Правосуддя - Сторінка 9

Досі наука обмежувалася тим, що з'ясовувала причини, мотиви, умови, обставини. Тепер я повинен узятися до наслідків. І тут я дозволю собі заявити таке: це вбивство — просто щастя для альма-матер, щастя для всього університету. У мене в самого руки сверблять, так би мовити, щось таке втнути. Звісно, з приводу цього лиходійства можна тільки пошкодувати, проте смерть Вінтера залишила по собі несподівані проломи, і крізь них повіяло свіжим вітром, новим духом. Стає очевидним таке, чого й у голову не вбгаєш. Наш любий небіжчик був палицею в колесах, відсталим елементом. Ще сам Шекспір сказав: "Зима тривоги нашої" 1. Та я не схильний ні до святотатства, ні до банальних жартів. Я просто називаю речі своїми іменами, юначе, наводжу факти. Факти — і більш нічого!

Тим часом ми вже підійшли до "Павичів".

— З богом, пайе адвокате! — попрощалися Кнульпе.

— Я ще маю зустрітися з одною важною особою із Швейцарського вищого технічного училища,— додав професор. —Треба дещо з'ясувати в тій галузі. Бо вплив Вінтера на шкільну комісію — це вже цілий розділ. Нюхом чую сенсацію. Тут може таке закрутитись!

Біля входу до ресторану Кнульпе ще раз обернулись, і обоє піднесли вгору палець.

— Мислити по-науковому, юначе! По-науковому! Цього вам треба ще вчитися. В тім числі і як адвокатові, любий мій,— додала пані Кнульпе, вона ж Мозес Штеелін.

Вони зникли, а я стояв і тримав у руці листа. 9 й ціна. Та придивімося до цього стихійного лиха ближче. Йому п'ятдесят років, геть усе запливло салом, кругом котиться піт, очі маленькі й іскряться, втуплені в якусь одну точку, ніс невеликий, вуха теж, зате все інше здоровенне. Одне слово, людина, що вибилася з низів, дитя довгого шляху ("Моя стара, любий Шпет, пішла до чужих людей прати, а старий спився й помер. Я ще сам на похороні вилив у його могилу пляшку пива"). Фрідлі не тільки меценат велогонщиків (без його спеціального призу годі уявити собі жоден шестиденний пробіг, під час яких він урочисто сидить у центрі закритого стадіону й поглинає неймовірну кількість санкт-галлерських булочок з віденськими сосисками) — він ще й сприяє розвиткові музичної культури, це завдяки йому наш симфонічний оркестр та оперний театр ще не зовсім опустилися до пересічного рівня. Фрідлі навіть пощастило запросити самого Караяна подиригувати в нас, а тепер він протегує Мондшайнові, одне слово, прагне принаймні повернути нашому місту, добряче спотвореному його ж таки ново— та перебудовами, сяку-таку славу музичного центру.

Фрідлі впізнав мене відразу. Ранок, як я вже згадував, видався теплий, віяв сухий вітер, ми сиділи в тому затишному кафе тісно один побіля одного, мовби сковані й заворожені сонною обстановкою, і я наче прилип до Фрідлі. Він був у дуже доброму гуморі, одну по одній вмочав булочки у каву з молоком, чашка за чашкою, усе пив і їв, гучно сьорбаючи й плямкаючи, і кава бурими патьоками стікала по його шовковій краватці та білій сорочці.

Причиною його радощів було одне жалобне повідомлення у нашій все-світньовідомій місцевій газетці. Господу богові було вгодно внаслідок трагічного нещасливого випадку "покликати до себе незабутнього нашого чоловіка, батька, сина, брата, дядька, зятя і свояка Отто Еріха Куглера, що його життя було сповнене любові".

— Ваш ворог? — поцікавивсь я.

— Мій товариш.

Я висловив співчуття.

— Мабуть, захотів побачити на небі Хамелеона й увігнався в дерево, отой наш славний, добрий, любий Куглер,— радісно розповідав Фрідлі, посьорбуючи каву й жуючи булочку. — Покотивсь у вічне життя! 1

— Шкода,— мовив я.

— Побачили б ви його "фіат" — млинець із бляхи!

— Жах!

— Доля. Всі ми смертні.

— Звісно.

— Юначе,— сказав Фрідлі,— ви, бачу, анітрохи не здогадуєтесь, що означає цей удар долі для моєї скромної особи!

Я таки не здогадувався. А гладка "скромна особа" сиділа й по-дружньому витріщалась на мене.

— У Куглера залишилася вдова,— пояснив Фрідлі. — Чарівна жіночка.

Мені все стало ясно.

— І ту чарівну жіночку ви тепер хочете взяти заміж?

Архітектор Фрідлі похитав тією частиною свого жиру, де, як я міг здогадатися, була голова.

— Ні, юначе, я хочу взяти заміж не вдову, а дружину її коханця. Теж розкішна жіночка. Дійшло? Все дуже просто: щоб узяти вдову, коханцеві доведеться розлучитись, а я тоді візьму його дружину.

— Суспільна арифметика.

— Дійшло!

— Але ж тоді вам теж доведеться розлучитись,— нагадав я йому, вже сподіваючись у душі, що й сам поживлюся на цьому ділі.

— А я вже. Тиждень тому. Вп'яте.

Знову невдача.

Кельнер приніс іще булочок. Через площу саме перебігав цілий клас — самі дівчатка, декотрі з кісками, декотрі — вже як дорослі жінки. Кілька з них поставали перед кінотеатром і задивилися на афіші. Фрідлі стежив поглядом за тим гуртом.

— А ви той самий дивак адвокат, що влаштував собі контору в мансарді на Шпігельгассе? — запитав Фрідлі, розглядаючи дівчаток.

Довелося відповісти ствердно.

— Вже пів на десяту,— повідомив він, ошкірив в усмішкі зуби й провадив далі: — Не хотілося б здатися вам нетактовним, ІІІпет,— я ж бо людина чемна,— але моє тонке чуття підказує мені, що сьогодні ви ще не були в своїй конторі.

— Вгадали,— відповів я. — Ваше тонке чуття вас не обмануло. Я піду туди десь через годинку чи вже й після обіду.

— Атож. Мабуть, уже після обіду.—Фрідлі звів на мене, пильний погляд. — А знаєте, любий Шпет, ваше прізвище вам личить1. Сьогодні я з сьомої ранку до без десяти дев'ятої протовкся на одному будівельному майданчику,— скромно провадив він. — Я заробляю мільйони. Ну нехай. Завдяки тому, що будую, спекулюю. Гаразд. Але ж за всім цим стоїть робота, дисципліна, хай йому чорт! Я п'ю, як не в себе, це правда, одначе щоранку я ж беру себе в руки!

Фрідлі, ця гора сала, по-батьківському обняв мене за плечі.

— Любий мій Шпет,— ніжно повів він далі, сповнений глибокого масного почуття, дихаючи на мене духом кави і струшуючи з обличчя та рук крихти булочки. — Любий мій Шпет, я хочу, щоб ви нарешті почули щиру правду: початок дається вам явно важко. І не пробуйте замилювати мені очі. Причина проста: ви не трапилися серйозній людині. Адвокат, який о пів на десяту ще не сидить за столом, для солідної ділової людини — порожнє місце. Не моє діло докопуватись, що ви за один,— на ледащо ви, здається, не схожі,— але до справжнього сальто-мортале в повноцінне людське життя ви поки що не готові. І знаєте чому? Бо не вмієте показати товар із кращого боку. У вас ні постави, ні черева. Мати за плечима науку — це діло непогане, але добрі оцінки на іспитах нікому, крім викладачів, не потрібні. Робочий стіл — це ще не все. Засідайте собі за ним скільки завгодно, клієнти самі до вас не побіжать. І правильно зроблять. А чого їм бігти? Ні, голубе мій, розчаровуватись вам теж нема чого, "фольксваген" і мансарда — це ознаки не тільки соціального, а й до певної міри духовного убозтва. Не ображайтеся на мене. Я не проти добропорядності чи там скромності, але коли ти адвокат, то треба, щоб під тобою земля двигтіла. Що вам потрібно насамперед, то це солідне приміщення під контору. Бо з вашим голубником далеко не заїдеш, туди до вас ніхто не полізе. Кінець кінцем люди йдуть до адвоката, щоб судитись, а не ставити спортивні рекорди. Одне слово, так далі не піде, і я хочу дати вам шанс. Приходьте завтра о сьомій ранку до мене в контору, прихопіть із собою чотири тисячі, а тоді ми оглянемо з вами кілька пристойних приміщень на Цельтвег.

(Потім Фрідлі ще довго розводився про грандіозні земельні спекуляції, і далі поглинаючи булочки та посьорбуючи каву з молоком. Говорив він іронічно, їдко, свідомий того, що найбільшу махінацію у нас можна облагодити лише тоді, коли не ховаєшся, і так, мовляв, усі й роблять. Згодом Фрідлі завів мову про фестиваль Стравінського та Гонеггерів цикл, а коли я вже підвівся, він іще зауважив, нібито причина хаосу на наших вулицях у тому, що голова міської общинної ради любить ходити пішки.)

в) Приватний детектив Фреді Лінгард. Він мій одноліток. Худий, чорнявий, підкреслено мовчазний, а коли розмовляє, то небагатослівно. У сім'ї був єдиною дитиною, батьки розлучилися. Коли вчився в гімназії, на нього упала підозра в убивстві матері та її коханця. їх знайшли роздягнених у материній спальні; обоє лежали ретельно випростані, вона — в постелі, він, її психіатр із Кюснахта,— на підлозі, немов килимок перед ліжком. Лінгарда забрали просто з випускного іспиту — він саме налагодився перекладати Таціта, коли його схопила поліція. Становище хлопця здавалося безнадійним, підозра падала тільки на нього, тільки він був тієї ночі вдома, хоч і заявив, що спокійнісінько спав у своїй комірчині в мансарді, напхом напханій класичною літературою та книжками з зоології. Як на те, Фреді саме сповнилося вісімнадцять, і він попав уже не до комісії у справах неповнолітніх злочинців, а в лапи куди жорстокішого юриста — Єммерліна. Допити під час попереднього ув'язнення, а потім перед судом присяжних виявилися для гімназиста важким випробуванням: Єммерлін намагався за всіма правилами мистецтва загнати його на слизьке. Однак Лінгард тримався впевнено, просто-таки блискуче. Вагомі побічні докази допомогли захисту спростувати висунуте звинувачення, і зрештою суду не залишилось нічого іншого, як виправдати хлопця. Правових засобів навіть не вистачило для того, щоб узяти Фреді під опіку. Єммерлін лютував. Через нервове виснаження він тоді вперше знепритомнів, кілька разів апелював потім, хоч і марно, до федерального суду, вимагав скасувати попередній вирок, тим більше, що Лінгард почав тепер метатись. У хлопця з'явилися шалені гроші: його розлучений батько заповів йому все своє величезне багатство, до цього додалися капітали досить заможної матері, гроші взагалі пливли, стікалися, валили до нього з усіх боків, збиралися, нагромаджувались у його руках, росли, давали проценти, він загрібав спадщину за спадщиною, все це протягом дуже короткого часу, дід і баба, тітки, дядьки спішно перекочовували, так би мовити, етапом у вічність, випливали ще якісь випадкові спадщини, здавалось, бог і диявол надумали похизуватись усіма своїми варіантами смерті, щоб обдарувати юного Лінгарда всіма благами земними. І таки обдарували. Його щойно звільнили з-під влади ошаленілого Єммерліна і йому ледве сповнилося двадцять років, а він уже був новоз'явлений багатій, власник кількох мільйонів.