Правосуддя - Сторінка 10

Про нього ходили легенди, люди казали, що на його долю випало більше щастя, ніж розуму, хоч і цього йому не бракувало. Бо проти прокурора Лінгард діяв так само методично, як і просто: він весь час тримався поруч із ним. Хоч би де Єммерлін опинявся, Лінгард скрізь переходив йому дорогу. Тільки-но почне прокурор виступати в суді, а з зали до нього неодмінно шкірить зуби Лінгард. Зайде пообідати до ресторану — за сусіднім столиком уже сидить Лінгард. Щохвилини він був поблизу. Де б Єммерлін не жив, у сусідньому будинку поселявся Лінгард. Коли Єммерлін, скрегочучи зубами, наймав нову квартиру й перебирався туди, то раптом виявлялося, що над ним мешкає Лінгард. Єммерлін уже не знав собі ради. Сам Лінгардів вигляд став йому ненависним. Не раз доходило до того, що прокурор ледве не кидався на свого переслідувача, а якось навіть придбав револьвер. Він переїздив з вулиці на вулицю, з однієї частини міста до іншої, з Гінтерберг-штрассе на К.-Ф.-Майєрштрассе, з Воллісгофена до Швамендінгена, і коли кінець кінцем вирішив поставити невеличкий будиночок на Катценшванцштрас-се у Вітіконі, далеко від людської цивілізації, по сусідству теж почалося будівництво. Єммерлін відчув щось недобре. Замовником виявився прокурист одного банку. Однак Єммерліна це заспокоїло не надовго. І не марно. Бо коли навесні він уперше вийшов у самій сорочці полити зелений моріжок, з-за щойно пофарбованого паркану йому привітно помахав рукою Лінгард. Він поводився так, ніби вони давні знайомі (зрештою, так воно й було), і відрекомендувавсь як новий сусід. А "прокурист" виявився не більш ніж ширмою, обманом. Єммерлін рушив, заточуючись, у будинок, але дійшов тільки до веранди. Тут він удруге знепритомнів — то був інфаркт. Лікарі не знали, куди його покласти — у клініку чи в божевільню. Проте Єммерлін залишився вдома — лежав нерухомо, жовтий як віск, і люди гадали вже, що йому кінець. Та прокурор виявився живучий. Він знову став на ноги, хоч у душі тепер був спустошений. У ставленні до Лінгарда — німа капітуляція. Обидва й далі жили по сусідству. Під лісом. З видом на Вітікон. Єммерлін уже не зважувався й тріпнутись. Тим більше, що Лінгард тепер мав над ним іще одну перевагу: він зробився приватним детективом і поставив діло на широку ногу. Найняв собі в одному розкішному торговому домі у Талаккері приміщення — відразу цілий поверх, хоч возом повертай. За модерними письмовими столами задоволено сиділи з сигарами в зубах кілька коротко підстрижених, поважних панів — немолоді спортсмени (правда, тепер уже з кругленькими від пива черевцями), а також колишні поліцейські, яких скупив Лінгард (те, що міг дозволити собі він, значно перевищувало фінансові можливості міста). Та не це надбання так дратувало Єммерліна; бізнес є бізнес, проти нього нічого, на жаль, не вдієш. Мук йому завдавала зовсім інша обнова. Не можна було заплющити очей на те, що в розкішних кабінетах у Талаккері засідало чимало типів, яких Єммерлін свого часу посилав за грати,— колишніх в'язнів та "важких" хлопців; змінивши тепер арештантські роби на костюми порядних громадян, вони виконували тут роль фахівців. "Карний відділ" Лінгарда мав у місті великий успіх, незважаючи на страшенно високі гонорари, яких він вимагав, а також солідні рахунки на витрати, що їх треба було оплачувати окремо. "Приватне довідкове агентство Лінгарда", як воно називалось офіційно, в разі потреби надавало докази невірності чи невинності подружжів, клопоталося батьками, коли ті не виявляли особливого бажання допомагати матерям виховувати спільних дітей, наводило довідки про новини в галузі приватній і промисловій, влаштовувало нагляд, переслідування, розшуки, сприяло укладанню таємних угод; до його послуг вдавалися адвокати, щоб виставити зустрічні докази і звести нанівець певні наміри Єммерліна, і взагалі агентство робило багато чого нового. Завдяки інституції Лінгарда чимало судових процесів несподівано завершувалося сприятливо для обвинувачених. У Талаккері також таємно зустрічалися адвокати,— Лінгард був чудовий господар,— мінялися картами політичні противники.

Це така передмовка. А зустрілися ми з ним безпосередньо перед "Селек-том", відразу по десятій годині. Коли Фрідлі нарешті пішов, я теж устав, щоб укинути листа до Колера,— правда, рішучість моя була, мабуть, уже не та,— і раптом з'явився чи, точніше сказати, під'їхав Лінгард. У червоному "порше". Зупинився. Лінгард знав мене ще з моїх студентських часів, він теж вивчав юриспруденцію, хоча всього один семестр, і колись пропонував мені місце в себе, але я відмовився.

— Адвокате,— мовив він, не дивлячись у мій бік і не встаючи з-за керма відкритої машини,— маєте щось для мене?

— Можливо.

— Сідайте,— запросив він мене.

Я послухався.

— Добре тягне,— сказав я про машину.

— П'ять тисяч,— кинув Лін гард, маючи на увазі, що за такі гроші віддасть "порше". У Цього було багато машин, іноді мені навіть здавалося, ніби він щодня їздить іншою.

Я розповів йому про свою зустріч із старим Колером. Лінгард їхав понад озером — він узагалі мав звичку залагоджувати найважливіші справи в машині. "Ніяких тобі свідків",— пояснив він одного разу. Лінгард вів "порше" спокійно, за всіма правилами, й уважно слухав. Коли я закінчив розповідь, він зупинився. Біля телефонної будки.

— Вигідна справа,— мовив він. — Розслідування?

Я кивнув головою:

— Якщо прийму пропозицію.

Він увійшов до телефонної будки, згодом повернувся й повідомив:

— Його дочка вдома.

Ми поїхали на Вайнбергштрассе й поставили машину перед віллою Колера.

— Ходімо,— сказав Лінгард.

Я вражено звів на нього очі.

— Мені що — прийняти його пропозицію?

— Ну звісно.

— Надто воно все туманне,— висловив я сумнів.

Він закурив сигарету.

— Якщо цю пропозицію не приймете ви, її прийме хтось інший,— заявив нарешті Лінгард, а тоді виголосив переді мною мало не цілу промову.

Я вийшов з машини. Поруч із масивними воротами висіла на гратах із кутого заліза поштова скринька. Вона так і вабила до себе своїм яскравим жовтим кольором. Лист із відмовою все ще лежав у мене в кишені. Я розумів, у чому полягав мій обов'язок. Але чому я, власне, повинен відмовлятися від доручення Колера, корчити з себе людину "з характером"? Мені потрібні гроші, і край. А вони на вулиці не валяються. Кожному колись трапляється шанс, і ось він трапився мені. Якщо я хочу домогтися успіху як адвокат, я маю показати товар з найкращого боку. Фрідлі правду казав. А я хочу домогтися успіху. До того ж Колерове доручення, по суті, досить невинне, це справді буде скоріше наукове дослідження. Той чоловік може дозволити собі таку химеру.

— Хочете за "порше" п'ять тисяч?

— Чотири,— відповів Лінгард.

— Великодушно.

— Тільки заради вашого доручення.

— Але ж вам до нього байдуже!

— Цікаво.

— Спершу я хочу побалакати з Колеровою дочкою,— сказав я.

— Я почекаю,— кинув Лінгард.

Звернення до прокурора. Далі уникати цього вже не можна. Я мушу повернутися до своєї першої зустрічі з Елен. Це просто нестерпно — вагатись, не думати й усе ж таки знати, що однаково мовчанкою не відбудешся. Навіть якщо доведеться говорити про глибоко особисте. Кінець кінцем. Ви прочитаєте це місце з цікавістю і навіть дещо підкреслите. Так-так, ви не помилилися, пане прокуроре Йоахім Фойзер. Можете спокійнісінько собі здригнутись. Чом би й не звернутися до того, до кого слід, адже ви, як наступник Єммер-ліна, читатимете мої записи після начальника поліції другим,— що ви тепер і робите,— і з цього погляду мене пекельно (либонь, у подвійному розумінні цього слова) тішить нагода послати вам вітання з того світу. Скажу відверто: у своєму роді ви екземпляр досить дріб'язковий, хоч, на противагу покійному Єммерліну, й видаєте себе за людину прогресивну і бігаєте на кожне інтелектуальне засідання. Ви любите речові докази. Щойно ви оглянули мене для годиться в трупарні. Ви у світлому плащі, капелюх шанобливо скинули, вираз обличчя офіційно-скорботний. Самогубство виконано чистенько, ви змушені це визнати, але я не пошкодував зусиль і щодо Колера, і коли ми лежимо поруч, то ця картина має вельми врочистий вигляд. Та повернімося, одначе, з вашої сучасно-стіг яка для мене являє собою, по суті, майбутнє, до моєї, для вас уже минулої. Ось як перетинаються часи. Ви щось зрозуміли? Не думаю. Хіба що розгнівались. Бо я підготувався старанно.

По-перше, щодо історії, архітектури й філософії. Важливі для духовного життя речі вимагають чітко окреслених рамок. Це стосується й історії. Тим-то я зібрав про віллу Колера якнайповніші відомості. Навіть посидів у центральній міській бібліотеці. Виявилося, що колись там, де тепер вілла, була резиденція Нікодемуса Мольха. Цей мислитель початку двадцятого століття, бородатий, як боцман, європеєць невідомого походження й невідомої національності (за одними даними — законний син Олександра Третього й австрійської співачки, за іншими — власне, покараний за розпусту з дітьми молодший учитель Якоб Гегер із Бургдорфа), керував незалежною академією, що її утримували на свої кошти багаті вдови та полковники-естети, листувався із старим Толстим, не дуже старим Рабіндранатом Тагором і молодим Клагесом10, виношував плани космічного "руху оновлення", проголосив всесвітній вегетаріанський уряд, чиїх постанов, на жаль, ніхто не виконував (перша світова війна, потім Гітлер — хоч сам був вегетаріанець, далі друга світова війна, та й узагалі всьому тому безладу можна було б запобігти!), видавав журнали — почасти окультного, почасти шляхетно-порнографічного змісту, писав містерії, пізніше перекинувся до буддизму, ще пізніше — його портрет тоді вже з'явився на афішних тумбах під написом "Розшукується злочинець" — виявився замішаним у численні банкрутства, посипалися також позови на визнання його батьківських обов'язків, і зрештою, як казали, закінчив секретарем далай-лами — але це сумнівно, бо кілька наших співвітчизників з якоїсь кіногрупи начебто впізнали його у тридцяті роки в піаністі одного з шанхайських барів.

Розташування вілли. Для адвоката небагатого чи, краще сказати, такого, що не має аніякісіньких засобів до існування і щойно зважився на справжнє сальто-мортале (за висловом Фрідлі) у пристойне життя, шлях від Лінгардо-вого "порше" до порога почесного доктора Ісаака Колера — а той шлях пролягав через парк — виявився просто-таки живодайним.