущі.

Тремтячими руками пасічник перезарядив рушницю і стрельнув ще раз навздогін, але знову промахнувся. Все стихло.

"Невже розірвав трос?" — майнуло в голові невдахи-мисливця. Він підійшов до погризеного ведмедем дуба і здивований спинився. Трос на витку був перебитий кулею. Із тисячі шансів на порятунок це був єдиний, і він випав на долю Білогрудого.

Довго біг із зашморгом на шиї Білогрудий. Потім бебехнувся в болотистий струмок і лежав у холодній воді, поки не перестало калатати серце. Вийшовши з води і обтрусившись, він досить легко, одним ривком лапи зірвав із себе зашморг і, немов побоюючись, що він знову увіп'ється в шию, побрів геть.

Крізь вогонь і свинець

Після тяжких переживань на пасіці Білогрудий залишив обжиті місця. Кілька днів ішов він на південь і, коли шлях перетнула швидкоплинна ріпка з прозорою та холодною водою, переплив її. Тепер ліс був переважно дубовий, і ведмідь заходився шукати жолуді, хоч у липні їм ще рано падати. Поблукавши лісом і не знайшовши ніякої поживи, Білогрудий здерся на старий дуб і, вмостившись у розвилці трьох суків, почав гризти найближчу гілку. Потім, схопивши передньою лапою вище надкусу, зламав її і, перебираючи лапами, почав вишукувати жолуді. Молоді плоди дуже сподобалися Білогрудому, він зламав другу гілку, потім третю. Зліз з дуба Білогрудий лише тоді, коли довкіл не залишилося жодної гілки, до якої він міг би дотягтися. Після його сніданку верхівка дерева оголилася, а в розвилці великим гніздом тьмяніла купа обгризених гілок. Багато поламав Білогрудий дубових верхівок, перш ніж жолуді почали падати на землю і зникла потреба лазити по деревах.

Відгодувавшись на жолудях, Білогрудий почав шукати барліг. У незнайомому лісі він не зустрічав товстих порожнявах лип і тополь, зате тут було чимало великих сухих кедрових пнів.

Буремний вітер рідко вивертав старий кедр з корінням, найчастіше ламав його впоперек стовбура. Минало багато років. Високий кедр поволі вигнивав ізсередини і стояв у лісі, як велика дерев'яна труба. Бувало, там оселявся пугач, але найчастіше в цих пнях влаштовували житло гімалайські ведмеді. На один такий пень і набрів Білогрудий. Він умів за звуком визначити, чи порожнє дерево всередині. Підвівшись на задні лапи, ведмідь стукнув передньою по пню, який загудів, мов. порожня діжка. Після цього уважно обійшов його, обнюхав і виліз на верхівку. Діставшись до вогкого дна, Білогрудий заходився влаштовувати постіль. Працюючи пазурами, він старанно обшкріб внутрішні гнилі стінки дупла, пообгризав сучки, що гострими списами пронизували середину дерев'яної труби. Весь цей "матеріал" встелив дно барлога сухим і м'яким шаром. Утрамбувавши підстилку, Білогрудий ліг на неї, пересвідчився, що барліг вийшов добрячий, і вибрався назовні. Йому потрібно було підготувати себе до п'ятимісячної сплячки, та й сніг ще не випав, а він полюбляв лягати "під сніг", щоб не було видно слідів біля барлога.

У середині листопаду, коли Білогрудий ще не встиг, як кажуть мисливці, "залежатися", до кедрового пня підійшла людина. Полюючи на білок та колонків, вона цікавилася великим звіром лише тоді, коли треба було запастися м'ясом, яке мисливці полюбляють і їдять багато. Оглянувши свіжі подряпини на пні, людина зупинилася у нерішучості: подряпин було багато, видно, звір кілька разів залазив і вилазив, а от чи сидить він у дуплі? Певно сказати це було неможливо. Ясно було одне: треба прорубати дірку у пні й перевірити. Діставши з рюкзака сокиру, мисливець вирубав горіховий костурець, розколов його з одного боку. Потім зняв карабін із запобіжника і притулив його до сусіднього дерева. Постукуючи обухом сокири по пню, мисливець знайшов найтоншу стінку і почав рубати.

З першим же ударом сокири Білогрудий здригнувся. Цей звук не віщував нічого доброго. Притулившись до дна барлога, ведмідь вирішив не виказувати своєї присутності.

Довго рубав мисливець. Смоляні тріски відлітали далеко на сніг. Нарешті світлий щільний прошарок сухого кедра змінився темною трухлявою серцевиною, порожнини ж не було.

Мисливець зрозумів, що прорубав нижче "пробки" — того щільного шару в дуплі, на якому лежав ведмідь. Тепер треба було пробити "пробку" і підняти ведмедя, якщо він був у барлозі. Вирубавши й загостривши горіхову палю, мисливець розпочав роботу. Вона була не з легких. Довелося змінити кілька паль, поки він нарешті пробив "пробку" біля самого краю щільного шару, злегка зачепивши за бік Білогрудого. Притиснувшись до протилежної стінки барлога, ведмідь, як і раніше, не виказував ніяких ознак своєї присутності. Ця впертість збила з пантелику мисливця, який уже зневірився в успіху. Коли він іще не пішов геть, то лише тому, що ніяк не міг повністю перевірити внутрішність цього підозрілого пня.

Втративши терпіння і заморившись, мисливець вирішив "промацати" пень у інший спосіб. "Може, якась куля зачепить впертого сидня",— думав він, відходячи від пня й вибираючи місце, куди пустити кулю. Після пострілу йому здалося, що всередині дерева щось зашкрябало, але. тільки мить. Знову у лісі запанувала мертва тиша. Сутінки квапили мисливця. Стріляти він більше не став, а вирішив підпалити пень.

Щаслива випадковість врятувала Білогрудого. Куля пройшла між лапами звіра і вдарилась у протилежну стінку барлога. Наляканий ведмідь скинувся й повернувся, але якась сила знов утримала його на місці. Тим часом мисливець назбирав сухих трісок, склав їх у прорубану дірку й підпалив. Тріски кілька разів падали у сніг і гасли, але нарешті зайнялися, і полум'я весело побігло по стовбуру обламаного кедра. Невдовзі величезний нень запалахкотів. "Видно, немає ведмедя, чимось не сподобався йому цей барліг",— вирішив мисливець. Він надів на сокиру чохол і поклав її в рюкзак. Постояв ще кілька хвилин біля палаючого пня і попростував до своєї мисливської хижі.

Білогрудий не злякався вогню і диму. Він вже потрапляв у низові пожежі, тому задушливий запах палаючого дерева лише змусив його увіткнути ніс у пористу трухлявину: так було легше дихати. Але палаючі ззовні стінки барлога врешті до того розжарилися, що залишатись у своїй схованці далі ведмідь не міг. І хоч він був певен, що надворі його чекає мисливець, все ж вирішив покинути барліг. Вилізаючи з дупла, він схопився був за палаючий край, відчув нестерпний біль і стрімголов полетів на землю. Глибокий сніг і густий ялинковий підріст пом'якшили його падіння. Миттю схопившись на лапи, Білогрудий повернувся і чвалом помчав у зарості.

Він пробіг чималу відстань, поки зупинився і, переконавшись, що погоні немає, закульгав на трьох лапах. Шкіра ступні правої передньої спухла великим пухирем, нестерпно боліла. Шерсть на животі й лівому боці обгоріла і спеклася, але головне — він був живий!

Безмежний, мов океан, ліс сховав його від людини. Та чи надовго?