Прерії Арктики - Сторінка 26

Нарешті я почув, як усе сталося.

— Побачив я вас на березі й відразу второпав, що треба рятувати насамперед. Ми з Біллі рвонули, ніби очманілі, — сумку ж бо як тріску, несло вперед, до виру. Усілякий мотлох крутився собі у водоверті, а сумка та, як на злість, спливла далеко — не дістати. Проскакали ми з каменя на камінь милю, не менше, і дісталися до неї вже зовсім близько. Біллі видерся на каменюку та потягся по сумку, однак, на лихо, не втримався й зваливсь у воду. Тут його й понесло — час було вже й про власну шкуру подбати. А я все стрибав по камінні далі, ще милю здолав, забіг вище за течією, куди сумки ще не винесло, зіпхнув у воду дві колоди, сів на них, начебто на пліт. Тільки бісова річка мій пліт повільно тягне, а сумку несе швидко, от вона від мене й вислизнула. Біллі тим часом на берег вибрався й теж спорудив пліт, та він застряг, на лихо, за камінь зачепився, а сумка летить собі по воді, сам чорт не спіймає. Біллі, кажу, кинь мені свого шарфа! Забіг я вперед іще милі на три. Сумки на воді не видно. Я за дві секунди змайстрував справний пліт. Дивлюся — Біллі біжить, кричить щось, на річку показує. Тут я миттю зіштовхую пліт на воду, вигрібаю, чекаю. Ось і сумка з'явилася. Та тільки, ну, як на зло, її течією вбік несе. Ну, тут я приловчився, відштовхнувся жердиною щосили, сумка просто в пліт врізалася, я її й підхопив. Ото радості було! Ще б пак — вода крижана, мороз до кісток пробирає, як-не-як 14 миль по скрижанілих каменях проскакав! Та добре, думаю, зате хазяїн же як зрадіє!

Зрадіє! Ніколи в житті я не відчував такої вдячності. Серце моє переповнила невимовна подяка. Відчайдушні хлопці! На свій страх і ризик вони здолали 14 непрохідних миль, стрибали по вкритих кригою валунах, перебиралися через купи викинутого бурею плавцю, повзли, дерлися, падали, пливли в крижаній воді — все для того, щоб врятувати щоденники, які не становили, на їхній погляд, особливої цінності. Але вони чудово знали, що я цінував щоденники над усе. Рушниці, фотоапарати, намет чи посуд були не такими вже й великими втратами. Жах цього дня обернувся радістю!

Усе добре, що добре закінчується.

— Я не забуду тебе, Робе, коли повернемося в Лендінг, — сказав я з почуттям, яке заповнило все, чого бракувало словам.

І я дотримав слово. Робіллард згодом розповідав:

— Чорт забирай, я зроду не заробляв стільки грошей одним махом, як того дня, коли гнався цією проклятущою річкою за тричі проклятущими книжечками!

І ЗНОВУ СОНЦЕ

За годину повернулися й інші. Решту часу ми займалися просушуванням речей, особливо спальних. Замість чайника тепер використовували алюмінієву каністру та стару консервну бляшанку.

На щастя, вдалося врятувати шмат бекону, ми присмажили його на паличках.

Заснули тієї ночі з легким серцем, вдячні долі, незважаючи на численні втрати.

У хлопців години зо дві пішло на ремонт човна, потім вони взялися обстежувати річку, сподіваючись відшукати рушниці. Вони з дитинства жили на річці та чудово знали всі її секрети. За брижами на воді та найменшій коловерті вони безпомилково визначали, яке тут дно, яка течія.

— Отут, мабуть, камінь під водою, — зауважив Біллі. —Тут ми й перекинулися. Якщо рушниці відразу пішли до дна, то лежать у цьому місці. Якщо їх віднесло течією, то до найближчого каменя — ген туди, ярдів за сто.

Біллі з Робом озброїлися гаками. Ми спустили на воду човна й тримали його на прив'язі, поки Роб обмацував дно.

— Схоже, намацав рушниці, — раз у раз промовляв він, однак підняти їх не міг.

До справи взявся Біллі:

— Та ось вони, тут!

Але течія була сильною, а гак — затонким. Таким рушниці не втримаєш.

І тоді я запропонував:

— Залишається одне. Хтось повинен спуститися на мотузці у воду. Може, у такий спосіб вдасться підняти рушниці. І, оскільки я не ризикую посилати кого-небудь із вас, то спущуся під воду сам.

Я роздягся, підклав під мотузку рушник, обв'язався нею навколо пояса. Ух! Крижаний потік мчав зі швидкістю сім миль на годину. Ми підпливли до того місця, де мені належало пірнути або спуститися на дно. Глибина тут була всього футів із п'ять, але хоч як боровся я з течією, не вдавалося навіть опустити руку. Я пробував пірнати й так, і сяк, але течія утримувала мене на поверхні, як вітер утримує вимпел.

За кілька хвилин, проведених у крижаній воді, я вже не чуяв ні рук, ні ніг і, усвідомлюючи нездійсненність своєї витівки, дав хлопцям сигнал підняти мене в човен, що вони й зробили, мало не перерізавши мене мотузкою навпіл.

І якщо жив на землі коли-небудь фанатичний вогнепоклонник, то це був я. На той час, коли ми висадилися на берег, я перетворився на крижинку.

Ми вирішили випробувати новий план. На березі схилена до води росла висока ялина. За півсотні футів від неї виднілися камені, на яких ми зазнали катастрофи. Ми спиляли ялину та повалили її так, щоб нижня частина стовбура залишалася на березі, а вершина торкалася каменів. Біллі з Робом рушили стовбуром до місця катастрофи й по черзі обмацали дно. Робу пощастило. За хвилину по тому він із переможним криком витяг нагору карабін, а за ним і дробовик.

У небі догоряв чудовий багряний захід.

Ми стали табором просто над порогом Бойлер. На березі виявили гору мішків із борошном і напис на крі: "Гордон, борошно його".

Борошно, найкоштовніший продукт, привезений із-за кордону, лежало без жодної охорони на шляху, і ніхто не вважав, що власник з'їхав з глузду. Що не кажи, а індіанці на диво чесні люди!

Стояло чудове бабине літо — індіанське літо, як називають цю пору року в Америці. Бурі, холоди — все лишилося позаду, і з нашим останнім лихом, браком харчів, було скінчено наступного дня. На обрії з'явився катер-так нам принаймні здалося. Коли він підійшов ближче, стало зрозуміло, що це — великий човен із тентом і грубкою на борту. Моя команда відразу впізнала в людині, що стояла на носі човна, Вільяма Гордона, торговця з Форт-Мак-Маррі. Гордон був за чверть милі від нас, коли ми дали йому сигнал пристати до берега. Шестеро його міцних веслярів негайно повернули в наш бік, але течія віднесла їх на чверть милі нижче по річці.

— Привіт, хлопці. Що трапилося? — привітав він нас по-братерськи, як усі мандрівники, що зустрічають співвітчизників.

— Човен перевернувся, затонули всі харчі.

— Ну, цьому лихові легко зарадити.

І щедрий чоловік відразу розпакував ящики, клунки, згортки та, не замислюючись, забезпечив нас усім необхідним — чайниками, сковорідками, цукром, вівсянкою, бобами, джемом і всім іншим.

— А як у вас із віскі? — запитав він, відкриваючи свій власний, не призначений для продажу запас.

— Віскі в нас нема, ми не вживаємо спиртного, — відповів я, ризикуючи впасти в очах своєї команди.

— Віскі не вживаєте? Тоді вам повинно бути шалено тужно в цих краях.

Вигляд у Гордона був украй здивований — мандрівники, і не п'ють!

Отже, з останнім лихом було скінчено. Із цього часу нам сприяла тепла сонячна погода, і подорож була дуже приємною. Щовечора палахкотів полум'яний захід, і щоранку золоте променисте сонце спливало на сіро-блакитному небокраї.

Єдине, що тривожило нас, — небезпека лісової пожежі. На кожній стоянці, а їх було чотири за день, ми ретельно гасили багаття, виливаючи в нього багато цебер води. Роб вважав, що це — марна праця. Але клуби диму, що піднімалися над річкою в інших місцях, красномовніше за слова свідчили — погано, коли інші мандрівники відступають від цього правила.

КОЛИ ПРИРОДА УСМІХАЛАСЯ

Імовірно, є певна закономірність у тому, що з глибокою долиною сусідить висока гора. Всі наші халепи скінчилися, як тільки ми вийшли з каньйону, і немов бажаючи винагородити нас за виявлене терпіння, природа заповнила наступні дні маленькими радощами, сущими дрібницями, які так багато важать для натураліста.

Якось я почув незвичайну пісню. Спершу вона звучала, як "чіпі-тіт-тіт" щура, тільки голосніше та з інтервалами. Потім задзвеніла, як весняна пісня трупіала впереміш із "джей-джей" блакитної сойки та свистом дятла. Тут я розгледів сірого сорокопуда,[27] який сидів у кущах навпроти. Він злетів, і траєкторія його польоту була не хвилеподібною, але й не прямою — шість змахів крильми, ковзання й знову шість змахів. Він зробив раптовий кидок униз, промчав над самою землею, потім злетів у повітря, розправив крила та хвоста й опустився на вподобану гілку, звідки й проспівав ту саму дивну пісню — уже з новими модуляціями, на новий лад. Співав він її, зрозуміло, і на льоту, поки не зник за річкою.

Ми пливли на човні або йшли берегом, якщо погода була особливо гарною. Якось у траві біля самої води я побачив пугача. Він тримав рибу завбільшки з фут і насилу злетів, несучи здобич.

Іншим разом довелося спостерігати, як на пугача нападали дві канадські сойки.

Канадські дикуші[28] стали для нас таким само звичним видовищем, як і комірцеві рябчики. Одного разу вони завітали до нас у табір, коли ми снідали. Роб називав їх "курчатами". Далі на південь їх іменують "дурними курями". "Дурні кури" — образна назва, яка допомагає відрізнити цих куріпок від їхніх родичок — "мудрих курей".

Часто чулися трубні звуки великого чорного дятла, або соснового півника, — представника швидше канадської, ніж гудзонської фауни. Одного разу, коли ми обідали, цей великий чубатий красень просто вразив нас.

— Клек-клек-клек, — задзвеніло в повітрі, почувся шум крил, і дятел опустився на дерево в нашому таборі. Видаючи трубні звуки, він пурхав з дерева на дерево з розпростертими крильми, ніби величезний чорний метелик із білими зірками на крилах.

— Клек-клек-клек, — озивалося луною з іншого берега.

Дятел літав і сурмив, немовби не помічаючи нас. Були в його співі відгуки звичних дятлових нот, було щось і від весняної пісні золотого дятла. Я дивився на величезного чорного птаха, поки він не вирішив перебратися до іншого лісу. Це була моя перша зустріч із королем дятлів, і я мріяв познайомитися з ним ближче.

Невдовзі я знайшов вовчі сліди, за якими можна було судити, що у вовка, який тут пройшов, бракує на задній лапі двох середніх пальців. Схоже, він побував у капкані.

Самих вовків ми так і не побачили, але з деяких ознак їхнього перебування дещо з'ясували про їхнє харчування. На наш подив, вони вживали багато ягід, особливо мучниці.